Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 39

• Предыдущая
• 39/79
• Следующая

Соломія вибухнула:

— І ти поїдеш? До тієї вирви? До того лярвиська поїдеш? Васильку, у тебе вавка в голові ци черваки завелися? У неї ж там і чоловік, і мині сама призналася, що й любовника вже завела. Чого ж ти попрешся? Свічку над нею тримати?

Соломії потому самій було встидно — і що кричєла на брата так голосно й люто, мама казали, аж очі викотилися, і ще щось лютіше й сороміцьке потому викрикувала. Отако — невідь чого, али ж було й за що. Мати Соломія тихо підтримала доньку, дорікала лагіднішими, хоч і розпачливішими словами. А тоді до тата Антона:

— Скажи ж хоч щось і ти, чоловіче? Ти батько ци не батько?

Глянь — а в Антона очі опущені й, Божечку мій, сльози в борщ —

кап-кап.

— Тату! — Соломія-молодша зойкнула. — Та що з вами?

А батько за груди вхопився і хрипить:

— Окно одчиніте.

Соломія тоді подумала: так переживав ци своє згадав? До жінки любов, що довго по гиншому сохла.

«І в чоловіків, виходить, не все таке міцне, як здається?» — подумала.

Як батькові одпустило, Василько жалібно так якось:

— То що — не їхати?

І батько першим:

— Та їдь, мо’, хоч світу побачиш?

— На Донбасі вже так побачився, що з рукою скаліченою вернувся, — сказала мати Соломія.

Соломія-молодша пішла з хати. І вже в саду відчула — щемкий жаль стискає їй груди, і ни. Божечку наш, світе ясний, ни за Василька, а начеб за саму сибе. За саму сибе, бо душа в неї по- рожніша типер, як у брата. Бо даленіє Петро, бо хочеться жити, бо кусає вночі подушку, й горять груди, що досі дитину ни годували. То хто ж щасливіший — вона ци брат?

Василькова мука йшла за нею садком. Висіла одиноким яблуком посеред осені. Струсилася росою, як гілки яблуневої торкнулася. Роса осіла на щоках і долонях. Замружилася од несподіваного начеб легенького дощу і, мов сліпа, стала шукати те яблуко. Вколола пальця, а тоді зирнула й побачила, що яблуко, зрушене її порухами, впало на землю саме. Нагнулася, підняла. Обтерла рукавом кофтини й надкусила. Кислинка ущипнула язика. Чого ж воно впало? Нє, чого таке кисле, то ж не зимове. Відчула — сама от-от заплаче, й від образи за Василька та його любов непутьову, і од. Нивже од заздрості до цеї мученицької любові?

«Боженьку, мати Божа, я же тико звичайнісінька жінка, — подумала Соломія. — Я ни знаю, ци мона простити мої гріхи, али щось же їх насилає? Якщо темні сили, то де взєти світлих? Де, Божечку мій? Де, Діво Маріє? Знаю, ти, мабуть, обідилася сильно, що мене Соломією назвали, али якби могла, я би щось таке зробила, щоб заслужити прощеннє. Хіба більше молитися, али ж і роботи багацько, а при тім і молитися гріх.»

Засоромилася Соломія своїх слів, далі пішла. Рука надкушене яблуко стискала.

Поїхав таки Василько. Як не дула губи Соломія, і проводжати відмовилася, а потім усе одно бігла мало не через усе сило навздогін. Добігла і.

— Чого ж ти так швидко йдеш? — дорікнула.

Очі. Очі братові були сумні й щасливі.

Минуть рік і два. А затим найдовший — третій. Прийде кілька скупих письом, а далі й грошовий переказ. А потім восени вже п’ятдесятого року й брат приїде.

Приїде брат. То буде мовби гинший Василько. А мо’, й справді гинший. Вже не Василько, а Василь. Нє, таки назавше Василько для Соломії.

Та перед тим буде приїзд самої Раїски. Тоді, як ітиме селом у рожевому капелюшку. Як принесе передані Васильком дарунки — татові сорочку, мамі — хустку й кофтину, а їй, Соломії, хрестик на ланцюжку золотім й чобітки зимові. Соломія триматиме їх у руках і не знатиме, радіти ци нє? Бо. Бо передав Руфиною.

— Як він там? — врешті спитає.

— Робить у своїй кочегарці, — відказала Раїса. — Довольний вроді. А мій поїхав у академію поступати. Мо’, на осінь до Москви тоже переберуся. А мо’, ще на рік лишуся. Бо казав, тико з другого курсу сімейним окремі кімнати в общежитії дають. Хіба напитає мені гарну квартиру. Чого ти так дивишся? Я живу, живу, люба Соломочко. Живу, Соломинко, а не скнію у цьому Богом забутому селі. Вибач, не хотіла образити. Але я тобі пропонувала допомогу. Досі, знаєш, почуваю, що в боргу перед тобою. Хоча б за ту спробу порятунку. А може, й порятунок, там, у Лю- бомлі, в сорок другому. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — глухо сказала Соломія.

— Ну от. Можу ще чимось віддячити. Скажи тільки — чим?

— Поверни Василька.

