Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес - Страница 19

• Предыдущая
• 19/22
• Следующая

— То правда, Спруте. Я ніколи не був таким злидарем, як ти, — відповів той. — Моя родина мала гроші. Тому я й здобув освіту і тепер поганяю тобою.

— Так, Капітане, — догідливо згодився дебелий контрреволюціонер. — Отож я й кажу. Бо в нас одна мета. Ми боремось, щоб повалити комуністів.

— Ви це робите, бо вам платять, — вихопилось у хлопчика. Він сказав і злякався за свої слова.

— А ви що хотіли? Щоб ми це робили задарма? — розлютився Спрут І замахнувся на хлопчика.

Пако відступив і приготувався оборонятись. Але Капітан підійшов і стримав другого бандита.

— Не дурш, Спруте! Облиш цих розумників, нам треба йти, — промовив він, люто зиркнувши на дітей. — Вусаня досі нема. А я не хочу потрапити до рук безпеки.

— Що сталося? — озвався чийсь хрипкий голос.

Усі обернулись на голос. Це повернувся Невмирака, а з ним — ще один чоловік. Хоч було й темно, Пако впізнав вусатого.

— Послухайте, — сказав нервово Невмирака. — Треба негайно розвантажитись. На узбережжі стоїть якийсь джип. Я щойно проходив повз машину. Уявляєте, хто то може бути? Отож мусимо поспішати.

— Зажди, — сказав Капітан. — Я поквитаюся з цим хлопчиськом. Спруте, візьми негреня і вкинь його до першої-ліпшої печери. Побачимо, чи не помре він там від страху. А ти, Невмирако, сторожи старого й дівча. Ми з Вусанем самі перенесемо вантаж. Ходімо!

Вусань і Капітан зникли в темряві. Спрут шарпнув Пако за руку.

— Ходімо, — сказав він і зловісно посміхнувся. — Там, у печері, ти не зможеш побачити навіть самого себе, — і повів його, підштовхуючи, перед собою.

Аліна та Хасінто залишились під наглядом бандита з гачкуватим носом.

— Спокійно, старий, — тихо застеріг Невмирака. — Спрут врізав тобі з одного боку, а я можу додати для симетрії з другого, — і показав свого пістолета.

Аліна затремтіла і стиснула руку свого друга, немов благаючи, щоб він поводився розважливо. Дівчинка дуже боялась. Навкруги — анікогісінько. Зоряна печера, куди повели Пако, була трохи далі, у непроглядному мороці. А перед ними двома стовбичив озброєний негідник.

— Що ви збираєтесь робити? — спитав Хасінто. — Це ж діти.

— Те, чого вони заслуговують. Хай не стромляють носа в чужі справи, — розпочав чолов’яга з похмурим обличчям. — Отож…

Усе сталося карколомно швидко. Дівчинка помітила якусь тінь за спиною бандита. Невмирака, мабуть, почув шерхіт і обернувся. Перед ним, розвівши руки, стояла якась жінка. Він підняв пістолет і вже збирався натиснути спусковий гачок. Але не встиг.

Швидким порухом Ірма обхопила його зап’ястя, а ребром другої руки різко вдарила по шиї. По тому ступила крок уперед і наддала коліном чоловікові в живіт. Застогнавши, Невмирака випустив пістолет і впав непритомний на каміння. Усе сталося так блискавично, що Аліна навіть не встигла злякатись.

З темряви виступив Енріке.

— Ви підете з Ірмою, — сказав він і підняв зброю з землі.— А я спробую визволити Пако.

Хасінто та дівчинка ще не оговтались від того, що сталось на їхніх очах, проте підкорились.

Енріке рушив уперед попід кам’яною стіною. Обережно пройшов кілька метрів. Він намагався пригадати, яка відстань до Зоряної печери, аж раптом наступив на якийсь камінь і спіткнувся.

— Невмирако! — озвався Спрут. Промінь ліхтаря прорізав темряву і натрапив на Енріке.

Розвідник завмер у яскравому снопі світла. Стріляти він не міг, щоб не поранити Пако. І тут він помітив виступ, за яким можна було сховатись.

Але він трохи спізнився.

Перша куля влучила йому в руку. Друга ляснула в скелю, коли він уже встиг сховатись.

— Капітане! — заволав Спрут.

— Аліно! — стривожено відгукнувся в печері Пако. Він наблизився до виходу.

Його стороні десь зник. Хлопчик ступив кілька кроків. І тут над ним нависла тінь.

— Ти куди? — промовив Капітан, і його рука опустилась на хлопчикове плече. — 'Ходімо. Допоможеш нам ушитись.

