Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 40

• Предыдущая
• 40/152
• Следующая

– А звідкіля я мав знати! – спробував захиститися Пилипенко. – Ех, коня шкода! Добрий у лядського гетьмана кінь був!

– За конем шкодуєш?

– За ним!

Іван помислив і махнув рукою. Яке він мав право вимагати дотримання кодексу лицарської честі від простого селянина, котрого такі лицарі, як Калиновський, принижували, відбирали плоди його важкої праці і людську гідність?

– Не сумуй, Мироне. За такого бранця Хмельницький золотом заплатить. Зможеш кращого купити, аніж під гетьманом був.

Пилипенко, хоч як йому було ніяково, вчув у словах сотника корисну інформацію:

– Золотом?!

Козаки, котрі обступили їх ще з часу появи Калиновського і мовчки стояли, вражені всім, що відбувалося, тепер голосно зареготали.

– Золотом, – і собі засміявся Богун. – Жовте таке, з нього ще гроші роблять.

Через півгодини Мартин Калиновський у супроводі Богуна і його вірного осавула крокував до середини козацького табору, де розмістилася ставка Хмельницького. Тепер пан Мартин мав дещо кращий вигляд, аніж у хвилину, коли його вперше після закінчення колотнечі побачив Богун. Обличчя польного гетьмана, хоча й добряче подряпане, було вимите, а голову перев'язано чистим полотном. Навіть з шитого золотом кармазину гетьманського каптану чиїсь дбайливі руки трохи стерли бруд і криваві сліди. Калиновський уже цілком опам'ятався і йшов твердим кроком, дещо подавшись уперед, немов йому доводилося долати сильні удари вітру. Він так і не промовив жодного слова у відповідь на запитання Богуна, хоча й терпляче очікував, доки закінчить перев'язку рудий послушник, який поспішати не міг від природи.

Хмельницького Іван побачив здалеку. Гетьман сидів верхи, з булавою в руках, під хоругвою і бунчуком, що їх утримували хорунжий і бунчужний. Трохи позаду Богдана-Зиновія завмер великий почет з генеральної старшини, бунчукових товаришів і охорони. Попереду, у кільці озброєних мушкетами козаків, стояли люди, яких Іван з відстані не міг роздивитися. Там, очевидно, відбувалося щось урочисте. Богун пішов швидше.

Наблизившись до гетьманського почту, Іван, нарешті, зрозумів, що там відбувалося – Хмельницький оглядав полонених рейментарів розбитого коронного війська, які стояли перед ним без зброї, але при повних обладунках, у розшитих золотом лундишах і кармазинах, бобрових і видрових шапках або в блискучих шоломах. Богун зробив осавулу знак зупинитися і сам завмер, дослухаючись до того, що говорив Хмельницький.

– Не я винуватець того, що відбулося з вами, шановне панство, – почув Іван незабаром, – ви ж самі і призвели Річ Посполиту до катастрофи, залишивши державу без війська, оголену перед багатьма загрозами з-за кордону. Бог свідок – я писав десятки листів. Я благав, чуєте, слізно благав: поверніться обличчям до козацтва! А що ж ви? Ви сміялися мені в очі! Тоді, на сеймі, коли я приїхав шукати захисту у вас для себе і народу козацького від несправедливості і утисків. Нині я бачу багато облич з тих, що шипіли на мене у стінах сенату. Але тепер ці люди не сміються. І я розумію, чому. Вони побиті мною, хоча не вважали за потрібне мене послухати. Вони мої бранці, хоча ще вчора нахвалялися розігнати моє військо канчуками, а мене на аркані притягнути у Варшаву, де скарати на горло серед ринкової площі.

Раптом наперед виступив невисокий літній шляхтич з рудим волоссям і нездорово-жовтавою шкірою на обличчі, у якому Іван впізнав Миколая Потоцького.

– Мовчи, хлопе! – різким голосом наказав він. – І злізь з коня! Перед тобою стоїть найуродзонніша шляхта Речі Посполитої!

Хмельницький подивився на Потоцького спокійним поглядом.

– У своєму війську я наказую, і аж ніяк не мені, – спокійно відповів він.

Потоцького аж затрясло.

– Смердючий хлопе! Клянуся Святою Дівою ченстоховською: я примушу тебе пожалкувати про все!

– Не думаю, пане Миколаю. Ти вже спробував.

