Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/79
• Следующая

Так і вийшло. Свекруха Марія сказала через два дні:

— Ти не винна в його смерти, Соломко. Мовчи. Я знаю, коли з тим анциболотом ще в тебе було.

— Мамо! — скрикнула Соломія.

— Мовчи, — сказала свекруха, і по довгій мовчанці: — Ліпше буде, як до батьків своїх вернешся. Щось придумаєш, чого так. Бо. Сама знаїш. Тєжко нам буде разом з тобою жити.

Про Петра Соломія взнала восени. Зайшла до їхньої хати Люба Борцьова, спершу сказала, що ото в Любовні на базарі була. А тоді вже:

— Ой, Соломко, яке там страхіттє! Двох бульбашів, повстанців, тамечки на площі коло базару вбитих виставили. Побиті страшно. І хто йде, мусить на нех дивитися.

Здригнулася Соломія. Люба. Чого їй Люба розказує? Просто так?

Люба шморгнула носом, сльозу витерла, глянула натужно якось.

— Ідного ни знаю. А другий наш, загорєнський. Петро Клим- цівський.

— Климцівський?

— Гафії Климової. Ни знаю, ци й казати, ци й ни казати.

Сильно голова Соломіїна крутнулася, ледь утрималася, щоб

з лавки не впасти.

— Та ж їх уже нима в силі. На Сибєрі.

— Тітка є. І дєдько.

— Мо’, й ни тре’ казати. Хай там, у тій Сибєрі, ни тривожаться. Хіба власті скажуть.

Як пішла Люба, сіла Соломія зновика на лавку.

«От і все, — подумала. — Прости, Петрусю. Що з тобою ни могла піти. Ти тоже казав, що я у Павловій смерти не винна. Мо’, й так воно, а мо’, й ни так. Хіба мині теє знати.»

Майнула думка — мо’, поїхати до міста, побачити, постояти, хотя б так попрощатися. Та рішила — нє, не поїде. Ни боїться, а ни хоче пам’ятати вбитим, мертвим, скаліченим. Обох буде пам’ятати, обох чоловіків, котрі неї любили, такими, як бачила востаннє — молодими, дужими, вродливими.

Павло сідав у машину, обцілований нею.

Петро, що шептав тоді, у маю, али вже пусля страшнеї похоронки:

— То не підеш, як надумали?

— Ни пуйду. Не зможу я типер з тобою бути. Нікди вже не зможу.

— Пішов би він ліпше з нами, — сказав Петро. — Може, більше б повезло.

— Хто його знає, Петрусю. Вибачєй, що так виходить.

— Ну, що ж. Прощай.

Пригортає, квапливо цілує і розтає в темряві. Наче й не було. Не було?

Від’їжджає машина з Павлом і такими, як він хлопцями й чоловіками. Даленіє. Да-ле-ні-є.

Соломія сидить у хаті на лавці. Сидить, а на село накочується осінній вечір. Заходить Василько, питає, чого ж лямпи не запалить?

— То запали, — Соломія байдуже.

Брат запалює лампу, підкручує гніт. Язик полум’я вихоплює з темряви Соломійчине лице, засіяне горем, омертвіле.

— Щось сталося? Соломко! Ти сама ни своя.

— Петро загинув, — видихає Соломія.

— Петро? Діла.

Брат сідає поруч. Скриплять двері, заходить мама Соломія, й уже їм двом Василь розказує свою новину, хіба трохи втішнішу, али тоже болючу: в село приїхав той, Руфинин офіцерик, тепер уже з трьома зірочками на погонах, і забирає Руфину з собою, така от у нього новина.

ЧАСТИНА ДРУГА

ПРИСПІВ

РОЗДІЛ УІІІ БІЛА ВІДЬМА

1

Тієї важкої страшної ночі, яка настала за днем, коли вона дізналася про загибель Петра, Соломія серед темряви ковтала сльози, до болю закусила губу й дала собі клятву, що ніколи нікого більш не полюбить і ніколи не вийде заміж. Це було так очевидно, як ця чорна ніч, що бродила за вікном. Десь далеко брехали пси, ледь чутно звіддалік, з приліску, кричала сова, й зовсім нечутно, але боляче, аж лопали перетинки й набухали скроні, кричала Соломина душа. Життє скінчилося, те, неїне життє, яким уміла жити, яке несла на руках, мов дитя, а може, часом і бігла наввипередки. Яким тішилася.

Яке їй боліло, але було неїне, Соломине, Соломчине, вбирало у себе й Петрове життє, і Павлове, так, і Павлове, доки вона всього не зрозуміла. Та й опісля. Опісля. з нього Павла теж було не прогнати.

«Сестрице-ноче, — звернулася тоді Соломія. — Яка ти довга. Може, ти даєш мені якийсь знак?»

Ніч мовчала. Стихли пси, завовтузився у своєму ліжкові Василько. Мо’, брата збудити, поговорити, вилити душу?

«Хіба, якби він не був братом», — несподівано подумала Соломія.

