На Зміїному острові - Викрамасинге Мартин - Страница 4

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая

— Прошу вас мати на увазі, що хлопець має погані нахили, — стиха промовив до нього мій батько. — Все це вплив вулиці. Діти в нашому селі всі такі — не слухають ні вчителів, ні батьків.

— Кожна дитина має погані нахили, — відповів директор, — навіть мої власні діти, яких у мене двоє, проте я не шкодую сил, аби їх виправити. Хочу сподіватись, що ваш син буде поводитись у моєму домі добре і що йому тут сподобається. В усякому разі тут він не буде в поганому товаристві.

Виголосивши цю коротеньку промову, пан Дхармасінге застережливо підніс угору вказівного пальця і уважно подивився на мене.

Директор здався мені людиною, яка від напруженої роботи передчасно постаріла. Обличчя в нього було помережане зморшками й виснажене, волосся сиве. Звертаючись до мене, він раз у раз питав: «Ти мене зрозумів?»; не міг він обійтися без цього запитання навіть тоді, коли відповідав моєму батькові.

Дочка і син пана Дхармасінге, трохи прочинивши двері, стежили за мною з сусідньої кімнати й хихотіли. Я раз у раз озирався, але вони швидко ховались. Мені хотілося познайомитися з ними ближче. Хлопчикові було років з вісім, дівчинці — близько шести.

Мені чомусь здалося, що пан Дхармасінге і його дружина весь час перебувають у стані якогось звичного для них смутку. Вони, мабуть, колись зазнали великого горя, яке залишило слід на все життя.

Коли пан Дхармасінге побачив нас з батьком, він лише на якусь мить ледь посміхнувся до нас, і знову його обличчя набрало сумного, стомленого виразу, його дружина або взагалі не вміла посміхатися й сміятися, або вважала веселощі гріхом. Але хлопчик і дівчинка, дивлячись на мене, весь час посміхались, і пані Дхармасінге це дуже не подобалось.

— Щоб ти мені став гарним хлопцем, — наказав мені на прощання батько. — І не пустуй.

Наступного ранку директор повів мене до школи. Я потрапив у той клас, який вів сам пан Дхармасінге. З учнів лише троє були старші за мене. Ледве я сів на своєму місці, як один з них кинув у мене паперову кульку.

— Справжнісінька черепаха, — прошепотів він.

— Ну й бевзь, — сказав його сусід.

Пан Дхармасінге грюкнув палицею по столу й гримнув:

— Замовкніть!

Так почалося моє нове життя.

Не минуло й двох тижнів, як я вже потоваришував майже з усіма хлопцями нашого класу. Вороже ставились до мене лише великий хлопець, який першого ж дня обізвав мене черепахою, та його сусід.

Як і досі, мені дуже подобались різні ігри й витівки, але до науки я в новій школі не мав ніякої охоти. На уроках весь час доводилось зубрити всякі важкі слова й завчати непотрібні на мій погляд істини.

З директоровими дітьми я щиро заприязнився. Дівчинку звали Сомалата, а хлопчика — Гунадаса, і вони так само, як і я, не любили сидіти вдома. Після уроків ми бігли в садок, грали у яку-небудь гру, стрибали, галасували. Панові Дхармасінге страшенно це не подобалось. Він вважав, що ми марнуємо дорогоцінний час, і по кілька разів наказував нам: «Годі, годі! Ідіть вчити уроки». Найчастіше ми слухались його лише після того, як він загрозливо зводив руку.

Через кілька місяців я почав помічати, що дружина пана Дхармасінге дуже незадоволена нашою дружбою. Одного разу я навіть почув, як вона незадоволено пробурмотіла: «У цього хлопця на думці самі пустощі». Побачивши, що ми бігаємо і галасуємо в садку, вона сходила з веранди й казала: «Сомалата, перестань бігати, для тебе це шкідливо». Якщо ж вона бачила нас у тій частині садка, де був пісок, то говорила: «Дивіться, яку ви зняли пилюку. У вас неодмінно буде короста». Якщо вона помічала, що ми йдемо в кущі за садком, то кричала: «Сомалата, не смій туди ходити, там тебе кропива вжалить». Якщо ж вона бачила, що ми прямуємо до хвіртки, що виходила на путівець, то кричала: «Не можна вам туди ходити, там вас задавить машина!», хоч машини проїздили цією дорогою не частіше одного разу на тиждень.

