На Зміїному острові - Викрамасинге Мартин - Страница 2

• Предыдущая
• 2/20
• Следующая

— Та ми ж тоді самі нічого не побачимо! — вигукнув Дангадаса.

— Все побачимо. Проріжемо в пов'язках дірки і побачимо. Коли грабіжник залазить у будинок, ватажок і всі інші розбійники стоять на вулиці і охороняють цей будинок. Якщо хто-небудь ітиме вулицею, ми накидаємось на нього й зв'язуємо. В тому ж разі, якщо він починає чинити опір, я вбиваю його мечем. — Тут я грізно звів свого меча, якого зробив із залізного обруча, і одним єдиним ударом зрубав вершечок кідарама.[2] Рясно порослий листям, цей вершечок прошелестів у повітрі і впав біля наших ніг. Хлопці, вражені моєю вправністю, зачаровано дивились на мене.

— Залізеш у будинок, — напучував я Джінну, — забирай золоті прикраси та інші коштовні речі і негайно ж лізь назад. Якщо хтось побачить тебе й надумає затримати, ти повинен одним ударом збити його з ніг і тікати. Але ні за яких обставин чіпати дітей ти не маєш права. Скажіть мені, ви чули про Алі-бабу і сорок розбійників?

— Чули! Чули! — дружно закричали хлопці.

— Отже, наш план такий: ми надягаємо чорні пов'язки і йдемо до будинку купця Бабуна. Стукаємо в двері і просимо, щоб нас пустили переночувати, — як то зробили сорок розбійників. Нам відчиняють, ми вдираємось у будинок, забираємо все, що треба. Але спочатку ми повинні зробити невеликий наскок, щоб навчитись.

Я зняв з себе пояс із чорної тканини, прорізав у ньому дві дірки, і в мене вийшло щось схоже на маску. Потім я одірвав широку стрічку від саронга[3] Джінни і теж зробив у ній дві дірки. Я гадав, що хлопці наслідують мій приклад, але вони не схотіли псувати свої саронги.

— Мене мати наб'є, — сказав Дангадаса.

— Ай-яй-яй! Матері злякався! Справжній розбійник не може бути боягузом!

Троє хлопців не схотіли псувати свої саронги і пішли додому роздобувати чорної тканини.

— Візьми пляшку кокосової олії! — наказав я Ширипалі.

— А нащо?

— Намажемо Джінну.

Ширипала повернувся з клаптем цупкої чорної тканини і пляшкою олії. Дангадаса приніс старий подертий саронг. Джінна одірвав від нього довгу широку смужку і обкрутив її довкола своїх стегон. Потім я помазав його груди й спину олією і зав'язав йому очі.

— Ти що-небудь бачиш?

— Бачу, крізь дірки.

Інші хлопці теж сховали обличчя під масками.

— А де ж наше злодійське начиння? — спитав я.

Хлопці перезирнулись. Дангадаса розгублено почухав потилицю.

— У нас дома є невеличкий лом, — сказав він, — я можу його принести, якщо треба.

— Чудово, принеси. А коли знайдеш який-небудь старий кеті,[4] то теж прихопи з собою.

Дангадаса знову побіг додому і приніс маленький ломик і старий кеті.

Я теж надів маску, змахнув мечем і наказав розбійникам іти слідом за мною. Але не пройшли ми й сотні кроків, як я віддав нову команду:

— Стій!

Всі зупинились.

— Ширипала, ти будеш розвідником, — сказав я. — Наказую тобі піти й розвідати, чи є зараз хто-небудь у хаті сільського сторожа.

Сільський сторож жив за чверть милі аж по той бік гаю, проте Ширипала повернувся з розвідки досить швидко і доповів:

— У хаті одна стара баба і двоє дітей.

— Чудово! Вперед кроком руш! Ми не дурні, щоб у перший же день нападати на будинки, де є чоловіки. Згодом, звичайно, ми їх боятись не будемо. — І я рушив уперед, звівши меча над головою.

Задня стіна хати сільського сторожа була без вікон, тому саме з цього боку я й звелів Джінні проламати отвір. Він заходився працювати ломиком, а я став неподалік на варті. Інші хлопці зайняли спостережні пункти навколо хати.

