Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 11

• Предыдущая
• 11/45
• Следующая

Румцайс зачекав, поки підійде Манка, і разом з нею зняв об'яву. Потім зайшли вони до майстерні. Було там усе так, як покинув Румцайс три роки тому, коли його вигнали з Їчина за образу Гумпалової ногн.

Хутко натяг Румцайс на себе шевський фартух, сів на стільчик, притиснув до коліна чобіт, який почав був колись шити, та й почав забивати у нього один за одним дерев'яні гвіздочки.

Манка тим часом затопила плиту в кухні, сіла на ослінчик і стала пригадувати, як його варять не розбійницьку юшку.

Раптом у майстерні за стіною перестав стукати молоточок. Манка побігла туди.

— Що тобі, Румцайсе?

А Румцайс дивиться на вивернутий гвіздочок і каже:

— Та це я міркую собі: може, воно й справді є на світі справедливість, і лишуся я назавжди при своєму ремеслі?

Ледве проминуло три тижні відтоді, як Румцайс знову почав чесно шевцювати, коли рано-вранці по Їчину загомоніли про новину. Мовляв, той слюсар, що його княгиня Майолена виписала аж із Фландрії, змайстрував дивовижні ключі та відмички і випустить пана князя із малої замкової башти.

— Хотів би я побачити, як це в нього вийде, — похитав головою Румцайс, смолячи дратву.

Опівдні їчинці вже говорили, що залізні двері піддалися і що звідти вибіг лютий, як змій, пан князь, і слідом за ним — лакей Фріцек.

Увечері всі в місті вже знали, що до Їчина прискакали троє чорногорців.

То були чорняві хлопці десь із берегів південного моря. Вуса в них були, як списи, і ніхто цих хлопців не розумів. Княгиня Майолена покликала їх до Їчина, щоб панові князю спокійніше панувалося.

Тієї ночі Румцайсові спалось погано. Він борсався на ліжку, наче короп в очереті, аж поки Манка обізвалась:

— Що це з гобою?

Румцайс отямився і мовив:

— Сам не знаю. Не спиться, та й годі.

— Це озиваються в тобі наші давні розбійницькі часи, — сказала Манка і тихо зітхнула. — Що було, те минулося. Спи.

Та ледве вона договорила, як під вікном на вулиці почулися кроки. Румцайс тихенько погукав Манку:

— Чуєш? Щось там діється.

Він підскочив до вікна. Світало; для місяця вже пізно, але сонечко ще не сходило. У сутіні видно було, як майданом крокують троє чорногорців. Вони прямували дорогою з міста, і в кожного на одному плечі була пилка, а на другому — сокира.

— Хотів би я довідатись, куди вони так рано чешуть, сказав Румцайс і намірився вийти на вулицю. — Краще, Манко, я за ними простежу.

Та в цю мить двері у шевській майстерні розчахнулися, і на порозі став лакей Фріцек.

— Нікуди, Румцайсе, не збирайся, — мовив він суворо, — а зараз же сідай шити чоботи для пана князя. Ось тобі шмат шкіри з риби-кита!

Сказавши це, кинув він на столик перед Румцайсом шкіру, хряпнув дверима і зник.

Коли князь велить робити, мусить швець братися до діла. Румцайс неквапом розмітив шкіру, викроїв переди і почав був шити. Але в голові в нього снувалися дивні думки.

— Спершу ці чорногорці, а тоді у такий ранній час, ні сіло ні впало, — чоботи для пана князя. Що воно за знак?

А за хвилину знову:

— Скидається на те, що пан князь цими чобітьми хоче прив'язати мене до мого ослінчика.

Проте не міг Румцайс покинути князеві чоботи; тож і сказав він Манці:

— Біжи поглянь, куди ті хлопці-чорногорці подалися.

Манка вибігла надвір і потайки пішла слід у слід за ними.

Румцайс тим часом закінчив верх, прошив ранти і вже взявся прибивати ліву підошву. Аж раптом у відчинене вікно влетів зяблик.

Румцайс глянув на нього та й каже:

— А я тебе ніби знаю.

Це була одна із тих шести пташок, які колись вилупилися у Румцайса в пістолі.

Зяблик зацвірінькав:

— Румцайсе! Манка переказувала, що пан князь звелів вирубати Ржаголецький ліс!

— Що? — гримнув Румцайс, наче вистрелив із пістоля. — Мій улюблений ліс Ржаголець вирубають?

