Твори - Хвильовий Микола Григорович - Страница 55
- Предыдущая
- 55/238
- Следующая
Довго-довго не здавалися повстанці.
Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними С тенька-юнак.
Ой, гудів та й тривожно ліс...
Не розповідає горлиця про свою дитину малу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька- юнак загинув.
...Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
...Тоді сумніло на шляху. І сказав юнак:
— Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу
смерть. V
Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть!
І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце.
Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:
— Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі — це найлютіша смерть!
Посміхнулися вороги — це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив’янці (під віями наче слив’янка кипіла), і сказав він:
— Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину,— покличте сюди громаду.
Ще посміхнулися вороги — хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.
...Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
— Тепер я буду сідати на палю... Але слухайте! Слухайте!
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили
люди замість юнака буйного голу жінку — красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:
— Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться, дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря... Слухайте! Слухайте!..
\
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота.
..„А народ уже гудів...
Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.
...Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть...
Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню — ясну, мой голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу.
ї от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею...
...Гей, гей! Гримали повстання...
...І були — тисячі, тисячі, тисячі.
З сіверких левад бреде осінь. На заулок насідає сивий присмерк. Але на сході починається день. На башті вдарив дзвін — глухо й вогко.
Леонід Гамбарський допиває вранішній чай. Передчуття неможливої радості остаточно затопило його. Іще була легенька й срібляста тривога. Сьогодні буде —
— рецензія
на ту книгу, де вміщено його першу статтю. Уявно він давно вже вважав себе за червоного професора і навіть більше:
будучи в Криму, в санаторії, він прочитав декілька лекцій і на афішах стояло:
— професор Гамбарський.
А потім він пригадав фіалково Мар’яну. Ця чванлива дівчина завжди стояла перед його очима.
— Тепер...
Але це було трохи наївно, і він це розумів.
Леонід Гамбарський замкнув портфель і поспішно пішов у город.
Ішла жура осінньої чвирі. Над міськими болотами шкульгали дощі — холодні й нудні:
Аркадій Андрійович прокидається рано й виходить у сіни. Потім прокидається й Степанида Львівна. Мар’яна вдома не ночувала.— Мжичить холодний дощ.— Повз двір проїхав візник на «стійку». Коні ледаче перебирають багно. Проїхала сусідка в рибний ряд.
Напроти кричить півень на весь заулок0
Аркадій Андрійович п’є чай і йде на службу, Степанида Львівна варить обід. Через ті ж сіни проходить і Гамбарський.
...Коні нарешті вивезли візника на Глухайську вулицю і потюпали жвавіш.
Тротуар прокидається.
...А життя сім'ї таке:
на башті дзвін б’є дев’ять, і Аркадій Андрійович іде на роботу. Раніш Аркадій Андрійович думав, що він закоханий в столоначальника, а потім думав, що в комісара.
Але було просто: він закоханий у канцелярію — безвихідно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередодні Різдва (коли ялина, коли юність): якась чудова казкова королівна, що вся в білому, а біля неї, наче живі, в білих рукавичках — галантні, елегантні — журнали, пакети, сургучі і т. ін.
...Степанида Львівна — ніжна жінка й хороша хазяйка.
...На Глухайській вулиці кричить сирена — довго, різко, зарізано: мчить автомобіль...
...А в кімнаті, де висів раніш Олександр II *, Николай II 2, а також білий генерал на білому коні,— висять:
Ленін,
Троцький,
Раковський 3 і малесенький портрет Карла Маркса.
Степаниді Львівні сказали, що Маркс — жид, і вона образилася, тому що вона цього раніш не знала й казала всім, що Маркс —
з Петербурга!
З того часу — не великий, а маленький.
Про Троцького Степанида Львівна каже:
— Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.
Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.
...А Мар’яна, їхня дочка.
Про Мар’яну говорять!
— Господи! Як може від таких маленьких родителів вирости така пишна женщина!
Року 1917, покинувши («к чорту»!) середню школу,, Мар’яна пішла в чека.
І сказав тоді Аркадій Андрійович.
— Мар’янко! Що ти робиш?
І сказала тоді Степанида Львівна:
— Мар’янко! Що ти робиш??
А потім погодились:
«така Божа воля».
...Леонід Гамбарський живе в цім же домі.
Мар’яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кімнату. Сіла біля вікна й задумалась. Безсонна ніч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червінь. З огидою згадувала вакханалію в «гранд-Отелі»...
(...У вікно бились краплі мжички...)
...Згадувала спорзне, звіряче обличчя гладкого типа і гнійні нарости на його животі.
Тоді в її очах загорілися порожні фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її істоти.
Але раптом вона відчула біля серця біль і прилив енергії.
Мар’яна вийняла з чулка пачку кредиток і з силою кинула їх у куток. Тоді у вікні, напроти, зашарів огонь. Чути було тринькання на балалайці і веселі вигуки. Долітало:
Ми ковалі, ми ковалі,
Куєм ми щастя на землі.
...За стіною жили комсомольці й завжди тривожили заулок своєю агітаційною бадьорістю.
Мар’яна написала:
«Милий друже! Туди, в твій далекий край, на північ. Мені хочеться сказати інакше: «на сєвєр». Твій народ має два чудових слова, вони не перекладаються — «сєвєр» і «грусть». Але найкраще слово на землі:
— «че-ка».
Пам’ятаєш? — стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. їдемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури й радості. Станція, ще станція, і семафори, і степи... Тоді не було порожнечі...
- Предыдущая
- 55/238
- Следующая