— Нащо ти розбираєш фундамент? — гукнув я до Джінни. — Адже потім тобі доведеться ламати ще й підлогу. Вдвічі більше роботи. Ламай стіну вище фундамента.

— Шановний отамане, — заперечив Джінна, — якщо я ламатиму стіну над фундаментом, то скоро натраплю на бамбукову дранку, а ножем її не перерізати.

Тоді я покликав до себе Дангадасу і наказав:

— Негайно біжи до тесляра Упариса і вкрадь у нього пилку. Але дивись, щоб тебе не застукали на гарячому.

— Тесляр майже зовсім глухий, — сказав Ширипала, який підійшов до нас. — Коли з ним розмовляєш, треба щосили кричати, щоб він почув. Зараз він спить на веранді. Можеш спокійно лізти до нього в комору, ніхто тобі не перешкодить.

Незабаром Дангадаса повернувся. Джінна, який уже встиг відбити товстий шар глини, заходився перепилювати дранку.

Стара, що поралась у садку перед хатою, почула звук пилки й пішла глянути, в чім річ. Наші маски так її злякали, що вона аж зойкнула, але, побачивши, як Джінна пиляє дранку, кинулась до нього.

Джінна пиляв дранку так завзято, ніби хотів зруйнувати хату ущент, і стара відчайдушно закричала:

— Що ж ви це робите! Хату мою хочете зруйнувати? Та я вас!..

Стара схопила палицю і знову кинулась до Джінни. Я встиг схопити її за руку. Хлопці прибігли мені на допомогу, і ми повалили стару на землю, але тепер вона кричала ще голосніше, і я знову приставив їй до грудей меча:

— Мовчи, бо вб'ю! Ми розбійники!

Стара злякалась і замовкла. Я зірвав ліану і зв'язав їй руки. Тут вона закричала ще дужче.

З-за рогу хати визирнуло двоє дітей. Побачивши чорні маски, вони заверещали і кинулись навтіки. Почулись стурбовані голоси. На поміч старій поспішали сусіди.

— Тікаймо! — гукнув я, і ми побігли на свою галявину, де й просиділи аж до вечора.

Вранці все село було збуджене й перелякане. Спроба пограбувати, та ще й удень, просто приголомшила всіх його мешканців. Особливо ж непокоїло людей те, що нікого з грабіжників не пощастило впізнати.

— Це були якісь волоцюги з сусіднього села, — твердив дехто з жінок.

— Але чого ж тоді мати сільського сторожа каже, що один із грабіжників дуже схожий на Дангадасу, а другий — на Упалі? — спитала якась жінка.

Упалі Гінівелле — так звали мене. Ім'я Джінни не називалось; його, мабуть, ніхто не впізнав. Хоч як там було, а батько з мачухою поки що не збирались мене карати, бо не дуже вірили словам старої, — відомої брехухи. Проте якби вони побачили мою нараменну пов'язку, то відразу переконались би, що я таки винний, і суворо б мене покарали.

— Чого від твого саронга одірвано такий клапоть? — спитала мачуха в Джінни.

— Я зачепився за пліт, — відповів мій друг.

Мачуха, звичайно, йому не повірила. Однак їй і на думку не спало, що подертий саронг має щось спільне з участю Джінни в пограбуванні. Втім, після тієї пригоди, що набула великого розголосу, батько з мачухою стали дивитись за нами значно уважніше. Особливо підозріливою була мачуха.

Шість чи сім днів наші ігри були найневинніші: ми гуляли в палички, дерев'яні кульки, схованки. А через два тижні батько з мачухою забули про ту пригоду.

Сторож більш не погрожував нам страшними карами, а його стара мати, зустрівши кого-небудь з нас, навіть привітно усміхалась.

І наша ватага знову взялась за свої витівки. Кілька днів поспіль ми, ховаючись у кущах біля дороги, стріляли з рогаток у перехожих, раді-радісінькі, коли селянин, в якого влучав камінець, зойкнувши, хапався за ногу чи бік, потім спантеличено озирався, марно обшукував кущі і, лаючи на всі заставки сільських хлопчаків, ішов далі.

Якби бодай один з потерпілих дізнався, що я теж стріляв з рогатки, він одразу б поскаржився моєму батьку, і мені було б не з медом.

• Предыдущая
• 2/20
• Следующая