Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 51
- Предыдущая
- 51/60
- Следующая
— Виходь!
На подвір'ї узяв собі на допомогу двох дужих отроків, скрутив Малкові руки і повів до лісу.
Йшли довго, аж поки не опинилися в хащах, на високій кручі над Дніпром, де в гущавині стрімко піднімала вгору мертве, обпалене гілля розчахнута блискавицею сосна. Тут пахло хвоєю, достиглими суницями та вологим задніпрянським вітром. У кущах на всі лади щебетало веселе птаство.
Під сосною здіймався великий, мов копиця, мурашник. Тисячі прудконогих щелепастих комах снували туди й сюди по звивистих вузьких стежечках, і від того здавалося, що мурашник живий, що він ворушиться, дише і, причаївшись, жде собі поживи.
— Сюди! — показав Дуб на вершину мурашника. — В’яжіть його до дерева!
— Браття, що ви робите! Схаменіться! За віщо? — вигукнув Малк, пручаючись і все ще не вірячи, що помре такою незвичайною лютою смертю.
Його схопили, силоміць потягли на мурашник і там туго прив'язали до кострубатого стовбура сосни.
— Благаю вас, молю — спершу вбийте! Щоб не мучився! — відчайдушне заволав він.
Та Дуб тільки реготнув і заткнув рота брудною смердючою ганчіркою, а запопадливі отроки довгими тичками почали розворушувати мурашник. Полчища темнорудих роздратованих комах виринули з його рихлих нутрощів і, мов голодні вовки, накинулися на беззахисну жертву!
— Ууум! Ууум! — намагався крикнути Малк, та його приглушений голос долітав не далі, як на край галявини.
Дуб у відповідь засміявся.
— Хаха! Що? Печуть?.. Так тобі й треба, зраднику! — і повернувся до своїх: — Отроки, ходімо! Нехай здихає, клятий пес!
Всі троє якийсь час дивилися, як мурашки густим шаром покривають усе тіло нещасного юнака і як він корчиться в нестерпних муках, а потім спокійно, мов зробили добре діло, попростували в гущавину лісу.
— Ууум! Ууум! — неслося їм услід відчайдушне благання і не знаходило відгуку. — Ууум! Уум!..
Невелику хижку — щоб було де прихилити голову — вої склали для князя за один день. Більшої і кращої Кий і не хотів. Навіщо — коли немає Цвітанки?
Поставили її на самому шпилі Києвої гори. Звідси було видно і Поділ, і Дніпро, і далеку Десну, що голубіла в імлі. А до Хоривового та Щекового дворищ — рукою подати.
Неподалік, на другому шпилі, волхв Ракша зі своїм родом зробив капище — святилище племені. На стовбурі старого гіллястого дуба прикріпив Світовида, привезеного з Росі, і він круглими золотими очима дивився з-під конопляного чуба в той бік, де вранці сходило сонце. До другого дуба прив'язав ідолище грізного бога грому Перуна — з чорними очима, сріблястими вусами і вогненною блискавицею в правій руці. А обабіч них порозвішував ідолів інших богів племені — Велеса і Мокоша, Берегині і Купайла, Водяника і Лісовика… Перед капищем, посередині зеленої галявини, що прилягала до урвища, з округлих валунів вимурував требище, побіля якого вдень і вночі горів священний вогонь.
Кий у своїй хатині бував рідко. Весь час, від зорі до зорі, гасав по ближніх І дальніх родах — збирав військо. І збирав успішно: всі, хто міг держати списа в руці, на перший поклик приходили зі зброєю і припасами. З Ірпеня Братан привів цілий полк ірпичів і став табором біля свого роду, Кінь прибув з трьома тисячами стугничів, а Щек кожного дня переправляв перевозом і рибальськими човнами воїв із-за Дніпра. Поляни наполегливо готувалися до рішучого бою з гуннами.
Одного дня, в післяобідню пору, в гирло Почайни зайшла така кількість човнів з військовим людом, що здавалося, вода закипіла і вийшла з берегів. То прибули зі своїми ратями князі деревлянський та сіверянський.
Коли Києві сказали про це, він вбрався у свій кращий одяг, причепив до бока меча, через плече кинув червоне корзно і в супроводі Щека та кількох боляр швидко спустився на Поділ, узяв з собою стрия Межамира і попростував до причалу.
Обидва князі вже зійшли на берег і, стоячи на пригірку, дивилися, як вої швидко ставлять для них похідні намети, розпалюють вогнища і ладнають великі казани, щоб наварити для всього війська кулешу.