А за кілька метрів над їхніми головами у скелях зачаїлись Маркос і другий близнюк. Почувши слова Капітана, Пепе не міг стриматись. Він випростався й гукнув:

— Відпусти мого брата, негіднику!

Спрут спрямував промінь ліхтаря на голос і освітив хлопчика.

— Утік! — здивувався він, сплутавши Пепе з його братом. — Мабуть, печера має другий вихід.

— Відпусти його! — повторив Пепе.

— Ось я тобі відпущу зараз — промовив Спрут І навів на хлопчика зброю.

Маркос шарпнув до себе товариша і пригнув йому голову.

— Ходімо шукати пістолет Енріке,^;— сказав він.

Капітан вхопив за руку свого спільника.

— Ти збожеволів, — визвірився він. — Подивись-но: негреня тут. А то друге. Нам треба квапитись.

І вони кинулись кам’янистою стежкою. Пако вони потягли з собою. Спрут спіткнувся і впав. Подряпав руки й ноги об каміння, бо намагався вберегти ліхтар. Потім підвівся і, вилаявшись, побіг далі. Діставшись до човна, вони турнули туди хлопчика, відштовхнули суденце від берега і вскочили самі.

— А Вусань? — спитав Спрут.

— Він накивав п’ятами після першого ж пострілу. Він розумніший за всіх нас. Облиш весла й увімкни мотор.

— Нас почують.

— Ну то й що, бовдуре? Мам треба тікати. Якщо ці люди сповістять прикордонників, то ми пропали, — сказав Капітан і обернувся до Пако — Тільки ти можеш врятувати нас. Твоє життя — за наші.

— Ірмо! — пролунав голос у непроглядному мороці.

— Я тут, — відповіла жінка, поспішаючи на допомогу своєму пораненому товаришеві.

— Зв’яжи його, поки він не отямився, — показав Енріке на Невмираку, який досі лежав на землі.

Жінка витягла з кишені мотузок і заходилася в’язати бандита. Тут почулося диркання двигуна.

— Вони забрали Пако! — вигукнув розвідник. — І ми нічим не можемо зарадити.

Крізь плескіт хвиль між скелями долинав приглушений гуркіт мотора, віддаляючись від берега.

— Аліна та Хасінто в безпечному місці за скелями.

— Нам лишається тільки одна надія, — сказав Енріке, прямуючи за Ірмою. — Що Антоніо вже одержав записку.

— То так, — відказала жінка. — Але що буде з Пако?

У таборі археологів Маркос відкрив дверцята джипу і поліз у машину з ліхтарем в руці.

— Шукай його в ящику, — підказав Пепе.

Спереду хлопчик нічого не знайшов і переліз у задню частину авто. Наступив на щось і посвітив собі під ноги.

— Є! — сказав він.

Маркос відкрив ящик і побачив якийсь замотаний у ганчір’я предмет. Хлопчик розгорнув. Це був пістолет з великим дулом.

— А що це на стволі? — поцікавився Пепе.

— Чи я знаю, — відповів йому товариш. — Але якщо вони його тримають, значить, він справний. Ходімо!

Тим часом човен швидко мчав по чорному спокійному морю.

— Якщо дістанемось до судна, ми врятовані,—сказав Спрут.

— Ми ще й на румб не відійшли від берега, — відрізав роздратовано Капітан, — а ти вже каркаєш!

Та не встиг він докінчити, як почувся добре знайомий їм гуркіт мотора великого швидкісного судна.

— Прикордонники! — скрикнув Спрут і кинувся до Капітана, який сидів на кормі.— Що тепер робити?

Пако на якусь мить опинився сам на носі човна. Він боявся темної води за бортом, але ще більше боявся бандитів. Хлопчик навіть не подумав, чи далеко до берега. Він перекинув ноги через борт і безгучно скочив у воду.

— Приготуй зброю, — сказав Капітан, не помітивши зникнення хлопчика. — Вони нам не зроблять нічого, поки хлопчисько на борту.

Спрут перейшов на ніс.

— Капітане! — аж застогнав він. — Його немає.

— Як?

— Нема та й годі! Втік! — розпачливо відказав бандит.

— Треба повернути і наздогнати його, поки він допливе до берега. Це наш єдиний шанс.

— Ні! Знову туди — ні! — заволав Спрут. А коли зрозумів, що човен розвернувся, накинувся на спільника. — Ні, Капітане, — благав він, силкуючись вирвати у того стерно. — Давай вперед! Тільки вперед!

• Предыдущая
• 19/22
• Следующая