Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 67

• Предыдущая
• 67/73
• Следующая

Він знову вийшов на гостинець, але незадовго побачив великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього очей. Тимкові враз здалося, що з очей сипляться іскри, а сам пес йому усміхається, скалячи зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на дорозі.

— Ану геть, погана псюго! — грізно крикнув Тимко, а сам подумав: — Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?

А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.

Ось собака побіг, спочатку тихо, потім скоріше, ще скоріше, а Тиміш услід. Де й узялася в нього та прудкість! Ані на крок не відставав, а за ним хтось тупотів, наче на коні летів, аж луна котилася навсебіч. Куди вони мчали, не знав. Отямився вже у свому селі на майдані перед каруселею.

— Приїхали, — сказав пес.

Тимко глядь, — а перед ним навкарачки та сама худюща Хайка.

— Добродію, ти в нас у гостях. Ми тобі раді за те, що нами не погордував, — люб’язно увивається коло Тимоша рябий жид на тоненьких ніжках з копитами і з закрученим хвостиком.

Тимко дивиться — каруселя сама собою крутиться і на ній ніхто не сидить. Ось жид щось мрукнув, і вона зупинилася.

— Сідай, добродію.

Тимко не сів би, та нога якось сама без його волі ступила вперед, і ось він уже сидить поруч з рогатим жидом, а на колінах у них чорна Хайка. Тепер Тиміш бачить, що каруселя не сама по собі крутиться, а крутять її люди в свитках, кожухах, шинелях і в різній іншій одежі. Тут він з жахом помітив, що одяг у них прикриває одні білі кості і черепи з чорними впадинами замість очей.

— Ага, злякався, добродію! — поплескав його жид по плечу. — Не бійся, вони тобі лиха не зроблять, то все наші покірні слуги, наші вірні друзі. То все душогуби, що на землі плавали у крові. Ми їх сюди зібрали з усього світу для роботи.

Волосся дуба стає в чоловіка, піт тече з нього, а чорна Хайка регоче і скалить ікла. А тим часом на каруселі розсілося повно якихось людей.

— Оце бачиш, хто з нами крутиться, — пояснював жид, — все це люди дуже хороші. Всі вони вчинили на землі при житті що-небудь корисне для нас. Оно жінка в багатій сукні, се була відома повія, котра несла в кожну сім’ю сварки і відчай. Вона людей губила десятками. А поглянь іще на того довготелесого пана у жупані. За життя се був славний суддя, що зоставив по собі чимало сиріт і вдів. За се йому від нас велика вдяка. А отой парубок у каптані занудився довго чекати спадку і підніс свому батькові невинного трунку, який звільнив його дух від земних ланцюгів…

І жид засміявся при цьому так страшно, що у Тимка затремтіли ноги.

Ще довго товкмачив йому рогатий сусід про ту компанію, в якій зараз перебували. Тимко багато чого з тої оповіді й не втямив, але й того, що дізнався, було досить, аби занурити його душу в такий страх, якого ще жоден смертний не зазнав у житті.

— Ми гуляємо, добродію! Гуляй і ти з нами! Завтра у нас сабаш!

І вся та наволоч зотлілих кісток і праху почала вищати, вити і перекидатися.

Каруселя крутилася і піднімалася на неймовірну висоту. Тимко бачив згори як на долоні усю землю з її царствами і городами, бачив, як вода кипіла там, де сонце опускалося в море, як на кит-рибі стоїть земна куля. А карусель піднялася іще вище й зайшла за хмари. Тимко побачив перше небо блакитне, глибоке й прозоре. Його душу охопило солодке відчуття блаженства, але небо стерегла вогненна сторожа.

— Куди це ви намірилися, поріддя сатани! — закричав один з них гучним, як сурма, голосом і вистромив уперед свого меча.