Обідали ми всі разом. «Не плямкай!» — суворо казав мені директор. «За столом розмовляти не можна», — зупиняв він Гунадасу.

Мене дуже дратував пан Дхармасінге та його нескінченні повчання, хоч я й розумів їхню слушність, і неабияк зрадів, коли дізнався, що Сомалату й Гунадасу вони дратують не менше, ніж мене.

Якось у неділю ми з Гунадасою ловили в садку під камінням жаб. Щоб вони не втекли, ми садовили їх у порожню половинку кокосового горіха, накриваючи другою половинкою. Впіймали ми чотирьох жаб. Принісши горіх із жабами додому, поклали його на підлогу і зняли одну половинку. Жаби миттю вистрибнули з горіха, страшенно злякавши Сомалату. Двох із них Гунадаса зловив і знову посадив у горіх.

— Ой, що я придумав! — вигукнув я. Витягши жаб з горіха, ми однесли їх у їдальню, поклали на фаянсовий таріль і прикрили кришкою, а таріль поставили на обідній стіл.

— Ох і буде ж нам від матері, — зітхнув Гунадаса.

Ввечері пан Дхармасінге покликав нас пити чай. На столі стояло кілька фаянсових тарелів: один з млинцями, другий з бананами, а третій був прикритий кришкою. Гунадаса крадькома глянув на мене, погляд у нього був напружений. Сомалата ледве стримувалась, щоб не розсміятись.

— А тут, мабуть, щось дуже смачне, — промовив пан Дхармасінге і, простягнувши руку, зняв кришку з тареля, на якому сиділи жаби.

— Що це? — скрикнув він і, трусячись від люті, схопився з свого місця.

Кришка від тареля впала на підлогу і з дзенькотом розбилась на дрібні скалки. Жаби злякано застрибали по столу. Сомалата не витримала і голосно розреготалась, і її батько розлютився ще більше.

Гунадаса злякався, проте ледве придушував у собі сміх.

Остаточно втративши самовладання, пан Дхармасінге дав своїй дочці дзвінкого ляпаса. Сомалата вибухнула плачем і кинулась у свою кімнату. Тоді директор схопив свого сина за вухо, підтягнув його до дверей, за якими зникла Сомалата, увіпхнув до кімнати, замкнув двері на замок і сховав ключа в кишеню. Після цього, підійшовши до мене, він теж схопив мене за вухо і ввіпхнув до кімнати, поряд з тією, де вже сиділи Сомалата з Гунадасою. Я почув, як у замку клацнув ключ.

Та кімната, де мене замкнув пан Дхармасінге, сполучалася з кімнатою Сомалати й Гунадаси дверима. Я підійшов до цих дверей і поторгав їх. Вони теж були замкнуті. Тоді я приставив до дверей стільця, сів на нього й подивився в замкову щілину. Потім притулився до неї губами й стиха покликав:

— Сомалато!

Брат і сестра підбігли до дверей.

— Принеси стільця, постав його коло дверей і сядь на нього.

Гунадаса зробив, як я йому сказав.

— Іди до нас! — покликав він мене.

— Упалі, йди до нас! — покликала й Сомалата.

— Як же я можу прийти? Двері замкнені, а ключа в мене немає.

— Від цих дверей ключ давно загублено. Спробуй поламати замок, — порадив мені Гунадаса.

— Ну, цей замок не поламати, — відповів я. — Спробую відчинити двері якось інакше.

Пошукавши, я знайшов у шухляді стола викрутку й спробував викрутити з дверних завісів шурупи, але вони сиділи в дереві надто міцно. Тоді я змастив завіси кокосовою олією, виліз на стільця і, підсунувши під неї відкрутку, заходився розхитувати шурупи.

— Що ти там робиш? — гукнув Гунадаса.

— Тихо, не кричи! — відповів я.

Після того, як я змастив олією верхню завісу разів із п'ять, мені пощастило викрутити перший шуруп. Трохи викрутивши й решту, я зліз на підлогу і повторив цю операцію з нижньою завісою, але з тією різницею, що викрутив усі шурупи. Упоравшись із цим, я притиснув двері столом, виліз на нього і викрутив усі шурупи з верхньої завіси. Потім, злізши на підлогу, взяв з ліжка подушку, поклав її біля дверей на підлогу й відсунув стола. Двері впали на подушку майже нечутно. Сомалата, наче по містку, вбігла по них у мою кімнату й вистрибом повернулась до Гунадаси.

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая