Твори - Хвильовий Микола Григорович - Страница 47
- Предыдущая
- 47/238
- Следующая
Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
...Мазій поліз.
А за ним поліз і Юхим.
Раптом біля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, і що ж? Як же далі?
Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свіжа могила стоїть.
Чули — одїхала фура.
Колеса відходили по бруку.
Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.
То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність.
...Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!
Сказав Юхим:
— Сволоч ти, і квит!
...Повернулись захмарені заулки„
Крюкало болото.
Підступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бігали огники.
Але то — не весело. Що тут казати — не весело.
Десь далеко за городом стогнало літо. Мабуть, умирало на чорних ланах.
...Д’ех! Не голубіє на душі!
І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро.
І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
...Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
...А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
Дощ ущух.
Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
Хмари низько стояли над самотніми бараками.
Хмари придавили одним краєм західні квартали міста. ...З города тягнулись клячі з калом.
Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент.
Ішли далі.
І от — Юхим ускочив до Мазія.
— Шукають... з собакою...
Мазій спокійно сказав:
— Хай шукають.
— Ну, а як найдуть?
— Не найдуть.
...Юхим побіг до Оришки.
Баба в обійми його:
— Ходім, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
— Куди там гратися... З собакою.
І заметушився по кімнаті.
Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
— Та що таке?
Розповів Юхим: так-то й так-то — біда.
Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
Видно —
бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить.
І розривають уже голубі люди свіжу сопку.
Скрикнула Оришка:
— Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека!
Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
— Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:
— Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати» От»
.„А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли.
Із старшим-голубим барачний лікар іде.
І вже виганяють з палат.
— Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санітари й санітарки.
Не так. У шёренги треба.
Гомоніли. Гомоніли.
Гомін стих.
Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
Знову пішов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного — мовчить.
А добігла до Мазія — загавкала.
Вивели Мазія з шеренги.
...Ех* Юхиме, Юхиме!
Загавкала й біля Юхима.
— Виходь!
Потім повели до старшого лікаря допит чинити.
Юхим каже: — Нічого не знаю.
А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:
— Ну да, живого закопали.
...Вивели їх у двір і повели в місто.
Дощ знову вщух.
Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.
Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.
...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.
Струпішали цурупалки людського тіла.
Сморід.
Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.
Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.
Верби йдуть за місто'до провалля, де вмирає літо.
І от біля ями із зав’язаними руками стоять — Юхим і Мазій.
Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман,
До Юхима: х
— Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
— Ух, ти, жидівська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим.
І ...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.
— Лізь!
Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман.
Де руки? Нема рук!
...Бац!
І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.
Кров поточилась у листя.
Іще чути було:
— Ух, ти, жидівська пико!
...Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній.
...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.
— Лізь!
Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса.
...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.
...Дощ знову вщух...
Це каже зоологія:
«...має сорок чотири зуби. 8 из (Іотезіісш: 15 йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська 1 і ще багато. І ще: зиз БсгоГа 16: дик, вепер — є в Азії, залишився і в Європі».
Іще треба розповісти про Карла Івановича і про Хаю — між іншим, а про свиню буду говорити потім.
А тепер іще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
Будинок...
Будинок має чотири виходи, входи. Вихід вісім квартир, квартира чотири-п’ять кімнат, а кімнати (назад!) — дають ще квартири. У кімнатах, у квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, нижче поверхом,— чотири квартири: Хая, сім’я товаришки Зої з Зоєю і два товариші: один товариш з товаришкою, тепер жінка (чи як там?): Райський і вона, Яблучкина. Четвертий — Пєтушков.
От.
А от припустім.
Два балкони: один вище, другий нижче.
...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця... (Є такі ярки — цвіркунячі, повно точіння, коли вечір, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю.) Двадцять кроків гримає духова музика — це сад «Гастроль». А коли стихає, тоді симфонічний оркестр.
Дивлюсь —
ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.
- Предыдущая
- 47/238
- Следующая