Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 8
- Предыдущая
- 8/152
- Следующая
– Побратими мої дорогі! Товариші, з якими доводилося не раз ділити казанок саламахи, жменю тютюну і пуд пилу на сотнях шляхів, що ними водила нас спільна доля козацька. Бурхливі хвилі моря били нам в обличчя, загрожуючи поглинути; степові суховії висушували наші серця. Гаряча картеч яничарських гармат, хмари татарських стріл та кулі ландскнехтів рвали на частини наші тіла. Але ми витримували все, не стогнали й не просили від Бога хліба легшого, аніж той, що Він дав нам, – козацький хліб. Коли потрібно було, ми долали багато такого, що під силу не кожному смертному. А чи знаєте, чому?… Чому, Недригайло?! Чому, Запалію?! Чому, Чорногора?! – вказав розчервонілий від емоцій, які його переповнювали, обозний на кількох козаків з тих, кому пощастило стояти в перших рядах.
– На те ми й є лицарі! – повним металу голосом рубонув той, кого іменували Запалій.
– Бо козацькою матір'ю були народжені! – підтримав товариша Недригайло.
– Ще й не таке подолаємо, – гудів велет Чорногора.
– Ваша правда, товариші мої любі! – струснув головою Джеджалій. – Усі ми козаки, лицарі і воїни, тож не нам глядіти іншого хліба. Але є ще щось, окрім лицарської звитяги, що веде нас у бій, допомагає долати труднощі і втому, а деколи й пекучий біль від ран. І то є впевненість: сприймаємо все задля світлої й справедливої цілі! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонів Батьківщини чимось, що не вкладається в рамки понять святого і справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегів, де в муках конають хрещені люди, то є справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину і Молдову… Завжди і всюди козацтво стояло за наші спільні інтереси, тобто інтереси української нації. Але були й інші походи. Не буду критися – за них мені теж не соромно подивитися в очі товаришам, синам своїм або навіть Цареві Небесному. І хоч у тих битвах здіймав я свій меч не супроти бусурманського племені, а супроти християн, не дивлячись на такі обставини, я завжди буду відносити їх до битв справедливих. Бо хоч і вважають ті люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не є вони нам братнім народом, а є лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собі нашій православній батьківщині загрозу незміренно більшу, аніж орди кримських Ґераїв, або навіть бюлюки турецького імператора! І це не голі слова! Чи пам'ятаєте наругу проклятого Богом Самуїла Лаща над невинними селянами Лисянки після повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вішав та на палі садив? Бунтівників? Зась! Селян-трударів, які своїм потом землю поливають, добуваючи хліба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогоріла від нашого сорому півсаженна крига! А шаблі та канчуки за кожне слово правди, що його за останні роки будь-який українець мав необережність вимовити у присутності польського пана?! Чи правду я мовлю?
У відповідь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомін. Так, вони добре пам'ятали і страшні віхи, посаджені польськими жовнірами по шляхах – палі і шибениці зі страченими після подій десятирічної давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снігу кригу Маслового Ставу, націлені їм у груди жерла гармат і повні зневаги посмішки бундючних гусарських товаришів, які здіймались, комонні, над ними, примусово зігнаними з коней, похмурими і простоволосими під крижаним подихом морозного вітру. Не стерли десять літ, які пройшли з тієї чорної днини, з пам'яті сліз. Сліз, що душили їх, вкритих бойовими рубцями воїнів, коли впала пораненим птахом на кригу військова хоругва. Та хоругва, яку із славою ніс з-під Хотина генеральний хорунжий легендарного Петра Сагайдачного. Лягла вона тоді під ноги вельможному польському панству, згідно з присудом польського короля-єзуїта і польського сейму…
– Чи не забули жидівських оренд на православні храми?! – продовжував линути голос Джеджалія над стривоженим натовпом, немов дзвін сполоху.
– Не забули, батьку! – почулися крики.
– Усе пам'ятаємо!
– І Кумейки, і Старицю, і Боровицю!!!
– Проклятої ординації не забулись-мо!
– Наруги…
Джеджалій здійняв руки над натовпом, прохаючи тиші.
– А якщо так, подумайте, браття, – продовжив він за хвилину. – Куди ж нас ведуть тепер наші старшини? Я нагадаю! А всі ми, оце чесне товариство, йдемо до колиски козацтва, милого серцю Запоріжжя, щоб збройною рукою зупинити братів наших. Тих, котрі здійняли над Січчю гасло до повернення потоптаної ворогами слави дідів наших, батьків наших! Гасло до здобуття волі золотої та захисту православної віри. Йдемо дружно, полками та сотнями, плече до плеча. Йдемо, щоби купно зі щеням Потоцького і його жовнірством обагрити руки кров'ю власних братів. Ідемо, немов шість тисяч проклятих Каїнів!
