Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 13

• Предыдущая
• 13/45
• Следующая

У конверті був ще листочок, і на ньому намальований пам'ятник Румцайсові.

Князь подивився на картинку і тихенько засміявся, ніби пісок зашелестів сиплячись.

Княгиня Майолена теж зазирнула в монокль, захихотіла і мовила по-французьки:

— Бон[7].

Коли приїхав італійський скульптор, йому звеліли не гаючись братися до роботи.

Одного разу сидів собі Румцайс на вершечку старого бука і ловив диких ос, щоб не вийти із розбійницької форми. І раптом почув унизу під деревом якісь голоси і гучний стукіт.

Бук ріс край зеленої галявини, де споконвіку височіла скеля. На тій скелі побачив Румцайс італійця в білому балахоні. Навколо нього пританцьовував пан князь із ціпочком у руках.

— То як мені стати? Вуасі? Вуаля?[8] Тільки щоб я був, як живий.

А італієць на те:

— Сі-сі-сі![9]

І знову почав бити дерев'яним молотком і долотом по скелі, так що в усьому Ржаголецькому лісі гриміло, мов стріляли з гармат…

— Гей ви, двоє! — крикнув з бука Румцайс. — Чи ви там не подуріли?

Князь Румцайса ніби й не чує, позирає в якийсь папір і командує італійцю:

— Угорі на пам'ятнику стоятиму я, а біля моїх ніг стоятиме навколішках Румцайс, щоб усі навіки знали, хто був у Ржаголецькому лісі володар.

— Сі, сі, сі! — засичав італієць і почав пильно придивлятися до Румцайса на дереві, щоб добре запам'ятати його обличчя.

Румцайс так розгнівався, що злетів з бука.

По Ржаголецькому лісу аж загуло.

Румцайс ледве доплентався до печери.

Манка тільки руки над ним заломила від розпачу.

— Кепські справи, — мовив Румцайс, — постели мені, буду хворіти.

Манка вимостила йому ліжко м'якенькими гілочками.

— Може, я тобі, Румцайсику, іще чимось допоможу?

— Не допоможеш, — зітхнув Румцайс, — щось у мене всередині луснуло і не дам я собі ради.

І Румцайс занедужав.

Прилетіли синички, щоб його із хвороби виспівати.

Пристрибали зайці і принесли йому цілющого зілля.

А Румцайс усе лежав і стогнав.

Прибіг королівський олень і хотів із Румцайса вибити хворобу ратицею.

Але Манка не дозволила цього робити.

Румцайс тяжко стогнав, а тим часом ті двоє доробляли на галявині пам'ятник. Камінний князь стояв нагорі, Румцайс — унизу, біля його ніг, благально звівши руки. Отак цей пам'ятник мав залишитися навіки — князеві на славу, Румцайсові — на ганьбу.

Коли камінні постаті були готові, покликав князь писаря і звелів на кожні треті двері в Їчині прибити оголошення:

Італієць на ту нору вже покрив пам'ятник двома запонами і простяг од них дві мотузочки. Як за них потягти, так пам'ятник і відкриється.

Настала остання ніч перед урочистим відкриттям пам'ятника на галявині. Ніч була тиха, тільки Румцайс зітхав на своєму ліжку. Манці те зітхання дошкуляло до самого серця і не давало і на хвилинку склепити очей. Опівночі почула із Румцайсового кутка таке тужливе зітхання, що подумала вона про найгірше. Метнулася туди, засвітила світло, але постіль була порожня.

А що було іще дивовижніше — біля ліжка стояв королівський олень з пишними рогами.

— Що ти тут робиш?

— Я вже зробив, — відповів олень.

— Де Румцайс? — ледве вимовила Манка.

— Там, де він мусить бути, — сказав олень і тихо вийшов з печери.

Дивна і далі була та ніч. Аж до самого ранку здавалось, ніби в Ржаголецькому лісі хтось бив об твердий камінь іще твердішим кулаком.

Наступного дня за велінням пана князя зійшлися їчинці на галявині в Ржаголецькому лісі — і заможні городяни, і вбогий люд. Усі пасли очима пам'ятник, запнутий білим полотном.

Чекали тільки на князя і Майолену. Десь за годину хтось закричав, що чує, як од Їчина рипить кінська збруя. І от пана князя й княгиню Майолену вже несуть на галявину в дорожніх ношах. Княгиня так і лишилася там сидіти, а князь виліз із ношів, махнув двома пальцями на всі чотири боки і милостиво промовив:

— Мої вірні піддані, я підготував вам надзвичайну несподіванку. Про неї говоритимуть по всій імперії. Зараз я потягну за мотузку. Вуаля!

Заграли сурми, і князь потяг за ближчу мотузочку. Одна полотнина впала додолу. На п'єдесталі стояв вирізьблений з каменю князь. Підборіддя він підпер ціпком і з погордою дивився вниз.

— Оце я, — пояснив усім пан князь.

Він простяг руку до другої мотузочки і смикнув за неї. Впала додолу друга полотнина.

— А оце він, той Румцайс!

Біля ніг кам'яного пана князя, скулившись, стояв навколішки кам'яний Румцайс.

Князь знову звелів заграти сурмачам і гордовито промовив:

— Ти вічно стоятимеш тут, Румцайсе, на колінах і з благанням простягатимеш до мене руки.

Але в цю саму хвилину Румцайсова постать раптом розігнулась і відважила панові князю такого ляпаса, що той розвалив собою сажень дров аж десь край галявини.

— Звідкіля ти взявся тут, Румцайсе? — ошелешено вигукнув князь.

А було це так. Коли опівночі королівський олень таки вибив ратицею всю хворобу з Румцайсового тіла, наш розбійник устав, пішов на те місце, де стояла скеля, розтрощив своїм дужим кулаком своє кам'яне зображення і сам став на його місце.

— То як же ти туди потрапив? — князь налився малиновим кольором.

— Панові князю треба б краще розбиратися, де людина, а де камінь, — спокійно відповів Румцахіс.

Їчинці загукали:

— Ура! Ура!

І це був край князівській славі.

Гай-гай, якщо панові князю доведеться вхопити ляпаса від розбійника, то вже тому князю лишається людської пошани стільки, що її й горобець склює.

Тому княгиня Майолена звеліла покласти пана князя в ноші і, минаючи Їчин, поспішили вони просто у Відень, до імператора.

А ззаду за ношами подріботів лакей Фріцек.

Після того, як пан князь і княгиня Майолена втекли з Їчина, Румцайс іще три дні стеріг імператорську дорогу, щоб князь не надумав часом повернутися.

На четвертий день прийшов Румцайс до Манки в печеру, ліг на ліжко з ялинових кругляків і промовив:

— Ну, того, що нас найдужче турбувало, ми позбулися. Тепер я трішки спочину.

І заплющив очі, щоб злегка, по-розбійницькому, задрімати. Та в цю мить до нього підсіла Манка.

— Не хочеться мені перебивати твій сон, Румцайсе, але через того князя занедбав ти дрібніші розбійницькі справи. Вчора була тут поштова сойка і розповіла, що до нас у ліс наміряється якийсь лихий велетень із Праховського скелища.

— Ті велетні добрячі крикуни і грабіжники, — похитав головою Румцайс.

І саме в цю хвилину хтось знадвору так постукав у скелю, що просто перед Румцайсом упав шмат стелі.

Румцайс вибіг із печери.

Надворі стояв велетень: старий бук сягав йому лише до пояса.

У ту ж мить велетень гукнув згори, ніби з хмар:

— З завтрашнього дня цей ліс — мій! А ти, Румцайсе, забирайся звідси геть!

Румцайс набрав повні груди повітря і закричав:

— Я цей ліс зумів оборонити від самого пана князя і обороню від будь-кого! І від тебе теж!

— Хотів би я бачити, як ти це зробиш, — загримів велетень і зареготав так, наче над краєм прокотився грім. — Але через те, що сьогодні в мене добрий настрій, прийду я після кави ще раз до тебе і будемо змагатися за Ржаголець: хто більше повалить дерев.

І велетень потупав назад до своїх скель, щоб добре виспатися перед змаганням. По дорозі зачепився головою за хмари так, що відразу почало збиратися на грозу.

— Ти диви! Із цим громобоєм так просто не розійдешся, — мовив Румцайс до Манки. — Такий дядько тільки поворухне мізинцем і враз розчахне дерево від вершечка аж до низу.

• Предыдущая
• 13/45
• Следующая