Твори - Хвильовий Микола Григорович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/238
• Следующая

Хто приїздить, каже:

— По вулицях голод, а тут...

Через тиждень каже:

— Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га?

«..Пахне кізяками й парним молоком.

Ледве світає,, Сидір запрягає коні й везе м’ясо до міста. Насіли: де — хто.

— Захватіть оцього лантуха з яблуками.

— Що за лантух?

— Та оцей,

— Та це ж яблука казенні.

Його просять₅.він згоджується за двісті п’ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м’ясом і закаляв у кров.

(Кров і яблука, революція і кров...)

Сидір покликав Микиту, й поїхали,

Як виїхали з села — на місто селяни їдуть. Сидір кричить:

— Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із воза:

— Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись... Но-о!..

Почухав Сидір потилицю й згодився:

— Та воно й правда.

Сіпнув за віжку — ліворуч...

...Підводилося сонце — червоне, заспане, невмите...

На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває, свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах — дрібний звір ходить, буває, в садках... А через дев’ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.

Залітають сюди й погані баси — невдачники з міста й дебютантки — балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.

Є і літній театр.

У суботу висіла афіша:

Грандіозний вєчєр. Участвують.,1 еіс.

...У неділю тьотя Бася кричала:

— Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!

Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.

Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.

Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.

І розлігся дитячий регіт на весь ліс.

Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.

— Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?

Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.

Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина.

Зодіаковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіа-ковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврів зодіаковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.

Ходили з вілли в колонію, з крлонії на віллу. Вілли, колонії...

Легенький золотий сум.

...Чебреці, чебреці...

Анфіса Павлівна, Павлина Анфісівна посварились.

— До другої чистки не доживете, все одно викинуть!

Анфіса Павлівна обурилась:

' —• Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не-испросили. Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний —-осінь. У городі взимку холодно й голодно.

.„„КОЛОНІЇ, вілли.

Павлина Анфісівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.

.о.Ставок думав золоту пісню:

«Ой пряду, пряду»...— Леонтович ⁸. «

ї минуло літо.

Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмут-ніли діти, засмутніли вілли. А Анфісу Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфісівна плакала — йшов тридцять п’ятий листопад.

Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» — пом’ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:

— Ми смєло в бой пайдьом...

Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад.

...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.

...Стояли золоті ранки й зодіаковий блиск.

Із першої вілли Сидір кричав:

— Микито! Та йди-бо, бісова личино! Бандите клятий! Микита не озивався.

І Бєлий, і Блок» і Єсенін, і Клюев ¹ — Росія, Росія, Росія моя.

Стоїть сторозтерзаний Київ

І двістірозіп’ятий я.

П. ТИЧИНА

Связан я узловыми дорогами ²,

На которых повесилась Русь.

На Которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть.

В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ

І

На стола поклав браунінга й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Згадав: холодний ранок —1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, в потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі —

мабуть, того холодний. Гімназіальна церква й ліп із жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі

Кожний браунінг має свою історію криваву і темну — у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п’ятого... а взагалі —1922. Як довго, як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість — і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання — листя, а біля вокзалу метушаться сім’ї комуністів, а їх не беруть.

Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах... Мого товариша жінку зловили, а потім згвалтували, і вона стала дурненька»

Кожний браунінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи...

Історія браунінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали браунінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», провірте!

Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела.

Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на* браунінга і вийшов.

II

Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю.

На північ ішли води — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло — теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфні дроти узгір’ям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.

Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали — вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне,— забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків.

Зійшов на тротуар. Побігли трамваї з задумливим світлом: на фоні вечорового повітря електричні дампочки тьмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі трамваїв, що далі важкі дороги й кістки замучених коней. А проте чудові легенди революції теж виростають тут.

Наприклад: на цій вулиці» на цім місці — тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці — гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами, умирали на автомобілі, коли барикади посувались на північ — інсургенти ³ йшли на північ, а в проваллі раптово зацвіла Венера»

Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла; Йшла синя ніч і налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники» Тукали, одмірю-вали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали, революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина ⁴ Павлюк ⁵, Трясило ⁶.»»

І дивився Карк на небхз: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціація з небом. Думав:

• Предыдущая
• 14/238
• Следующая