Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 39

• Предыдущая
• 39/45
• Следующая

Навіть їчинський помічник учителя Вочічко зацікавився тим деревом, подивився на нього через скельця і сказав:

— Таке дерево росте лише на островах, звідки прилітають канарки. А коли виросте десь у іншому місці, то тільки тому, що змій, який там зарився, випадково вигріє під землею насінину. Але це буває дуже рідко.

Дерево росло, а змій лежав у нього між корінням і навіть пазурами не ворушив. Видно, не хотілося йому встрявати в бійку з Румцайсом.

У ту пору їчинська княгиня знову почала зітхати, дивлячись на замковий сад. Визирала вона, визирала з вікна, а тоді й каже князю:

— Мон шер, я все плутаю груші з яблунями. Хочеться мені, щоб у саду росло таке дерево, яке б я пізнавала з першого погляду.

Почали князь із княгинею ходити по світлиці й міркувати, де б їм дістати таке дерево, але ні до чого не додумалися. Нарешті лакей Фріцек підказав їм:

— А я таке дерево знаю. Росте воно на лужку біля Турнова.

— О-ля-ля! Це мені приємно чути! — весело вигукнув князь. — Так подайте ж мені срібну мотику, я сю ж мить подамся туди.

— Але ж під тим деревом лежить змій! — вигукнув Фріцек.

— Тоді ні! — вирішила княгиня. — Змій може закурити мені пана князя. Підеш ти, Фріцеку.

На Фріцека напав страх, він затрусився і в нього почали відлітати ґудзики.

— Ну, йди вже, — тупнула золотим черевичком княгиня, — а то ще своїми ґудзиками розіб'єш нам якесь дзеркало!

Сунули Фріцекові в руку залізну мотику, і довелося йому вирушати. Від страху він аж хитався. Пішов він спершу до помічника вчителя Вочічка — просити поради. Але Вочічко сказав йому по-вченому:

— Контра зміюс воюватус важкенціо ест, не для оселорум це.

Як лакеї розуміють латину — то взякий знає. От і надумав Фріцек зазирнути до війта, щоб той дав кількох добрих хлопців, і вже з ними піти на змія. Але війт лише зітхнув і сказав:

— Як почалися ці теревені про змія, десь поховалися всі мої стражники.

Хоч і не хотілося Фріцеку, але зупинився він ще в Ржаголецькому лісі у Румцайса. Тільки ж просити в Румцайса допомоги було Фріцеку понад силу. Тож він наказав:

— Підеш зі мною, Румцайсе, викопувати змієве дерево! Ось мотика!

Румцайс обдивився мотику, тицьнув її Фріцеку назад у руки і сказав:

— А ось тобі ще одна. Із двома мотиками в тебе діло краще піде. І сип мерщій з Ржаголецького лісу!

Коли Фріцек зник за деревами, погукав Румцайс Манку й Ціпісека.

— Хтозна, що цей Фріцек може там натворити. Збігай, Манко, до водяника Волшовечека. Хай скаже воді, щоб здіймалася вгору, до хмар. А Ціпісек піде зі мною, щоб було нас двоє, коли одного не вистачить.

Манка побігла до лісового озера, а батько з сином нишком рушили за Фріцеком.

На зеленому лузі біля Турнова — ані душі. Тільки змієве дерево росте там, високе й розложисте — вже їчинській башті по шию. Лакей Фріцек хвилинку подумав, яким кінцем мотики треба копати, і тоненьким від страху голосом промовив:

— Святі ангели-хранителі і, на всякий випадок, усі чорти, поможіть мені!

І загнав мотику в землю. Та змієве дерево навіть не здригнулося.

Тоді Фріцек подумав, що має добрих помічників і на небі, і в пеклі, і почав працювати хоробріше. Врився він мотикою глибше і зачепив змія за вухо. Змій вивалився з землі. Дерево впало, а змій то жаром пашить, то морозом віє.

— Я б'ю краще, ніж мотикою! — заревів змій сімома ротами на Фріцека.

З переляку Фріцек удався до хитрощів.

— Те, що тобі сказала на вухо мотика, передав їчинський князь! — вигукнув він.

— А того, що я йому відповім, я вже мотиці не довірю! — заревів змій і так струсив із себе землю, що курява полетіла аж до Пардубіц. Тоді змахнув своїми крильми з перетинками й полетів до Їчина.

Тут Румцайс, котрий разом із Ціпісеком стояв тихенько за горбом, промовив:

— Це може Їчину дорого обійтися.

