Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/79
• Следующая

Таки правду казав тато Антін. Перед Явдохою есеси й шуцмани на село налетіли, зо два десятки дівчат нахапали, казали, на роботу в Німеччину, а селом поголос — до борделів їхніх. Заміжніх не зачепили. А Маруся, двоюрідна сестра, і Улянка Вітрукова десь там, на заході, у тім швабськім краю, а може, й у есесівських казармах.

Ще раніше, тиждень по її весіллю, селом промчалася інша чутка — йде червона партизанка. Соєдінєніє імені Лєніна. Соломія струшує головою — надто неприємні їй ці спогади. Той погляд чоловіка у кожусі, що заходить на подвір’я, бачить її, Соломійку, пасе очима.

— Красівая молодуха.

Знімає з плеча автомата. Дивиться пильно — очі як два буравчики, а з них розтоплене масло витікає.

— Пойдьош со мной? Врага-хвашиста біть?

— Я заміжня, — каже Соломійка, в якої терпнуть кінчики пальців на руках.

— Ну і што? Муж, небось, бандьора?

— Що ви-те, пане.

— Панов нєт. Так кто твой муж?

— Хазяїн. Христьянин.

— Хазяїн? Кулак? Ізба у вас нєдурствєнная.

— Прості ми люди, па. Товаришу партизан.

— Боішся?

Він хапає Соломію за руку, притягує до себе.

— Нє бойся, я сладкій. Ми, сібірскіє, парні гарячіє.

Притягає до себе. Подих курива й самогону.

І той виліт Павла з хати, з сокирою в руках.

Її одчайдушний крик.

Насмішкуватий позирк очей-буравчиків.

— О, хазяїн явілся. Хочет, навєрноє, тебя вдовушкой сделать.

Соломія вчепилася в автомата, якого прийшлий взявся знімати з плеча. Відчувала, що ось-ось станеться страшне. Найстрашніше. Де й знайшлися ті слова.

— У мене брат в Красній армії.

Сибіряк явно збентежився. Глянув ніби по-інакшому.

— Вот как? І где же воюєт?

— Не знаю. Перед війною на китайській границі служив.

— Погранічнік? Чекіст что лі? Чем докажеш?

— Брат письма присилав. Ще перед вуйною. Вони в моїх батьків. Принести можу.

— Ладно.

Він так і не зняв автомата. Павло ж, на щастя, збагнув, що сокирою нічим не зарадиш й пожбурив її аж у дровняк.

— Да, гарячій у тебя мужік. Смотрі, как ревнуєт. Нашей вро- дє породи. — І вже якось тепліше, до Павла. — Пойдьош в крас- ниє партізани?

— Та я би той. — І слово напівруське знаходиться. — З задо- вольствієм. Дак у мене сухожиллє порване. Ходити довго і шмит- ко не можу.

— Врьош, нєбось, а?

Павло брехав. Насправді ушкоджене сухожилля, від чого довго не міг на ногах стояти, було в Тимофія.

— Точно. До війська ж не взяли.

— Ну лади. Чорт с вамі... Шльопнуть всєгда успєєтся, єслі такім горячім будєш... Да і молодка больно у тебя прігожая... Жаль ліцо слєзамі портіть... Смотрі, стянут, а то й сама убежіт... Ха-ха-ха.

Він хриплувато сміється, а тоді каже, з прищуром, од чого очі мовби геть кудись зникають:

— Самогонка, надєюсь, єсть? І сало? Да і сапогі мнє сменіть не мешало б. А то совсем разлєзлісь, каші просят.

— Я зара...

Павло метнувся до сусідів, Гапонців, цілу літру позичив. І сала шмат чималий відвалили, самим менше зосталося. Та яєць десяток. Ну, й чоботи, що Павло до весілля справив, мусили оддати.

Щитай, ще дешево відбулися. В інших і свиней забирали, і коней, і кожухи, й підводи. А хто не давав — што, освободітєлям жалко, бандьоровскіє сволочі? Прокопа Гитунця і Мифодія Бра- туньового таки відправили на той світ. Дівчат кількох силою з хат забрали. Все ж один чоловік, Данило Вертун, явився до їхнього командира і пожалівся, що дочку збезчестили.

— А ми ж вас так ждали, — сказав.

— Ждалі, говоріш?

І командир той поскликував своїх та звелів показати — котрий? Коли приведена Данилом донька Василина ткнула пальцем, командир наказав вийти зі строю.

— Насіловал, Суровцев?

— Да врьот она, товаріщ командір. По согласію всьо било.

— Било?

— Да разве нє відіте, ето ж формєнная б.

Ліпше цього б не казав, бо Василина була молоденька і вкрай сором’язлива. Почувши такі слова, залилася рясними сльозами, забилася в плачі.

