Твори - Хвильовий Микола Григорович - Страница 93

• Предыдущая
• 93/238
• Следующая

— Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь.

— Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема.

Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся:

— А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? Чи за цих чи за тих?

— Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім... Ось іди сюди, Панасе! — покликав глитай худе обличчя із зляканими очима.

Онисько рішуче махнув рукою,

— Ти мені не наливай! — сказав він.— Панас — батько Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи.

— Що казати?

— Те, що я спитав.

— А що ти спитав?

— Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордійович до людей спрожога:

— Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам!

— Та й справді, Онисько! — загомоніли селяни.— Чого ти прилип до чоловіка? І вічно ти, кривий, з Микитою Гордійо-вичем вовтузишся!

О дійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.

Та тільки не встиг він це промовити, як усі — на ноги! Що там таке? Та що там таке?

Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами...

— Та що там таке? — скрикнув нарешті хтось.

— Ку-урява! По вулиці... біжить! — закричав хлопчик.

Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ганок заліз— тільки ноги видно.

Патріарх нІ5йс не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться.

— Кажи ж, сукин сину, що там таке? Чого регочешся? — закричав голова.

— То, дядю,— кричить хлопчик,— Мар’янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної.

— Ах ти, байстря незаконне!..— сказав патріарх.— Чуєте, хлопці?

Знову зійшлися. Не дивляться один на одного — соромно. І кожному хочеться над Ваньком помститись, та не знають, як зробити це.

Перший заговорив дід Кудря. До Петренячош звернувся:

— І коли це ти вилупив такого?

— Це ти про Ванька?

— Авжеж!

Мовчить Петренячий — ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується. Шкода: нову жилетку уболотив.

— Та ви б його хоч за вухо посмикали,— порадив хтось патріархові.

— Звісно, що слід,— нерішуче додав другий.

Голова одкашлявся і сказав «несміло»:

— Ванько, ану-бо йди сюди!

— Чого, дядю?

— Іди, я тебе за вухо...

Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?

— Як ти кажеш? — спитав патріарх.

— Нє!

— Як це «нє»?

— Не хочу.

Шипить Микита Гордійович:

— Порядки нові! — «Не хочу!» Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п’ять позад. Я б тебе «не захотів».

І витер чоло хусткою.

...А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти — не пустили.

Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордійового городу — і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячокЛечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.

...«Тюхтії!» — думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.

Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови виший за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.

Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:

— Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав:

— Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть.

Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув,— нічого нема.

— Так-то, люди...— усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «Дурень!»

— Недарма амнестію випустили,— казав далі той.— Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!

Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють — як в’юн крутиться.

Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав.

— Да! Доки не повернуть — миру нема.

— А що ж у тебе, голубчику, забрали? — спитав Кудря.

— Це вам звісно.

— Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого?

Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.

— Ось я тобі покажу, що в мене було,— і зняв одріза.

— Та про мене, голубчику, все одно...— сказав дід Кудря і зблід.

Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:

— Мені незручно. Ви вже йдіть до себе... Якби ж у мене не кумував Нечипір...

— Ну й добре...

Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.

— Розбили їх, мабуть,— сказав хтось і зітхнув.

— Звісно, розбили.

— Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.

— А звісно, війська хоч сьогодні жди.

— Одно слово, буде шаломотня,— сказав дід Кудря й підвівся.— Мабуть, ходім, хлопці, додому.

І, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулиці.

III

Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п’яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось.

Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом.

— Неси ще! Кажу тобі? — куражився Кажан.— Та гляди — найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.

— З удовольствієм,— п’яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича:

— Дозвольте ва?, хороший чоловіче, улобизати.

Микита Гордійович ухилявся:

— Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит!

— За що ж така немилість приключилась?

— За те, що і нашим, і вашим. О!

— От тобі й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднішнього?

— Звісно, не вчорашнього!

Підсів і Кажан. Хрипить:

— А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго — під ніготь — і в дамках? Одно слово — жир козир, а по пиці — лясь!

І вдарив кулаком об стіл. Задріб’яжчали пляшки.

— Правильно, Нечипоре?

Дячок сидів біля богів і їв яблука. Він випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тільки очі йому підмаслились, а ліве ніби підморгувати стало. Він знав, що тут не тільки пиячити, а й сидіти небезпечно. Але все-таки думав: «Правильно, бельбас! Правильно...»

Микита Гордійович і не радий був, що нагадав про сьогоднішнє.

• Предыдущая
• 93/238
• Следующая