Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 4

• Предыдущая
• 4/35
• Следующая

сидiла. Тетяна зморщилась:

– Що ти вiд мене хочеш?

– А що ти тут iз себе удаєш? – навзаєм запитав вiн. – Актриса! Ти тут для того, щоб приваблювати

клiєнтiв, доки ти їм подобаєшся. Теж менi – Марлен! Та мiй дiд таких селючок, як ти, до стiнки ставив

ще мокренькими!

Вiн загиготiв, плямкнув до неї вологим ротом i грюкнув дверима.

Настрiй зiпсувався. Настрiй знову був таким самим, як вчора пiд лiхтарем – нудьга i сльота. Ще до

цього всього додалася нудота пiсля реплiки нахабного адмiнiстратора.

Тетяна пiдвела губи, пiшла довгим коридором до естради, визирнула з-за кулiс до зали. За

столиками сидiли чоловiки. На круглiй естрадi лiниво крутилася на жердинi напiвоголена хорватка

Лiя.

У правому кутку, як завжди, розташувався гер Брюгге – тлустий, лисий, скупий. I, як подейкували,

дуже багатий. Щовечора вiн замовляв для неї тi ж самi тiстечка, якi вона просто лущила в пальцях,

розкручуючи пана на дорогi напої.

Зараз вона мусить вийти до мiкрофона пiд клекiт голосiв i поцокування язикiв, відпрацювати свiй

номер: виконати кiлька пiсеньок i «на закуску» традицiйно «Лiлi». Потiм обiйде столики: по десять-

двадцять хвилин з кожним, хто захоче налити їй келишок того, чого вона забажає (а «забажає« вона,

звiсна рiч, найдорожче i – непомiтно сплюне в другий бокал з водою...). Буде посмiхатися, жартувати.

А далi настануть важкi години iз завсiдником гером Брюгге, котрий мацатиме пiд столом її колiна i

умовлятиме вийти до вбиральнi: «Менi багато не треба...».

Клятi фашисти! Звiдки взялася ця ненависть? Тетяна раптом уявила, що всi присутнi одягненi у

вiйськову форму офiцерiв СС i мiцно стиснула зуби: «Ох, даремно, даремно ти це сказав, Вiле...».

Лiя закiнчувала виступ. Музика стихла, свiтло потьмянiло, як завжди перед появою Тетяни.

Завсiдники збадьорилися, очiкуючи на виступ.

Залунали першi акорди маршу, пiд який вона завжди виходила до мiкрофона.

I це теж здалося їй знущанням.

Тетяна глибоко вдихнула i зробила крок у круг свiтла. Почулися оплески i задоволений свист.

Тетяна зморгнула, але мара не минала – вона бачила перед собою офiцерiв СС. Сама ж стала тою, що

колись плакала над фiльмом «Список Шиндлера» i думала, що нiколи i нiзащо не скорилася б

вороговi. Першi акорди проминули i оркестр розгублено замовк.

Запала тиша.

У кутку сцени вона побачила усмiхненого Вiльгельма, котрий махнув рукою i показав висунутого з

кулака середнього пальця.

Тетяна наблизилась до мiкрофона i...

Не спиш, мiй синочку? А нiч, мов картинка в саду...

Про що ти сумуєш, якими мандруєш свiтами?

Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами,

Коли моє серце так гостро вiщує бiду?...

Не спиш, мiй синочку... А хлопцi поснули давно,

Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали.

Хтось каже крiзь сон, що з води вийшло добре вино,

I скиглить всю нiч за кущем те дiвча iз Маґдали?...

? Пісня «Сум Марії» на слова Ігоря Жука.

Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання

рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь простiр i чорнi фiгурки за

столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її голос владно змушував їх

мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу...

О так, пречудове вино ти зробив iз води! –

Та нинi воно стало кров'ю твоєю, Месiє!

Доба не мине, третiй пiвень iще не пропiє,

Як тричi найперший твiй учень зiб'ється з ходи!

Чого ж ти навчив їх? Що далi вони понесуть –

Чужi в цьому свiтi, зiщуленi привиди часу...

За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу,

Для кого назавше закреслиш людську свою суть?!.

Тиша...

Пауза.

Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування

змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне

бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний –

про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi – лише одна велика iсторiя однiєї людини,

в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй.

I її треба прожити на своїй землi.

Не спиш, мiй синочку... Я в думу твою не ввiйду –

Ти вирiс, ти вище твоєї печальної мами.

Лиш серце моє за тобою блукає свiтами

Крiзь нiч, що, мов казка, стоїть в Гетсиманськiм саду...

Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон.

Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах

– мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона

сказала це собi. I вирiшила...

Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю.

Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.

Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.

Роман Iванович. Партiя в шахи

Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.

Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на

тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною.

Але вiн натхненно намагався щось промовляти до аудиторiї. Напружувався, широко вiдкривав рота,

але з нього не вилiтав жоден звук.

Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув

кудись у бiк – i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович

злякався – чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому

кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i

зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну

мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати.

Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй – мовою жестiв.

Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе – своє

хропiння).

Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в

вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що

то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло – сон тривав, оплески не вщухали.

Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович

стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.

Над ним стояла дружина Вiра Власiвна i щосили тормосила за плече.

– Ти перебудиш увесь будинок, – сказала вона. – Повернися на бiк.

Роман Iванович заспокiйливо помахав рукою i слухняно повернувся до стiни.

Дружина навшпиньках пiшла.

Уже кiлька мiсяцiв вона спала в кiмнатi доньки, мотивуючи це тим, що, по-перше, чоловiку треба

добре виспатись перед заняттями в унiверситетi, а по-друге – через його хропiння. А ще тому, що їй

теж треба було висипатись, адже вставала Вiра рано i перед тим як вирушити на репетицiю до

фiлармонiї, за давньою родинною традицiєю, готувала поживний снiданок.

Вiра встала о шостiй. Вийшла на кухню.

Кухня в пансiонi фрау Шульце була загальною для всiх квартирантiв i розташовувалась на

першому поверсi. Туди Вiра виходила пити вранiшню каву i пiдсмажувати грiнки на снiданок.

Там було єдине мiсце, де можна торохкотiти посудом о шостiй ранку, доки мешканцi будинку i її

родина – чоловiк та донька – ще нiжились у лiжках.

• Предыдущая
• 4/35
• Следующая