Посадив він Ціпісека собі на плече й погладив долонею чоботи. І понесли його чоботи до Їчина.

Там було погано.

— А буде ще гірше! — кричав змій уже в шостий раз у замкові вікна.

Князь і княгиня стояли непорушно, мов із каменю.

— За те, що ви мені переказали через Фріцека і через мотику, — заревів змій усьоме, — я напущу на замок такий жар і вогонь, що каміння розтопиться і стане склом!

Та в цей час Румцайс і Ціпісек уже добігли до ринкового майдану. Румцайс хлюпнув водою з басейну на зморені чоботи, щоб трохи їх освіжити, і сказав Ціпісеку:

— Якщо змій пустить вогонь на замок, це буде біда для міста. Адже полум'я перекинеться на будинки.

І Румцайс підняв Ціпісека над головою. Ціпісек помахав капелюхом Манці, що стояла при брамі. А та — хустиною водянику Волшовечеку.

Змій усіма сімома пащами подув на замок. І повіяло з них таким жаром, що князь і княгиня закричали по-французьки:

— Кель малер![33]

І притьмом втекли вниз, у підвали.

Вже зайнялися бантини на даху замку. На всьому Їчині можна було поставити хрест…

У цей час і ринув за наказом Волшовечека дощ. І такий зливний, ніби сім річок.

— Кель малер! — кричали князь і княгиня в підвалі, злякавшись, що у них намокнуть перуки.

Та незабаром вогонь на замковому горищі згас. І на місто Їчин не впала жодна іскра.

Змія підхопило потоком і несло, аж поки донесло до села Кбелніце. Там він і лишився лежати, як старий згаслий гніт.

Румцайс тим часом дійшов до Турнова і вдарив по змієвому дереву так, що воно розскочилося на полінця. А потім гукнув бідним людям, щоб забрали ті дрова собі.

Коли навколо Їчина достигли каштани, Румцайс сказав:

— Відгороди мені, Манко, куточок десь у печері, піду трусити.

У тій схованці хотів Румцайс поскладати каштани, щоб мати на зиму харч для ржаголецької звірини.

Спершу він послав на дерево Ціпісека, щоб той помацав, чи дозріли каштани. Потім великою румцайсівською силою потрусив дерево. Назбирали вони каштанів у капелюхи та кишені і понесли додому.

У печері каштани весь час підкочувалися Манці під ноги.

— Якби вони не для голодних оленів і сарн, повимітала б я усе це геть, — казала вона.

Саме на ту пору повертався фурман Шейтрочек аж із Ліберця. Возив туди плуги й коси, а назад їхав порожнем. Коник його Буханчик тихо тягнув воза, а Шейтрочек вже почував себе дома, ішов за возом і думав: «Є у дворі в мене копанка, тільки ж вона розливається, як подощить. Коли б знайти якийсь стовпець чи брус, та й загородити ту копанку».

Віз наближався саме до села Кбелніце, коли раптом Шейтрочек вигукнув:

— Що за біс! Я наче наворожив собі того стовпця!

У рові й справді лежала якась колода. Довга і закурена, наче обгоріла бантина.

— От і добре, — задоволено промовив Шейтрочек. — Обсмалене дерево й вода не дуже бере.

Звалив він колоду на воза та й поїхав далі. Тільки дивно було, що сумирний його коник наче перцю раптом нанюхався: форкав, головою крутив, ще й хвицався. А потім і зовсім зупинився.

— Мабуть, це від мух та від того, що пити хоче, — сказав сам собі Шейтрочек.

А через те, що й сам відчув спрагу, поїхав він не до своєї садиби під Шибеняцьким горбом, а звернув до корчми «Місто Гамбург».

Зупинив фурман свого коника, батіг устромив у спеціальну трубочку на возі, а колеса підклав колодкою. І вже кричить:

— Гей, корчмарю, наточи мені кухоль пива, та дивись наливай добре!

Залишив воза з колодою, а сам пішов до корчми.

А тоді було саме опівдні, спекотно на майдані, на вулицях — ані душі живої. Шейтрочек посидів у холодку, випив чотири кухлі пива, щоб у воза колеса не рипіли, заплатив і пішов.

Але перед корчмою його наче хто по голові трахнув. Кінь стоїть, віз теж, а колоди — ні на возі, ні під возом немає. І ніде, куди оком кинь, не видно.

• Предыдущая
• 39/45
• Следующая