Виючи від люті й відчаю, полетіла вся та голота додолу з шаленою швидкістю. Тимко ледве втримався на каруселі, у нього аж подих перехопило. Але тепер карусель опустилася нижче землі, пройшла крізь кам’яне царство, срібне і всю решту по черзі, поки нарешті не опинилися вони в огненному царстві, де живе головний ворог роду людського. Куди не погляне Тимко — всюди вогонь піднімається довгими язиками і облизує тіла нещасних грішників, а ті корчаться і стогнуть на всі голоси на превелику втіху страшних чудовиськ — зміїв, драконів, чортів.

— Мені душно, — проказав Тиміш, — я помираю.

— Нічого, добродію, я тільки покажу тебе нашому князеві, — і жид схопив Тимка на руки.

Князь темряви, насуплений, страшний, сидів на золотому троні, що був розпечений до білого. Фіміями сірки курилися з чотирьох кутків. Він нюхав золу замість табаки і попивав для прохолоди топлену смолу.

— Ваша похмура світлосте! — звернувся жид, ставлячи Тимка перед своїм князем. — Оце вам Тиміш, якого ми хочемо записати до вашого війська.

Князь темряви глянув на Тимка, і цей погляд пропік його до кісток, та так, що Тимко не витримав болю і зойкнув: «Ох, Господи!»

З тими словами Тиміш очуняв. Перед ним стояла його жінка і човпла під бік:

— Дурню, п’янице поганий, гуляє по ночах, замість того щоб удома спати! Знайшов місце під каруселею валятися, як той пес смердючий!

— Проклятий жид! Правду казав кум! — похитав головою Тимко, ще лежачи на землі.

— Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!

— Жінко, подай шапку і свитку! — скомандував він, нарешті зводячись на ноги.

— Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? — скипіла баба.

— Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! — зітхнув Тиміш і поплуганився додому.

— Пропив, собачий син! — голосила жінка, плентаючись за ним услід.

— Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, — спокійно, але суворо відказав Тимко.

Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.

— А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш десять молебнів одслужити.

— А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! — клявся Тимко.

— Оце що правда, то не гріх, — кивав поважно головою Грицько.

І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи. Довірливі люди наївно вірять у тую оповідь і вислуховують її з замиранням серця та щоразу з новою цікавістю, може, всоте.

Переклад з російської.

ОРЕНДАТОР[10]

Холод, хурделиця надворі. Вітер, виючи, крутить снігом і наліплює його густими шарами на солом’яні покрівлі Засніжені хати ледве помітними пагорбами виділяються на білому обрусі безмежного українського степу. Мов мерці в білих намітках, стоять оголені дерева і простягають невідь кому своє довге гілля, даремно благаючи, щоб їх захистили від негоди. Хурделиця тим часом розгулюється дедалі сильніше, вона реве і пригинає все на свому шляху, крутиться і летить вузькими вуличками села, затихаючи десь у безконечних просторах снігових полів.

В одній із хат вогонь світиться особливо яскраво, його рожеві промені своїм тремтливим сяйвом освітлюють безлюдну вулицю і розсипаються вибагливо тисячами діамантів. Через крихітні віконця в хаті видніються темні тіні, і часом долинає звідти то срібний сміх дівочий, то зажурений спів козацької пісні. Це парубки й дівчата справляють свої досвітки. Тьмяне світло каганця намарне бореться з миготливим вогнем на припічку і якось без особливого бажання освітлює цю кімнату, повну людей. На лавах вздовж стін сидять чорноброві дівчата з роботою в руках, але тепер вона в них якось не йде в лад, зате насмішки, жарти, кпини так і сипляться зі всіх сторін під нестримний регіт. Парубки теж не відстають, і сміх із кожною хвилиною усе гучнішає, допоки хтось не задмухає вогню. Тоді враз усе змовкає і чутно в темряві лише солодкий шепіт, звук гарячого цілунку та деколи сердитий окрик дівчини, обуреної надто сміливим залицянням свого кавалера. А коли каганець знову спалахує, все повертається до свого ладу, начеб нічого й не трапилось.

• Предыдущая
• 67/73
• Следующая