Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 6

• Предыдущая
• 6/57
• Следующая

Я підстрибнула, підтягнулась (з фізкультури в мене завжди було сто балів!) і, перебираючи ногами й руками, швидко видерлась на самісінький дах.

Походила, радіючи сонцю і чудовому краєвиду, котрий відкривався згори. А потім помітила круглі товсті скляні ілюмінатори в даху. Певно, для того, щоб у романтичній напівтемряві балу закохані могли спостерігати за зірками.

Чи ще для чогось подібного, не знаю…

Грішна і бентежна думка в ту ж мить охопила мене всю, мов полум’я, — ось як ми можемо побачити те, про що шепочемось по кутках чи не щодня: як відбуваються бали?! Як виникають ці дивовижні, омріяні й оспівані в ЛСД любовні легенди. Одне слово — як починається казка, до якої нас готують.

Я довго вагалась перед тим, як розповісти про своє відкриття дівчатам з мого секстету. А сама лізти на дах боялася. Бути викритою і зганьбленою перед усім ліцеєм — також.

— От якби хоч одним оком побачити бал! — якось сказала Іта.

— Ага, хоч би знали, до чого нам готуватися, — підхопила тему Мія.

Це було якраз на початку минулого навчального року перед Весняним балом.

До речі, в такі періоди — перед приготуванням до балу, всі, навіть малеча, ходили в загадковому і піднесеному настрої.

А вихователі, вчителі і Директорка навіть послаблювали свою пильність.

Усі сили і думки було спрямовано на старших мешканок флігеля — на їхнє вбрання, на підбір музики, оздоблення бальної зали і т. ін.

Зрештою — на довгоочікуваний результат.

— Я могла б це влаштувати… — тихо сказала я тоді. І п’ять пар очей втупились в мене з надією.

Я зрозуміла: мене не видадуть! І розповіла про скляні ілюмінатори в даху бальної будівлі.

Ми одразу ж вирішили: поліземо! Щоправда, трохи вагалася боязка Ліл, але можливість поспостерігати за обожнюваною нею Тур надала їй рішучості.

Тим більше, що небезпека була нульова: під час балу і за пару днів до нього на нас ніхто не звертав особливої уваги.

У призначений день ми, секстет номер десять, у повному складі обліпили кругле віконце на даху зали.

Аж носи від цікавості порозплющували!

Що то було за видовище! Мов зі сну.

Скло було досить товстим і тьмяним, тому голосів ми не чули, а всі яскраві барви гарно вбраної зали, всі виблиски тисячі електричних свічок набули таємничого флеру, мов у старовинному німому кіно. І через це видовище здавалося фантасмагоричним!

Наші очі були прикуті до прекрасної Тур.

Зверху вона виглядала, мов квітка, що пливе по воді! Вона дійсно була краща серед усіх. Вразив і Алекс!

Точніше, тоді ми ще не знали, як звуть цього високого, одягнутого у білий смокінг красеня з гладким чорним волоссям і тонкими вусиками над губою.

— Ретт Батлер… — видихнули ми одночасно, і скло ілюмінатора одразу вкрилося туманом наших гарячих видихів. (Між іншим, зауважу: ця книжка — «Звіяні вітром» — у нас теж була в бібліотеці в відділі книжок із офіційно вилученими дирекцією сторінками. Тобто в неповному обсязі.

Там було лише те, що стосується добрих манер. Ох, нам завжди було цікаво, що ж такого забороненого робила Скарлетт О’Хара. Адже книжка складалася лише з п’ятдесяти чотирьох дозволених для читання сторінок!) Отже, Тур і Алекс — то була пара, від якої годі було відвести очі.

Що й казати: Тур виїхала з флігеля наступного ж дня. І ми страшенно сумували з цього приводу. Ліл взагалі змарніла і лягла в лазарет на цілий тиждень.

…І от тепер — ця страшна звістка!

Я б сказала, непорозуміння.

Чи хвороблива уява нашої мовчунки.

Часу добре поміркувати над всім цим не було: пані Вчителька вже оголошувала склад суду:

— Прокурор — курсантка Пат!

— Суддя — курсантка Рів!

— Адвокат — курсантка Озу!

— Свідки — курсантки Іта і Мія!

— Обвинувачена мадам де Реналь — курсантка Ліл!

Ми вийшли перед класом, зайняли місця на кафедрі за високими стільцями.

Ліл залишилася стояти перед класом.