Чобіт з дорогоцінної шкіри риби-кита в ту ж мить полетів у один бік, а шевський молоток — в інший. Румцайс скочив до шафи, зірвав з гачка своє старе розбійницьке вбрання — куртку з кордовської шкіри, штани і гостроверхий капелюх із букової кори. Натяг усе на себе, а за пояс заклав пістоль.

І — гайда з майстерні! Грюкнув за собою дверима, на коліні написав нову об'яву і кулаком прибив її до одвірка:

І не пішов, а побіг імператорською дорогою, що вела з Їчина до Ржаголця.

На півдорозі його вже чекала у балочці Манка. Вона показала на ліс.

— Це остання мить життя для Ржаголецького лісу!

В лісі снували чорногорці з пилками та сокирами, а на горбочку стояв пан князь і кричав їм по-французькому:

— Атансьйон!

Хлопці-чорногорці плюнули собі на руки, підняли сокири й приготували пилки.

У Румцайса завмерло серце. А тоді враз закалатало, немов дзвін на пожежу.

— Грім і блискавка! — вигукнув він. — Я не втримаюсь, зараз я в них стрельну!

І витяг пістоль.

А пан князь у цю мить заплескав у долоні в рукавичках і гукнув до чорногорців:

— Коли я скажу «Чик-чик!» — пустити в хід пилки і сокири!

Румцайс прицілився, вистрелив і вцілив панові князю в полу каптана. Пола загорілася.

Князь умить забув і про ліс, і про все на світі. Він застрибав, захвицяв ногами, репетуючи на всю округу:

— Тру-ру-ру!

Це він трубив так, щоб із Їчина мерщій їхали пожежники.

— А нам що робити? — гукнули до пана князя чорногорці, що й досі не опустили своїх пилок та сокир.

— Ну, начувайтеся в мене! — гримнув Румцайс.

Він вирвав стебельце і зацвірінькав через нього пташкою-кропив'янкою.

А потім зарохкав у капелюх, ніби дикий кабан.

І затрубив через складені долоні, немов лісовий олені..

В цю ж мить прилетіли птахи і ну пурхати у чорногорців перед очима! Прибігли дикі кабани і стали бити їх по ногах, ніби дубцями. Прискакали олені й, наставивши роги, погнали чорногорців. Не минуло й хвилини, як ті разом із паном князем опинилися аж ген за лісом.

Румцайс промовив.

— Я так і знав. Ще мало на світі правди. А коли так, то хто хотів шевцювати, має іти в розбійники.

Розсунув він дубове гілля і подався разом із Манкою по старій стежці до розбійницької печери.

Панові князю довелося з ганьбою вирядити чорногорців додому. По всьому Їчину точилися розмови, що олені по-проштрикували їх штани рогами, і всі з них глузували.

Князь залишив у замку тільки мисливця-чужоземця з дивним іменем Ламуш. Очі в нього завжди зав'язані полотняною хустиною, бо дивитися йому було непотрібно. Рушницю він мав таку, що сама влучала, куди хочеш.

Щоб забути, як він осоромився, звелів пан князь скликати гостей і наказав Ламушу:

— Піди в Ржаголець і підстрель там сімдесят сім фазанів. Княгиня Майолена хоче добре почастувати наших гостей.

Мисливець пішов у ліс. А назустріч йому Румцайс послав Манку.

Манка зустріла Ламуша ще у полі. Очі в нього були зав'язані хустинкою, але Манка сміливо мовила до нього:

— Не йди по фазанів у Ржаголецький ліс!

— Хто це звелів? — запитав Ламуш.

— Це звелів Румцайс.

— Його б я зразу підстрелив! — засміявся Ламуш.

Манка спробувала повернути розмову інакше.

— А ти коли-небудь бачив фазанів?

— Як би я міг бачити їх із зав'язаними очима? — знову весело засміявся Ламуш. — Але настріляв я їх о-йо-йо-й скільки!

Манка притримала Ламуша за рукав.

— І тобі не шкода такої краси?

— У кого очі зав'язані, тому й краса немила, — відповів Ламуш. Обійшов він Манку і рушив далі до лісу.

Фазани сиділи на гілках дерев і тремтіли, почувши, що на них іде Ламуш.

— Не бійтеся! — заспокоював їх Румцайс. — Я вилізу на дуб і, коли клацну язиком, хай найсміливіший з вас злетить у повітря й закружляє навколо дуба. А далі самі побачите, що буде.

• Предыдущая
• 11/45
• Следующая