Кий віддав чолом: спочатку старшому з них — сивобородому сіверянському князю Гордомислу, а потім деревлянському — Ходоті.
Гордомисл був поважний міцний дідуган. Довге сиве волосся, перев'язане червоною стьожкою, вільно спадало йому на широкі плечі. Глибокі різкі зморшки покреслили його чоло, літа трохи пригнули колись високий стрункий стан, а ворожий спис залишив на лівій щоці глибокий шрам. Та погляд мав бистрий, гострий і владний.
Князь Ходота досягнув, мабуть, заледве двадцяти п'яти літ, а невисокий зріст, ясно-голубі веселі очі та юнацький безтурботний усміх робили його ще молодшим, майже ровесником Кия.
Князі повагом ступили назустріч Києві.
— Вітаю вас, князі, на полянській землі, — обняв їх Кий. І щиросердно дякую, що відгукнулися на наш заклик…
— Ще б не відгукнулися!.. Та, подолавши вас, гунни напали б і на нас! — відповів Гордомисл. — А якщо вдаримо гуртом, то, може, погромимо їх і відкинемо у степ…
— Я не сумніваюся в цьому! — сказав Ходота і поклав руку на меча. — Щоб наша об'єднана сила та не перемогла Аттілових недобитків!
— Ее, князю, не хвались дуже, ідучи на рать, — перебив його, хитро мружачись, Гордомисл. — А хвались…
Усі весело засміялися на цю старовинну приказку, а найбільше сміявся Ходота, і цей жарт старого князя умить зняв з усіх деяку напруженість, що відчувалася в перші хвилини зустрічі. Особливо полегшено відчув себе Кий, якому вперше випало приймати таких високих гостей. Він розпитав князів, як вони добралися, як їхнє здоров'я та чого потребують їхні вої, а одержавши відповідь, що в них усе гаразд і всі нічого не потребують, крім відпочинку, сказав:
— Тоді хай ваші боляри тут порядкують, а ми піднімемося до мене на гору і там за вечерею потолкуємо трохи про те, що сталося з полянами та що робити нам далі…
Князі не перечили.
За годину чи дві на Києвій горі, у тіні старого дуба, Межамирові родовички поставили учту. Князі та найближчі їхні боляри сіли кружка на простелені ліжники, і Кий наповнив холодною золотистою ситою білі липові ковші.
— За ваш приїзд, найближчі наші сусіди, за ваше здоров'я і здоров'я ваших воїв!
— І за твоє здоров'я, князю, — підняв угору свій ківш князь Гордомисл. — Я радий спізнатися сьогодні з тобою!
— Я теж, — докинув свого слова князь Ходота.
— Дякую, — і Кий першим приклав до рота дерев'яний ківшик, а випивши і закусивши, додав: — А тепер, поки веселіє не затуманило нам розуму, давайте вирішимо, хто з нас очолить військо. Бо три голови добрі лише для ради, а для полку потрібна одна!
Князі перестали жувати. Задумались.
І тоді Кий на правах господаря знову промовив:
— Може, найстарший?
Гордомисл пильно подивився на молодих князів, що обидва могли б зійти йому за синів, розгладив сиву бороду, а потім повагом, розважливо відповів:
— Дякую за добре слово, князю… Та, гадаю, мусимо зробити інакше…
— Як?
— Коли б ми були на моїй землі, я не перечив би. Бо там я був би князем не лише над військом, а й над усім людом, над усім плем'ям. Там мені всі підкорялися б, там я знаю всі стежкидоріжки, всі горби і долини. А тут, на полянській землі, ти, князю, маєш вести нас! Твого війська найбільше, ти знаєш свою землю, ти вже бився з гуннами — і успішно. Кому ж, як не тобі, очолити наш похід? — і повернувся до Ходоти: — Як, князю?
— Я теж так думаю, — відповів той. Кий трохи почервонів.
— Молодий я, молодший за вас…
Та Ходота перебив його:
— Молодий, та бувалий! А я хіба старий?.. Не відмовляйся, Кию! Князь Гордомисл розумно розсудив. На твоїй землі — і кермо влади в твої руки! А ми допоможемо…
— Ну, що ж — хай буде так, — погодився Кий і знову наповнив корці ситою. — Тоді послухайте, як я мислю наш похід…
— Слухаємо, князю.
— Передусім треба знищити Родень і Чорного Вепра. А туди найзручніше добиратися по Дніпру… Я не маю такої кількості човнів, щоб посадити все своє військо, тому частину, на конях, пошлю суходолом…
- Предыдущая
- 51/60
- Следующая