— Пойдьош под партізанский трибунал, — виніс присуд командир.

І таки, казали, розстріляли насильника.

А як пішла далі тая партизанка, став ходити по хатах Пилип Горопаха, капезеушник ³⁷ колишній. Записував, що в кого забрали, казав, що мусять повернути, як повернеться справедлива радянська влада, хай не сумліваються.

3

Соломію Павло зустрів на воротях. Тико не в червоних, а кирзових чоботях. Чоботиськах замазаних.

— А я вже хтів за тобою йти, — мовив. — А то подумав — мо’, й собі з гусями полетіла.

«Якщо хотів іти, чого ж не пушов?» — подумала Соломія.

Опустила гуску на землю. Та злякано озиралася — куди втрапила, певно, міркувала. Стиха загелготала.

— Молодець, жінко, — сказав Павло. — Файна печеня буде на Паску.

— Що? — скинулася Соломія, розминаючи затерплі од нелегкої ноші руки.

— Зготуємо, кажу, на Паску.

— Не дам. Не будемо готувати цеї гуски. Може, оклемається та ще полетить.

Щось незнане досі защипало в Соломійчиних грудях. Таке, що світ перед очима терп. Стала, затулила тілом гуску. На Павла зирить. Той од жінчиного погляду аж убік ступив.

— Що з тобою?

— Гуски тобі не дам зарізати.

— Ну не даси, то й не даси. До наших пусти, може, й свійською стане. Ой, жінко.

На щастя, до них свекруха підійшла. Спитала:

— Там, у полі, майбуть, зимно, зимніше, ніж тута? Бо ж ти, Соломко, посиніла й геть дрижиш. Иди, в хаті посидь. Иди, доцю. А з гускою ніц не станеться. Ци летіти, ци зоставатися — самій обирати.

— Добре, мамо.

Уже в хаті Соломія заплакала — рясно і ревно, як маленька зобижена дитина. Образливо було на себе, що з доброго дива за село помчалася, на чоловіка, що за нею не вийшов, а тую гуску самій через цілий куток довелося тарагунити, на гуску, що з неба не знати чого впала, не могло деінде їй крило заболіти, а найбільш — на Петра, що мовби підстерігав її, Соломію, й тую гуску зіврочив на падіння. Нащо йшов саме там, тривогу, було пригаслу, до серця вернув?

«Ой, не пригаслу», — подумки призналася Соломія, аж оглянулася.

Бо хто дорікав Петру, що ніде не з’являється?

Хто?

Яка Соломія, яка Соломка, з якого села?

4

Соломії потім самій смішно згадувати, як схарапуджено мчалася мало не крізь всеньке село — туди, де на землю з неба впала птаха.

Вона, справді біла й велика, лежала на холодній землі й намагалася звестися на ноги.

Потім Соломія відійде й погладить. І візьме на руки.

Гуска, що билася було й голосно кричала, стихла у неї на руках. А навстріч їй, що тулила тую птицю до грудей, ішов уже Павло.

Ну чого вона так хотіла, аби Павло пуйшов за нею, хай не за нею, а навстріч. Ніби од того щось могло змінитися. А може, й могло? Соломія аж скинулася, коли про те подумала. Їй потрібен був Павло — саме такий, що йде навстріч, на дорозі, вулиці сільській, а може, й простягає до неї руки. Те їй було потрібне, особливо після зустрічі з Петром. Химерна думка, що їх обох звела гуска, котра впала з неба, тепер розсмішила Соломію. Та розсмішила силувано, начебто сміялась не вона, а хтось збоку. Хто над нею сміявся.

А весна, між тим, набирала обертів. Березневе похолодання з пізнім весняним снігом, котре прийшло після теплих січня й лютого, було не надто тривалим, розтало, вивітрилося, зникло, мов запізнілий гість, що ступив до господи на хвилю дорогою кудись. Та не розтала тривога. Загорєнці, пораючись на городах і в полі, поглядали на схід, туди, де от-от мало загриміти. Пішли чутки, що, відступаючи в ту свою Швабію-Германію, німаки забирають з собою тутешніх людей, з тих місць, де мають проходити бої. Радилися, що робити, і хтось пустив думку — тре’ втікати до лісу, як наблизиться хронт, там переждати напасницю-войну.

Соломія мала свої тривоги.

Наче вчула їх свекруха Марія і якось, як уже бульбу садили — вдвох, бо чоловіки сусіднє поле горали — почала розмову про себе, про своє життє одразу, як замуж вийшла, а потім продовжила, як уже коло ковбані прали та виполіскували білизну.

• Предыдущая
• 23/79
• Следующая