Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 30
- Предыдущая
- 30/92
- Следующая
– Панове молодці, – Омелько підвищив голос, беручи до рук наповнену оковитою чарку. – Хочу, щоб ви знали – я привів вас сюди не лише задля чарки. Саме сьогодні я отримав звістку. На мій погляд, надзвичайно важливу звістку. До нас на Січ з України вирушив чоловік, якого я поважаю, і він заслуговує цієї поваги. Дуже скоро він буде тут, серед нас. Усе про що прохаю вас: вислухайте його, і вам стане зрозумілим, чому я наголосив на цьому. А доки що за козацьку славу!
Угору злетіли руки з чарками. Скоро озвалися музики на лаві біля шинквасу, і гулянка пішла широко, із запорізьким завзяттям. Проходила година за годиною, підходили на вогник інші мешканці козацької столиці. Врешті шинок заповнився вщерть. З гарнізону Січі, який з огляду на зимовий час і те, що до різдвяної ради і вибору нової старшини залишалося близько двох тижнів, нараховував усього п'ять сотень козаків, тут, здається, було зібрано чверть. Не дивлячись на лютий мороз на вулиці, служники шинку скоро змушені були відкрити ляди, які вели на горище, та все ж задуха давала про себе знати. Навіть курці з запаленими люльками змушені були виходити в сіни, що взагалі у запорожців не малося за характерне. Проте інакше в шинку повітря стало б нестерпним.
Коли до приміщення зайшли кілька старшин у кармазинових, підбитих ведмежим хутром киреях, одразу ніхто, за винятком Омелька, переяславського курінного Непийпива і ще кількох січових старшин і не помітив. Вони швидко пройшли до шинквасу і зупинилися там, оглядаючи освітлений мерехтливим світлом кількох десятків свічок простір шинку. По засніженому одягу і втомленому вигляду було зрозумілим, що вони подолали щойно досить далеку дорогу. Про щось перемовившись із шинкарем, вони отримали від нього по кухлю гарячого вина і почали пити його стоячи біля шинквасу – шинкар лише руками розвів, мовляв, немає вам, люди добрі, де сісти. Один з прибулих – смуглявий, схожий на турка чоловік років сорока п'яти, зацікавлено оглядав присутніх. Нарешті його погляд натрапив на Омелька. Омелько без зайвих слів встав з-за столу і вирушив до шинквасу.
– Вітаємо вас, пане Павло! – гучно, так, щоб чули всі навкруги, звернувся він до старшини.
Той простягнув йому руку, але поглядав так, ніби не міг впізнати.
– Не впізнаєте? – продовжив Омелько. – Воно й не дивно. Через мою пику славно пан поручник мечем пройшовся, царство йому небесне. Омелько я, Чорний. Пам'ятаєте?
В очах незнайомця майнув вогник. Він щось посилено пригадував.
– Чорний?! – мовив нарешті низьким приємним голосом. – Чому ж, пригадую. Небагато я зустрічав живими тих, з ким під бунчуком Оліфера Стеблевця в Польщу ходив… Небагато. Та й тебе не впізнати!
Він міцно потис Омелькову руку. З виразу його обличчя було помітно, що ця зустріч була для нього несподіваною, але приємною.
– Чув я від ляхів, що ти мало не з дияволом побратався. На Поділлі за твою голову золотом платять.
– І багато дають? – примружився Омелько.
– Мало! – вибухнув сміхом прибулий. Слідом за ним зареготав і сам Омелько.
Кілька хвилин панувала мовчанка. Всі присутні в шинку зацікавлено дивилися на прибулих. До них і Омелька підійшли Непийпиво, вищестеблівський курінний отаман на ім'я Вус і ще кілька старшин.
– Панове-молодці! – звернувся до всіх Омелько. – Придивіться пильно до людей, що стоять перед вами! Бо вони не просто прибулі на Січ нетяги. Ще від ранку мав я звістку, що їде до нас лицар і захисник України, славний генеральний хорунжий військовий Павлюга з товаришами, тож з години на годину очікував його появи перед товариством, про що і вам не так давно казав. Знаю-бо і свято вірю, що поява такої людини на матінці-Січі, – це гасло для нас підняти зброю проти триклятих лядських псів. Тож слухайте його, панове-молодці, і карбуйте кожне слово в пам'яті. Тому що сьогодні ви маєте змогу стати свідками нової зорі нашої боротьби за попрані права козацтва, спаплюжену крулев'ятами українську землю і за повалення собачої унії!
Смуглявий старшина схилив голову і приклав до грудей правицю на знак подяки Омелькові за його слова.
