Твори - Хвильовий Микола Григорович - Страница 100

• Предыдущая
• 100/238
• Следующая

— Ви ж одговілись уже?

— Ну, все одно! Одпуск я маю до кінця тижня.

Митька перев’язав мотузком сорочку і ніби про себе сказав:

— А воно б слід було. Роботи багато!

— І на самім ділі. Пішов би ти на роботу, Мусію! — сказала Сонька.

— Не піду! — кинув Кметь і підвівся.

Син теж підвівся і насмішкувато подивився на батька. Саме — насмішкувато. Кметь це добре зрозумів.

Потім Митька вийшов, і його довго не було: мабуть, пішов на завод. Кметь залишився з Сонькою. Вона вже поралась біля печі. Він підійшов до вікна й сів біля попелястої кішки. Кішка так жалібно мявкала, що Кметеві стало її шкода, і він спитав:

— Чи нема там у тебе чого-небудь кішці дати?

— Де там візьметься! Хіба не чув, що я й Митьку без хліба випровадила?

Але Кметь ще більшу жалість відчув до кішки, і він сказав:

— Тоді дай їй шматок паски. Вона ж голодна.

Сонька спалахнула:

— Скажіть, будь ласка! Кішку жаліє. Треба спершу людей пожаліти. Одразу видно чоловіка... Не дам!

Сонька рішуче одрізала, і Кметь змовк. Він почував якусь безсилість і не мав охоти сваритися.

Кметь вийшов на вулицю і побрів на базар. Тільки по дорозі до базару він згадав, що йому вже порох не потрібний, і повернув до Кирпаня. Біля воріт його зустрів сам Кирпань. Як і завше, він солоденько усміхався й мав такий вигляд, ніби запитував улесливо: «Чи нема у вас табачку?» Але на цей раз в його очах була ще розгубленість: він дивився на Кметя так жалібно, як побите цуценя. Кирпань надто поспішно простяг руку. Кметь поліз у кишеню по кисета й кинув:

— Зараз дістану!

— Ні, я здоровкаюсь,— сказав Кирпань,— ходім, братіку, до тебе!

— Ага,— зрозумів Кметь і взяв його руку. Потім спитав:

— До мене? Чого?.. А я до тебе прийшов!

— Ні, краще до тебе підемо. Не можу я з цими сволочами жити. Нема вже терпіння,— і Кирпань покривив обличчя.

Тоді вийшла Кирпанева жінка. Вона була бліда, похмура, і хустка злізла їй з голови. І тому, що весь одяг її був з різнокольорових латок, здавалось, вона наділа комедіантське вбрання.

— Хай заходить чоловік! — одразу накинулась вона на Кирпаня.— Ти скоро всіх гарних людей одіб’єш від нашої хати.— І звернулась до Кметя: — Заходьте, пожалуста.

Кметь хоч і знав, що Кирпань не б’є вже свою дружину, але він ніяк не уявляв її такою. Останній раз вона мала саме такий вигляд, який зараз має Кирпань. Кирпань не сперечався, ще більше погорбився й заговорив улесливо:

— Та й у самім ділі, заходь, куме!

— І ти йди,— суворо накинулась на Кирпаня жінка.— Нічого шлятись, все одно прогулюєш дні.

Кирпань побіг уперед, за ним пішли в хату Кметь і жінка. В кімнаті було брудно. Через невеличкі вікна ледве проточувалось світло. На пічці й підлозі плазували маленькі діти. Старша, десятилітня дівчинка, прокачувала на столі скатертину. Від пічки йшов дух печеного тіста. В колисці лежало дитинча й хникало. Ще пахло пелюшками.

Кметь зняв капелюха й сів біля столу.

— От подивіться на нього,— говорила Кирпанева жінка.— Добрі люди роблять, стараються, як би сім’ю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули робить... Ну, скажи ж, чого ти не пішов сьогодні на завод?

— Не всім же й робити,— невміло виправдувався Кирпань.— От і кум не працює сьогодні.

Жінка похитала головою:

— І совісті в тебе немає? Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!

Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.

— Ну, ви чесний, роботящий чоловік,— звернулась жінка до Кметя.— Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть, як слід. Та невже ж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.

Кирпань вдавав Із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця»

— А я все-таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло,—¹ казав він тоном комерційної людини, яка й сама не певна того, що вона діло каже: — треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.