Цієї миті десь далеко за спинами в козаків засурмила сурма і вдарили кілька пострілів, додаючи неспокою в без того розбурхане море козацьких оселедців. «Напевне, борониться Барабаш та його посіпаки», – майнула в голові Івана думка. З полегшенням, але не без легкого сорому Богун відчув, що він належав до цієї миті до тих небагатьох у барабашевому війську, хто був погано поінформованим про події, які тепер розгорталися в нього перед очима. Про вірність такої думки кричуще говорили вчорашні натяки Джеджалія і сьогоднішній одностайний настрій козаків у всіх без винятку полках. Але тінь сорому за власну некомпетентність майнула і розтанула, тож Іван, піддаючись загальному настрою, крикнув одним з перших:
– Геть Барабаша!!! Геть собаку Караїмовича!!!
Ще мить, і його голос потонув у вибуху криків і бахканні рушничних пострілів – білі фонтани порохового диму здійнялися над головами присутніх, а ще вище них злетіли вгору тисячі шапок. Джеджалій терпляче очікував, доки натовп не виплесне першої хвилі емоцій. Лише через десять хвилин, коли крики поступово перейшли в низьке гудіння, він зміг продовжити:
– Браття мої! Лише десять років пройшло від пори, коли нам було заборонено самоврядування, раду і гетьмана. Але ж цьому звичаю багато сотень років! Чому ж так швидко наші генеральні старшини забули його? Чи, може, вони поглухли, якщо не чули гуркоту литавр? Так ні! А ми їхнім милостям листа написали до того ж, у ньому запросили на раду, де ж вони? Чи звичаю козацького не поважають? Адже рада, лише вона одна є найголовнішим органом командування Військом Запорізьким. Рада, а не накази псявіри Потоцького! А жаль, що немає їх перед нами, от кому б годилось поставити запитання: супроти кого ведете нас, ясновельможні?! Та їх катма!.. Що ж, у такому випадку доведеться без присутності їх милостей вирішувати власну долю!
Раптом перед натовпом з'явився швидкий сухорлявий козак у розхристаній вишиванці, червоних шароварах і мащених дьогтем ялових чоботах. Чорний оселедець звисав йому нижче плеча, вуса – немов дві гадюки, у лівому вусі велика золота серга, правиця стискувала пістолет. Кілька старшин, з тих, що стояли поряд з Джеджалієм, зробили спробу затулити собою того, кого обрали собі за отамана, однак Филон обома руками розсунув їх на два боки і палаючими очима поглянув на козака. Той рвучко плигнув на діжу біля помосту і повернувся до натовпу.
– До Хмеля!!! – страшним, зірваним у битвах голосом, що швидше походив на рипіння іржавого заліза, заревів він. – Смерть ляхам! Усі до батька Хмеля!
І натовп вкінець ошаленів. Сотні, тисячі голосів несамовито волали, гриміли, перекочувалися оглушливим гуркотом буремного моря. А в тому гуркоті десятикратно повторювалося оте панівне:
– До Хмеля!
Мить, і хвиля вже ринула до помосту, на якому стояв Джеджалій з побратимами, підхопила його і понесла крізь людське море. І здавалося, що це поміж штормових валів пливе швидка чайка, над облавками якої височіли кілька кремезних, немов точених на тлі світанкових променів сонця постатей у червоних каптанах. Іван, як і решта козаків, шаленів від п'янкого напливу свідомості власних сил. Поруч бачив Михайла, трохи попереду Петра і Филона. Йому здавалося, усе, що відбувалося до цієї миті, навік шугонуло в безодню. І безсила туга після поразки під Кумейками, німі сльози після вістей, отриманих зі Стариці, усе кануло у вічність. Тепер невідома, але надзвичайно сильна рука тримала долю України, виводила її боротьбу за свободу на новий, невідомий дотепер рівень. Здіймала знамено справжніх воїнів, які не підкорилися плину часу і залізному кулаку Речі Посполитої. Немов уразливий людський організм, те військо багато разів падало, ламалося і спливало кров'ю, але піднімалося знову, загоївши рани, зростивши поламані кістки, і могутня рука була знову спроможна стиснути пальці на руків'ї меча. Меча віри і правди, святої зброї боротьби за право носити назву стародавнього і мудрого народу українського…
- Предыдущая
- 8/152
- Следующая