Руфина-Раїса посміхнулася. З тої усмішки вилетіла велика сіра птаха й закаркала. Над хатою їхньою, над подвір’ям, над селом. Здалося на мить, що крила цього птаха закрили цілий світ. А може, билися ті крила тилько перед Соломіїними очима?

— Хіба твій брат річ, щоб повертати? — сказала Раїса. — Він щасливий, люба Соломинко. Така правда.

Найстрашнішим було те, що Соломія враз, наче очі тико-но розплющила, збагнула — Руфина таки каже правду. Руфина- Раїса. Вона могла мати ще двійко ци й десяток імен, али все одно каже правду. Інакше чого б Василько туди потелющився через усю Расєю?

«А як цяя Руфина до Москви поїде жити, то й братик туди ж?» — подумала Соломія.

Вперше у ній ворухнулася неприязнь до брата. Неприязнь затулила на якусь мить жаль, щемкий, наче дурман, що бентежив душу. Якщо Василь такий дурний, то хай. Його клопіт. Та жаль переміг, він знову відкрив маленьке віконце й попросився до серця.

Раїска, певно, відчула якусь приховану загрозу для себе. Може, у блискоті синіх очей, котрі, чого там, вона кілька разів неждано- негадано згадувала в далекім Кірові, може, в тому, що зблиснувши неприхованою ворожістю, потьмяніли. Соломія довго сердитися не вміє, та часом вміє вибухати, те Раєчка добре знала. Ні, сьогодні вона не хотіла сваритися з цею впертою селючкою, яка закопує свою красу у солом’яно-болотянім селі. Не хотіла і все. Чого? Бо щось вигране могла загубити. Он як? Саме так, визнала Раїса. Визнала Руфина. Визнало те, що замість курорту (курорт зачекає) покликало її у це село, яке воліла б забути.

Вона перевела мову на інше. Спитала, чи є хтось у Соломії? Грайливо спитала.

— Ну, не обижайся. Чоловіка не вернеш, та й. — Раїса вчасно прикусила губу, бо колись бачила, як Соломія з Петром у лісі усамітнювалися. — Та й ти ще ого-го, ти не ого-го, а ого-го-го, ого-гонечки, таку троянду в самій Москві купили б за великі гроші. Ну, подруго, чого очки небесні ховаєш?

— Я вдова, — сказала Соломія.

Сказала — і відчула нещирість власних слів. Стало їй зимно. Як тоді, серед літа сорок четвертого, п’ять літ тому, коли з лісу до села верталася.

— Якби не боялася, що образишся, то сказала б, яка ти вдова, — Раїса крутнулася, виглянула у вікно. — Ой, солом’яна Соломко, жаль мені тебе нерозумної, ще згадаєш колись мої слова. Колися, як у нас кажуть. Колися, ха-ха! Колися — в Химки кури завелися. Тричі ха!

Мала б Соломія образитися за вдруге почутий натяк на солом’яну вдову. Не образилася. Провела Раїску до воріт. Вже там спитала, ци не думають завести дитину. Четвертий же рік живуть, подумала.

— Я ще не нагулялася, життя не насмакувала, — сказала Раїса. — Хотя шанс був, подруго. Ненарошний. Раз якось не вбереглася, та й мій провокацію підпустив, то мусила аборта робити. Сама розумієш — підпільно. Ну, слава Богу, не в бабки чи фельдшерки, а наш госпітальний лікар доброго спеціаліста порекомендував. Такечки-то. Красівий, зараза, і, видно, подобається у бабські нутрощі заглядати. Ну та дарма, я би з таким не лягла. А дитина. Встигнемо ще, хоч мій Олежик марить сином, та й мамуня його Аделюня, ото як заїду, знов почне вудочки-сіточки закидати. Внучечку їй подавай позаріз, видрі засушеній. Ну, па-па, Соломи- ночко. Мо’, ще забіжу перед від’їздом. Або й ти приходь, до озера майнемо. Свєто, як ви кажете, на носу. Спаса чи що?

— Спаса, — потвердила Соломія. — Зіллє до церкви підеш святити?

— Я ж жена совєтського офіцера.

— То й що?

— А те. Цьомчик і па, — Раїса таки цмокнула Соломію в щоку.

Пішла, злегка похитуючись і підстрибуючи, а потім руки розставила, ніби по кладці йшла. Певна в собі. Весела. Як побачила тітку Рипину, що по другий бік вулиці від хати зорила, злегка вклонилася, а потім ручкою з нафарбованими рожевими кігтиками повітряний поцілунок послала. Рипина сплюнула, осудливо хитнула головою. А Соломія дивилася вслід, дивилася, вдивлялася, проводжала тягучим поглядом, аж доки Раїса до свеї хати ни зайшла. І відчула, як у ній щось починає наростати, аж у грудях стає жаско і тісно. І ніжно-ніжно робиться. Ніжно й пекуче. То було бажання. Бажання мати дитину. Ліпше донечку, али мона й сина. Стати матір’ю. Тулити маленьке диво до грудей. Почути перше лепетання, а до того плач і пхинькання. Навіть те, як пахнуть обкаляні пелюшки. Неїною дитиною.

• Предыдущая
• 39/79
• Следующая