– Гарно мовиш, пане курінний. Але для всього є свій час. Спочатку б не завадило нам з дороги повечеряти, по чарці випити. А потім і про справи мовити. Та тут серед чесної компанії і яблуку нема де впасти!
Омелько махнув головою і повернувся до столу, за яким сиділи його тимошівці.
– Агов, запорожці! Хіба не знайдемо місця для доброго чоловіка? Мерщій посувайтесь!
Через мить за столом стало стільки вільного місця, якого сповна вистачило на всіх трьох прибулих. Іван уважно поглядав на них, намагаючись краще роздивитись людей, до яких з такою пошаною і таким захопленням ставився Омелько. Усе намагався зрозуміти, чому їх поява так оживила отамана. Нарешті старшини поважно зняли з себе і віддали служникам дорогі киреї, дочекалися, доки на столі приберуть, і лише тоді сіли на лаву.
– Дозвольте ж, панове-молодці, ближче познайомити вас із шляхетним паном, гонором та славою війська його гетьманської милості – Павлом Михновичем, – вказав на гостя курінний.
За столом стало тихо. Козаки все ще не йняли віри, що генеральний хорунжий реєстрового війська сидить з ними за одним столом, наче простий собі козак.
– Познайомтесь і з товаришами моїми, – відповів Павлюк. – Перед вами славний полковник ніжинський Степан Остряниця та давній мій товариш і порадник Дмитро Гуня. І присягаюсь перед всім шановним товариством: ці люди заслуговують шани не меншої, а може, й навіть більшої, ніж я.
У цей час Омелько щось прошепотів шинкареві, який послужливо зігнувся біля курінного отамана, і через лічені секунди служники принесли звідкілясь барильце меду. Старий, витриманий не менше десяти літ, напій запінився по кухлях товариства.
– За здоров'я славного нашого генерального хорунжого і його шляхетних товаришів! – піднявся з лави Омелько.
– Слава! – одразу ж загримів шинок.
Павлюка знали й поважали серед козацької сіроми, тому поява його справила надзвичайне враження – за лічені хвилини в шинок, який і раніше був повним людей, збіглись ще не менше сотні братчиків. Запорожці сиділи і стояли навкруги, прикипівши очима до Павлюка, Гуні й Остряниці, немов вибачаючись за те, що не впізнали їх одразу. Мало того, скоро під стінами шинку, не дивлячись на мороз, почав утворюватись натовп тих, хто вже фізично не міг протиснутися до приміщення. Царювало пожвавлення. Серед козаків пройшов слух, що генеральний хорунжий, користуючись нагодою, бажає оголосити важливу для товариства новину.
Тим часом за столом, де поряд з Богуном, Нечаєм, Омельком і рештою тимошівців сидів Павлюк, вдруге наповнили кухлі. Тепер піднявся сам генеральний хорунжий. Зі срібним кухлем у руці він став на лаву, здіймаючись над рештою козаків. Деякий час дивився задумливо навкруги, на натовп, який очікував його слова, вдивлявся в обличчя козаків.
– Хочу і я пригостити вас, шановне товариство, – мовив він, і його низький, проникливий голос залунав над притихлими запорожцями. – Усім меду! – Павлюк зачекав кілька хвилин, доки шинкар не викотив на середину діжку з медом, а козаки, вибивши з неї накривку, розлили напій по кухлях, ковшах і чарках.
– Маю я дещо сказати до вас, дорогі мої товариші, – постать Павлюка, шляхетне, з тонкими рисами, обличчя, – все приковувало до нього увагу. – Я не випадково зайшов сюди, перед тим як з'явитися у кошового отамана. Не випадково розділив з вами хліб-сіль. Не випадково п'ю за ваше здоров'я, а ви за моє. Бо ви – це Січ. Тож вип'ємо за Січ і за людей, які роблять її християнською твердинею на межі хрещених земель. За простого козака, що він тисячу тисяч разів полив своєю гарячою кров'ю те, що дороге нам усім – волю і глорію нашу – козацьку славу… Вип'ємо і за тих, хто не сидить тепер поряд з нами. Хто сприйняв смерть за те, задля чого Січ-матінка стоїть. Нехай земля їм буде пером, а пам'ять навіки залишиться в наших серцях.
І вип'ємо, панове-браття, за гонор. Аби всі ви пам'ятали – є на багатостраждальних землях України вільні козаки, які мають зброю в руках для того, щоб захистити права свої. А вони, тобто права ці, попираються в Речі Посполитій на кожному кроці! Чи може брешу я, лицарі?!
- Предыдущая
- 30/92
- Следующая