Потоцький у відповідь засміявся каркаючим сміхом:

– Ти хочеш сказати, що мене переміг твій набрід, за яким плачуть палі в покинутих ним маєтностях нашого панства? Чи, може, жменька запорожців, котрі пішли за тобою лише в надії на здобич, як звикли чинити завжди і всюди? Знай же: лише вороги Христові поки що стали на заваді справедливій карі впасти на твою тричі прокляту голову. Але татари не будуть одвічно з вами, скоро, дуже скоро ви почнете чвари у власному таборі, і тоді я поквитаюся з вами. Навіть тепер, коли ви все ще разом, а хан схильний порушити домовленості про мир з Польщею, чим же ти заплатиш за тисячі татарських кіннотників, які подарували тобі перемогу, голодранцю?! Вони не вдовольняться пустими розмовами про волю і панство на землях України! Вони розуміють лише одну мову – дзвін золота!

Хмельницький раптом натрапив поглядом на Калиновського, який стояв неподалік від нього, проміж Богуном і Нечипоренком.

– Я бачу, пан Калиновський теж не погордував нашим негустим товариством, – ледь-ледь посміхнувся він. – Це ти, Богуне, запросив значного пана до нас на розмову?

– Мої козаки, батьку, – вклонившись, відповів Іван.

– Це вони добре дбають. Їх буде нагороджено. Що ж, пане Мартине, приєднуйтесь до шановної шляхти, я з цікавістю вислухаю і ваші враження від минулої битви.

Калиновський не відповів. Лише рушив уперед, відіпхнувши плечем Нечипоренка, котрий стояв у нього на шляху, і зайняв місце поряд з Потоцьким. Сміливо поглянув в очі Хмельницькому. Той кілька хвилин мовчав, очікуючи на можливі слова польного гетьмана, але, не дочекавшись їх, перевів погляд на Потоцького.

– Ти вірно помітив, мостивий пане. Наші кримські союзники добре розуміють, окрім татарської мови, ще й багатонаціональну мову золота. Але чому ти впевнений, що я не зможу з ними розрахуватися?

– Може, розрахуєшся згарищем, котре залишилося на землях пана Чаплинського і колись носило назву Суботів?

– Аж ніяк.

– Тоді чим?

– Тобою! – гаркнув Хмельницький, піднявшись у стременах і вказуючи булавою на Потоцького. – Тобою і тими, котрі з тобою! Вас тут у мене вісім десятків, як ти сам сказав, найуродзоннішої шляхти. Як мислиш, багато дадуть Тугай-бею ваші родичі за вас у викуп? Багато! Тож нехай за мене потрясуть мошною. А ви, зацне рицарство, їдьте до Криму і там помисліть, з ким вам було краще товаришувати: із жидами-збойцями, а чи з козаками-молодцями?

Коли Богун повернувся до свого шатра, там його вже очікував невідомий йому козак. Козака, звичайно, ніхто не допустив до сотницького намету, тож він сидів поряд з ним, відкинувшись спиною на купу дров біля кабиці, і зосереджено перебирав струни невеличкої кобзи. Мелодія козаку ніяк не хотіла підкорюватись, але він знову і знову починав її спочатку, чим викликав кілька досить неприязних поглядів від козачат Іванової сотні, які поралися біля кабиці, виконуючи накази Коваля, призначеного сотенним кашоваром. Сам Коваль буркотів щось на зразок:

– З такими потенціями до музики, як у тебе, чоловіче, поклав би ти ту кобзу від гріха… Їй-бо, не витримаю. Або йди собі, сказано: пан сотник до гетьмана пішли.

– А я почекаю, – відповідав незнайомець. – А щодо музик, то візьми й краще заграй.

– А йшов би ти під три чорти разом зі своєю люшнею. Це лише лежні та баб'яки людям своїм бренькотінням настрій псують. А у мене, слава Богу, роботи й без того вистачає.

Козак, здавалося, зовсім не образився.

– Я ж так і думав, що ти й сам не вмієш.

Помітивши Богуна, прибулий, а за ним і Коваль, підхопилися на ноги.

– Забери його, пане сотнику! Мені час вечерю готувати, а він своїми музичними ванаціями[27] геть з розуму зведе! – заблагав Коваль.

– А нічого ти й не розумієш на музиці! – весело відізвався козак. – Я до вас, пане сотнику, з дорученням.

Іван придивився до прибулого. Здається, він бачив це обличчя багато разів. Так, сумніву бути не могло – це Миколка, молодший із синів Мирона Охріменка. Той самий, котрий попередив колись їх з Омельком про загін ротмістра Рудницького, який приїхав заарештувати Омелька. Івана обдало теплом так, немов він сам тільки що побував вдома. Зі щирою посмішкою він подав руку Миколці, який, власне, давно вже перетворився на цілком дорослого Миколу.

• Предыдущая
• 40/152
• Следующая