Обняла подушку, занурила в неї лице. Що ж, така її доля. Десь далеко Павло, й ближче, али ще далі, Петро. їм обом холодно — у сирій зимлі ци над землею. Вона житиме разом з ними. Як раніше, тепер утрьох, як було і буде тепер.

Та минуло п’ять років. У сорок сьомому поховали бабусю, тата Антона матір, а як не стало неї, то дід Онисько почав згасати на очах, а через трохи більше як півроку не стало й його — сидів, нитку в грубу «циганську» голку пробував засунути: чобота тре’ прошити, казав. Ніяк не міг потрапити і раптом за серце схопився, нахилився, Соломія підбігла, а дід уже не дихає.

За ці п’ять років поволі, але неухильно лікував Соломію мудрий дядько-лікар — Час. Прикладав до її ран своє невидиме зілля. Якщо спершу її мучила вина й за те, що сталося з Павлом, і за загибель Петра — ци ж не шукав і він смерти після того, як відштовхнула, думала вона не раз — то згодом і самі думки, і вина почали вкриватися начеб невидимою, тоненькою, але міцною плівкою.

— Ти ні в чому не винна, — казала вірна подруга Вірка. — Хіба за любов Бог карає? А якщо карає, то він несправедливий отець.

— Я грішниця, — казала їй Соломія. — Я тричі згрішила.

— А ти точно порахувала? — кепкувала Вірка. — Може, більше? Може, штири чи п’єть.

— Може, й більше. Бо я. Я пушла за Павла, хоч любила Петра. Бо Петро. Петро пушов до лісу й забув про мене. А вийшовши замуж, не змогла з Павлом жити. Збрехала Павлові, що штири рази згрішила з Петром, хоч то було тоді тико двічі. А потому. Потому ще раз, тоді, навесні, хоч обіцяла Павлові, що не буду. І Петра відштовхнула. За що мені така кара?

— Ти мале нерозумне дитисько, — сказала Вірка. — Дитисько з небесними очима. Мовчи! Я ліпше знаю. Я справдешня вдова. У мене діти. А ти, мона сказати, — солом’яна. Солом’яна вдова Соломка.

Солом’яна вдова (ци ж так?) Соломка, закасавши спідницю, мовби переходила літа вбрід. Стихав біль, плівка на очах і пам’яті ставала легким, хоч із болем, кольору крові, туманом. Крізь болючі спомини дедалі більше виростало бажання жити і благання до Господа, аби послав їй, хай і грішній, дрібку щістя, якщо не послав смерти.

Разом з вишнями і яблуками дозрівала за ці літа її краса. То була вже краса не молоденької дівчини, що причаровує, наче око перший цвіт, не дівоцька сонячність, а дозрівання, стиглість молодої, вродливої і сильної жінки. Дзвеніли дозрілою силою ноги, лебеділи, набирали висоту руки, а легенька паволока диво-очей змінювалася такою виразністю, перед якою не міг встояти, не міг лишитися байдужим жоден чоловічий погляд. Вона ловила на собі ті погляди — спершу не вельми й помічала, та не помічати було неможливо, і ось уже в якийсь момент мимоволі подумала — хто? Котрий?

Так, вона була вдова, різні чутки й ходили у селі про її зраду, про дивні взаємини з Петром і Павлом, про те, що неспроста покинула оселю Павлових батьків, що неї прогнано за гріхи. Та якщо й казали, то начеб стишено, не вельми й осуджуючи. Діяла дивна магія її вроди, доброти, приязні до людей. Кілько там була замужем, казали жінки, а жити все їдно тре’. Проводжали, голубили поглядами чоловіки, а то й словами й руками, і не один не тільки вдовець, а й парубок хотів би бачити Соломію своєю законною жоною. І вже як на другу повоєнну весну змінила чорну хустку на яскравішу, барвистішу, з’явилися перші бажаючі посвататися. Петро Перкалів з другого кутка, чию жінку Мотрунку забили німці улітку сорок четвертого, перейнявши якось на дорозі, сказав, що неї давно любить, а він же старший всього на п’ять літ. І дитина в нього тико їдна, дочка підростає, не проти буде, як він жениться.

— У мене вже був Петро, — сказала Соломія. — Звиняйте, Петрусю, другого не хочу.

— То що ж, мені ім’я змінити? — збентежився чоловік.

— Знайдете собі ще жінку.

За першим дзвінком продзеленчав і другий, а там і третій. Сваталися і з свого села, і з сусідніх. Вперто почав навідуватися Тим- ко Климів, хлопець на два роки молодший за Соломію. Він приходив мовбито за якимсь інструментом, чи то з дєдьком Антоном про щось порадитися. Погляди, які він кидав на Соломію, були такими промовистими, виразними, а голос, коли він одважував- ся до неї заговорити, так дрижєв, що Соломія після тих одвідин та ще однієї розмови на спільних гостинах у далеких родичів збагнула й усе більше переконувалася — цей хлопець страшенно, безпробудно в неї закоханий. Раз майнула думка — а може? Може, якщо одважиться посвататися Тимко, згодитися? Відчувала — цей хлопець цілий вік був би вірним, як казали в них, на руках би носив, ноги мив і воду випивав.

• Предыдущая
• 36/79
• Следующая