— Не рощот! — скипіла жінка.— Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торгівлі й бублика не дав! Він дітей жаліє... Щоб тебе так «чека» пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісті, анцихристи!

Кметь слухав Кирпаневу жінку й відчував, як до його обличчя підступає гаряча кров. Він дивився на підлогу, і здавалось йому, що в нього встромлено тисячу допитливих очей.

Заплакала дитина.

— Манько, іди покачай! — сказала жінка.

Десятилітня дівчина повісила на гвіздок рушника й підійшла до колиски.

— Ая-я-я! Спи, моя дитиночко,— заспівала вона одноманітно тоненьким голоском.

На печі шаруділи діти і, мабуть, старший учив меншого:

— Та не так, не так. Ти от як... «ми на горе всім буржуям мировой пожар роздуєм».

Кирпанева жінка розкладала на столі біле шмаття, вибирала подерте й відкладало його. Кирпань стояв біля дверей і пускав дим у щілину. Кметеві хотілось виправдати Кирпаня, але він не знав, що сказати. Кирпань допоміг.

— Да,— сказав він,— тобі гарно говорити. А хіба в мене серце не болить? От як жили ми в льоху, так і живемо. А дехто й тепер у панських хоромах розкошує... І п’ю я, щоб ти знала, з горя. Ну да, з горя!

Кметь відчув у цих словах гнітючу правду і з полегкістю сказав:

— Правда! Це істинна правда!

— Та покачай її, щоб не вила,— крикнула жінка на дочку й додала, звертаючись до Кметя: — Я не знаю різних сволочів. І ніколи мені взнати про них. Та тільки ж ви не потурайте на те, що він каже. Пішов він хоч раз на якесь зібрання? Хоч раз кому слід плюнув у харю... Революціонери погані, поза хахоль-ками тільки перешіптуються!

Кметь знову хотів підсобити Кирпаневі, але й на цей раз не міг. Навіть дивно було — так багато мав сказати, так багато було на що нарікати,— і не міг промовити жодного слова, ніби язик присох. І знову почало нудити його.

А жінка казала далі:

— З серцем він своїм носиться! Самогоном його залляв,, стухло воно тобі* Якби горіло, не те б робив, що зараз!

Потім іще говорила довго, але Кметь уже не міг її слухати. Чув він тільки, як вона повернулась до нього й кинула:

— Ви чесний чоловік, роботящий. Ну скажіть, чи єсть у таких людей серце?

— Прощавайте,— раптом сказав Кметь і вийшов із кімнати»

До самого вечора він ходив по вулиці. Його весь час навертало подивитися на пакунок із порохом. Декілька раз він навіть поривався піти до паркану й перелізти на заводський двір. Але цього все-таки не зробив і, як тільки зазоріло небо, пішов додому. Біля дверей він почув голоси. Зупинивсь і слухав. Говорив син і ніби намовляв когось. Щось стукнуло Кметеві в голову. Він потихеньку, скрадаючись, підійшов до вікна й подививсь.

Біля столу стояв Митька, а на лаві сиділа Сонька. Син розмахував руками й щось доводив матері.

— Я кажу, вам треба так зробити...— почув Кметь. Далі нічого не можна було розібрати, бо в цей момент хтось проїхав біля двору, і стук коліс заглушив Митьчин голос.

Постоявши кілька хвилин біля вікна, Кметь пішов у хату. В сінях він зустрівся з сином.

— Куди ж це ти, Митю? — спитав він.

— У завод,— відповів той.

— Знову в завод? Завтра ж свято!

— От саме того й іду,— кинув син.— Треба до свят скінчити замовлення.

Кметь подумав: «куражиться»» Бачить, що батько в завод не ходить,— ну й «куражиться». Увійшовши в хату, Кметь зняв чоботи й поліз на піч. І в його хаті, як і в Кирпаня, пахло печеним тістом. На столі стояла паска, а на ній лежала свіча.

— Ти б, може, поїв чого-небудь? — ласкаво сказала Сонька.

— Не хочу,— сказав Кметь.

— Чого там не хочеш? Я тобі одріжу паски. І Сонька полізла в скриню, вийняла відтіля шматок білого хліба й подала його чоловікові.

• Предыдущая
• 100/238
• Следующая