— «Червоне і чорне», Фредерік Стендаль, справжнє ім’я Анрі-Марі Бейль! — оголосила Уга з тринадцятого секстету. У неї була чудова, «театральна» дикція…

Я розхвилювалася. Дуже хотілося заробити сто балів.

Я почала переказувати історію Стендаля: такий собі «стріт» з бідної родини на ім’я Жульєн Сорель влаштувався вчителем до заможної аристократичної родини і закохався в матусю сімейства мадам де Реналь. Вона довго пручалась його почуттям, а потім… зрадила чоловікові.

Далі я не розповідала, адже нас якраз цікавив саме цей момент.

Пані Вчителька сказала, що це може бути типовою ситуацією і в наші дні. Тому розгляд її і висновки для нас дуже і дуже важливі.

Розпочався суд.

В принципі, досить швидко ми визначили головні помилки мадам де Реналь по всіх пунктах нашого Статуту.

Адвокат Озу мляво намагалася «захистити» героїню, висуваючи непевні аргументи, адже на самому початку мадам де Реналь старанно боролася із домаганнями нахабного юнака.

Але навіть ці її душевні муки, ретельно виписані автором протягом кількох нудних розділів, здавались нам гидкими.

— Що треба було зробити одразу? — питала пані Вчителька клас.

Час від часу вона переривала хід суду і, сидячи зазвичай на задній парті, зверталася до класу із супровідними уточнювальними запитаннями.

Учениці здіймали руки:

— Звільнити його!

— Дати ляпаса!

— Зробити вигляд, що не помічає…

— Що ще? — підбадьорювала курсанток пані Вчителька. — Які ще варіанти? Ну? І секстети завзято висували свої версії:

— Отруїти…

— Втекти…

— Покаятись у церкві…

— Звернутися до його батьків… — …до громадськості!

— Подати позов до суду!

— Ще? Ще?

— Оминати…

— Одразу розповісти про все своєму чоловікові!

Пані Вчителька плеснула в долоні:

— Хто це сказав? Ти, Арт?

Арт підвелася.

— Молодець, це абсолютно правильне рішення! — сказала пані Вчителька. — Сідай, сто балів.

Я зніяковіла. Справа в тім, що чоловік мадам де Реналь, на відміну від красунчика Сореля, за всіма параметрами не викликав у нас жодної симпатії. Прокол…

Потім було останнє слово «обвинуваченої» після якого суддя Рів мала винести свій вердикт. Ситуацію могла врятувати Ліл, якщо її промова буде дотепною.

Вона все ще стояла з низько похиленою головою — мабуть, дуже вжилася в роль: викапана мадам де Реналь!

А потім невпевнено промовила:

— Можливо, вона його… покохала…

У нас аж щелепи звело: ну й дурепа! Знайшла місце!

Краще б поговорили про це ввечері в дортуарі!

Обличчя вчительки стало суворим:

— Кохати можна лише свого законного чоловіка! У протилежному випадку — це злочин, перелюбство, яке має бути суворо покаране! — і звернулась до секстетів: — Хто ще думає так, як Ліл?

Запала тиша, не підвелась жодна рука.

Ще б пак! Я потайки показала Ліл кулак: кретинко, звідки такі думки? Тепер «сотки» не світять нікому! Ну, невже не зрозуміло те, що ми вчили ледь не з дитинства: чоловіка обираєш раз і назавжди, до кінця життя.

А якщо це так, то про яку ще любов, крім цієї, може йтися?!

Ліл ще нижче опустила голову. Мені стало шкода її, і з вуст саме по собі вирвалось:

— Через це не вбивають…

Дякувати Богу, ніхто не почув. І суддя Рів благополучно винесла «мадам де Реналь» смертний вирок.

Але все одно в загальній сумі кількість наших балів не перевищила сімдесяти. Ми, як завжди, пасли задніх. Настрій було зіпсовано.

Причому вдруге! Адже, як би потім не тривав цей день, звістка про смерть Тур і наше фіаско змусили нас іти на нічний відбій, похнюпивши носа.

Звісно, оцінки ще можна виправити.

А те, що випадково підслухала та й зопалу повідомила всьому класу Ліл, стало справжньою пухлиною, котра почала пускати свої підступні корені у весь організм нашого секстету. Адже, незважаючи на те, що Мовчання було однією з наших найголовніших заповідей, мало хто втримався, аби хоч пошепки, хоч під страхом найлютішої кари з боку керівництва не поділитися новиною з іншими. І хоча всі старанно мовчали, сама атмосфера в ЛСД на вечір добряче наелектризувалася.

• Предыдущая
• 6/57
• Следующая