На Зміїному острові - Викрамасинге Мартин - Страница 15

• Предыдущая
• 15/20
• Следующая

Ми перемогли! Підлого старости ми більше не боїмось! — радісно вигукнув Джінна, почувши мою розповідь про поїздку в Галле. — Ні, тепер я не дозволю Поді Гама-ралі вбити цього негідника! Нізащо! Я сам його застрелю як собаку!

— Помовч, помовч! — перебив я свого друга. — Не такий Поді Гама-рала дурний, щоб убити цього мерзотника, а самому потрапити на шибеницю. Хоч він і неосвічений, але на підступність і хитрість може відповісти ще більшою підступністю і хитрістю. І в тому разі, якщо староста все-таки доможеться права орендувати нашу землю, Поді Гама-рала поставить на нього таку пастку, в яку він обов'язково вскочить.

— А ми вже могли б поїхати додому, розповісти про все, похвалитися своїм хазяйством, — мовив Джінна з очевидним наміром змінити тему розмови.

Коли мій друг заговорив про домівку, мені одразу ж пригадалося село, батько, мачуха, друзі дитинства. Батько, мабуть, обшукав усю країну, щоб знайти мене й повернути додому. А якої зараз думки про мене мачуха? Брат вже великий, йому майже десять років. Як би вони всі зраділи, побачивши мене знову! Ширипали, мабуть, у селі вже немає, а Дангадаса з Ранадевою закінчили школу. Проте, не вагаючись, я відповів:

— Поїдемо трохи згодом, а зараз треба знову посадити батат і маніоку та збити трохи грошей.

— Дангадаса з Ранадевою вже закінчили школу, — провадив далі Джінна, ніби вгадавши мої думки, — і Ширипала, мабуть, куди-небудь поїхав, бо його батько ще тоді, коли ми були вдома, збирався віддати його учнем до якого-небудь крамаря.

Раптом почувся лютий гавкіт Дадорії, і ми стрімголов вибігли з печери. Дадорія стрибала на грядках маніоки, кидаючись на величезного удава, який тільки що зловив кроля. Побачивши нас, собака загавкала ще лютіше. Схопивши дрюка, я побіг до удава.

— Не чіпай його! — крикнув Джінна.

— А що, може, удав теж мене любить? — поглузував я з Джінни.

— Ні, удав — це не кобра, але все одно забирати здобич у змій не можна, бо накличеш на себе біду! — відповів Джінна і видер дрюка з моїх рук.

— Добре, цього удава я вбивати не буду. Ось тільки врятую бідолашного кроля.

— Пізно, кріль уже мертвий.

— Ні, ще дихає. Бачиш?

— Все одно удав потрощив йому всі кістки і майже проковтнув, — відказав Джінна і, схопивши Дадорію за ошийок, потяг її силоміць у печеру.

Наступного ранку ми, сівши в човна, вирушили нарешті на протилежний бік острова. Джінна взяв з собою довгого ножа і сокиру, а я — рушницю.

Погода стояла тиха, і непорушна сіро-срібляста гладінь озера нагадувала своїм кольором сталь. Де-не-де на тлі прибережних скель чітко вимальовувались силуети човнів і рибалок, що сиділи в них. Ця частина озера густо поросла водоростями, і ми просувались вперед дуже повільно, тому що в них плуталися весла і вони гальмували рух нашого човна.

Нарешті водорості скінчилися. Ми швидко помчали по рівній водній поверхні і через три години досягли гирла протоки. Але тут зарості водоростей були такі густі, що наш човен наскочив на них, наче на піщану мілину, і зупинився, незважаючи на всі наші зусилля. Після кількох марних спроб пробитися далі, ми витягли весла з води і вирішили трохи перепочити. Ми були вкрай стомлені.

— Ніколи не думав, що водорості така перешкода! — вигукнув Джінна. — Руки в мене наче чужі. Слово честі, легше було б плисти по землі. Мені аж страшно стає. Сюди, мабуть, споконвіку не запливав жоден човен, тому вони й розрослися.

Перепочивши, ми знову взялись за весла. Нам одразу ж пощастило зрушити човна з місця, але просувався він уперед не швидше від черепахи, хоч сил ми не шкодували. Минуло не менше години, поки ми видерлися з водоростей, але одразу ж після цього перед нами виникла нова перешкода: з води густо стирчали гострі кам'яні брили. Щоб знайти між ними прохід, ми змарнували ще з півгодини. Над цим проходом густо нависли переплетені ліанами віти дерев, і в ньому було зовсім темно. Ще через кілька хвилин ми побачили берег.

Ми пристали під величезним корковим деревом, витягли човна і, боязко озираючись, увійшли в джунглі. В руках я стискав рушницю, Джінна був озброєний сокирою й ножем.

Між дерев крутилася стежка. Ми вирішили йти нею.

— Мені здається, що саме цією стежкою й ходять люди, що приїжджають сюди тим таємничим човном, — промовив Джінна.

Стежка вивела нас на досить велику галявину. Вся вона була вкрита великими плоскими каменями і через це скидалась на кам'яний стіл. Праворуч від нас темною плямою вирізнялась якась довгаста колода, схожа своєю формою на живу істоту. Обережно, намагаючись не порушити тиші, ми поповзли до неї.

— Крокодил! — прошепотів Джінна.

— Він що, дохлий? — спитав я. Ми були від тварини на відстані трьох кроків, але крокодил не виявляв ніяких ознак життя.

— Ближче не підповзай. Знаєш, які крокодили люті!

— Може, стріляти? — прошепотів я, націлюючись.

— Не смій! Він поскаржиться духу, який живе в цих місцях!

Не зводячи очей з крокодила, я намацав камінь і кинув ним у тварину. Крокодил рвучко вдарив хвостом і зник у заростях.

За галявиною ми знову знайшли стежку і попрямували нею далі, але не пройшли й кількох сот кроків, як вийшли на нову, досить велику прогалину. Посередині був невеликий горб, а в ньому зяяла печера. Ми вже були рушили туди, як раптом почули, що десь зовсім поряд хтось покашлює. Таке саме покашлювання я чув, коли вперше приїхав на острів.

З несподіванки я завмер на місці, потім обережно розсунув кущі і недалеко від себе побачив чоловіка, що сидів на траві. За густою бородою його обличчя майже не було видно, а очі були такі страшні, що я мимоволі скрикнув. Чоловік миттю скочив на ноги, тривожно озираючись на всі боки. Передчуваючи недобре, я звів курок, Джінна міцніше стиснув сокиру і переступив з ноги на ногу, але зачепився за камінь, який покотився і стукнув. Чоловік блискавкою кинувся в печеру й за мить з'явився знову, тримаючи в руках рушницю й напружено вдивляючись у зарості. Ми кинулись до великої кам'яної брили і ледве встигли сховатись за нею, як пролунав оглушливий постріл, а чоловік знову кинувся до печери.

— Чого це він втік? — пошепки спитав я Джінну.

— Щоб знову зарядити рушницю. Адже вона в нього дуже стара і заряджається з дула.

— Не можна гаяти часу! — вигукнув я. — Швидше біжімо до печери й заберімо в нього рушницю. Якщо ж він чинитиме опір, то застрелимо, щоб він не вбив нас.

Ми чимдуж кинулись уперед і за мить були вже біля печери. Там, біля входу, стояв чоловік і перезаряджав свою рушницю. Я вистрілив, мало не наштовхнувшись на нього, але не влучив. У печері щось упало й розбилось. Я знову наставив рушницю, крикнувши:

— Стій, бо застрелю! Кидай рушницю!

Чоловік з жахом в очах глянув на мене і кинув рушницю. Джінна підбіг і схопив її.

— Якби ти загаявся хоч на хвилину, ми обидва б загинули, — сказав він.

— Ви приїхали заарештувати мене? — спитав чоловік.

— Заарештувати? Навіщо? — перепитав я.

— Хіба ви не з поліції?

— Ми живемо по той бік острова і не маємо до поліції ніякого відношення.

Чоловік полегшено зітхнув і вже приязно мовив:

— То он воно як! Отже, ви ті самі хлопці, що оселилися на острові. А через вас моя жінка почала приїжджати до мене не щонеділі, як було раніше, а всього раз на місяць.

— Нам цей бік острова не потрібний, — відповів я.

— Просто ми іноді бачимо тут якийсь дивний вогонь і хочемо з'ясувати, що воно таке.

— Та то я вдався на хитрощі, щоб у селі думали, ніби тут живуть злі духи, — мовив чоловік і показав на якусь круглу річ, що лежала долі, і глиняний глек з вугіллям. Я взяв цю річ у руки. Знизу в ній була заглибина по формі голови, а вгорі ще одна, куди можна було поставити глек з вугіллям.

— Я ставлю сюди глек з вугіллям, обливаю його тунговою олією і підпалюю, — пояснив чоловік.

— То це й є наш мандрівний вогонь? — спитав я.

• Предыдущая
• 15/20
• Следующая