Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 4

• Предыдущая
• 4/57
• Следующая

Решта в секстеті — я, Озу та Рів.

Рів — руда, аж вогняна, навіть дивитися боляче.

Усе обличчя вкрите веснянками, але вони — делікатні.

Очі — зелені, брови — світлі. Вій майже немає: вона їх весь час підфарбовує. Голос у Рів — мов труба єрихонська.

Я б сказала — оксамитове контральто, але дуже гучне. І, вибачайте, досить сексуальне. Це навіть пані Вихователька якось зауважила.

А ще Рів — пишна. Здається, що так і лізе зі своєї форми, мов тісто з діжки, хоч форми нам шиють точно за розміром.

Тіло її, біле і гладке, мов тісто на вареники. Рів також гарна. Як каже пані Вихователька — «пікантна». Гадаю, що і Рів довго не затримається у флігелі — від неї так і йдуть флюїди, які ми в восьмому класі вчилися розповсюджувати. Ох, і насміялися ж тоді. А Рів одразу навчилася! Тепер не користується цим, хіба що коли в туалеті сидить! В інших випадках — завжди. У неї на лобі варто написати: «Обережно! 1000 вольт!»

Озу — повна протилежність! Але теж «пікантна». Коли в дев’ятому класі ми вивчали типажі і психотипи, пані Вчителька назвала Озу «дамою з камеліями». Цю книжку ми теж проходили на літсуді.

Озу досить хвороблива, тендітна, з плямами дивного рум’янцю на блідих щоках. Голосочок такий слабкий, що треба дослухатися, зачаївши подих. Повітряна зовнішність Озу передбачає ніжність і піклування.

Коли Озу хворіє, ми чергуємо біля її ліжка в лазареті, носимо їй окріп з лимоном, дослухаємось до її слабкого дихання і вислуховуємо її безкінечні сни.

Вона любить їх розповідати своїм тихим, я б сказала, замогильним, голосом, до якого дослухаєшся, мов до шепотіння літнього вітру на цвинтарі. Здається, дмухни на це неземне створіння — і воно вилетить за протягом у вікно.

За словами пані Вчительки, «дама з камеліями» притягує, мов магніт. Таку хочеться на руках носити. А точніше — в долоні чи кишені, мов горобчика.

З приводу Озу я теж впевнена: швиденько знайдеться для неї золота кліточка! А можливо, навіть і діамантова.

У кому з нашого секстету я сумніваюсь, так це в собі. І страшенно переживаю, що лишуся у флігелі назавжди. А точніше — піду в покоївки!

Адже бували за часи існування ліцею і такі жахливі випадки.

Кожна дівчина молиться, щоб з нею ніколи нічого подібного не трапилось. Навіть смерть здається кращим виходом з ганебної ситуації.

Адже за правилами ЛСД, випускниця, котра за рік (максимум — півтора) не змогла змінити свій суспільний статус, підлягає «перекваліфікації» і лишається тут служити іншим.

Тим, хто ще вчора дивився на тебе, як на привілейовану мешканку флігеля, як на щасливу випускницю.

Уявляєте, яке приниження!

У класі сьомому я бачила тут одну таку. Вона прибирала в наших класах. Років сорока, з червоними, мов у вареного рака, клешнями-руками. З неї знущались. Адже всі знали (таке тут швидко передається з вуст у вуста), що вона з «необраних». Потім вона померла. На могилі навіть таблички немає — ніхто й не плюне!

От коли подумаю про таке, одразу хапаюсь за брасматик, біжу до фітнес-залу чи припиняю смоктати на ніч льодяники, п’ю тільки кефір.

Я типова «середнячка». І цим усе сказане. Усе в мені — досить посереднє. Тому я не люблю одягатися в «модне» й погано засвоюю уроки макіяжу.

Ну ось такий наш секстет номер десять в повному складі.

У принципі, у нас немає чіткого розподілення на «касти» — хто є хто, воно досить умовне. Я б сказала, «для внутрішнього використання». Адже наше спільне навчання не передбачає подальшої дружби. Занадто зближуватись — собі ж дорожче. Розширений Статут ЛСД, котрий розкриває суть кожного окремого слова, вишитого золотом, добре і досить чітко це пояснює. Скажімо, одне з трактувань — Мовчання — означає не мати подруг, котрі могли б відволікати тебе від Служіння. А Служіння — це запорука щасливого шлюбного життя…

Ну, не буду повторювати тут уроки!

Адже трактування Статуту — окрема і досить цікава тема. Саме її ми ґрунтовно розглядатимемо весь навчальний рік перед випуском і поселенням у флігель.

Ну от.

Далі вже про те, що відбулося вчора з самого ранку.

Поки я дописувала щоденник, дівчата попрокидалися.

Була шоста година.

Ми завжди встаємо о шостій. Не дай Боже, пізніше хоча б на хвилину. Це має увійти у звичку. І ми вже звикли.

Складніше доводиться новачкам, вони ще малі й скиглять.

Встали — руханка.

Умикаємо магнітофон із дивним — «раритетним»! — записом давніх часів. Цей запис зберігається тут, мов святиня. Він, як каже пані Вихователька, зберігся з середини 60-х років ХХ сторіччя! Під нього прокидалися наші бабусі! А то і пра…

Спочатку лунає сурма, а потім дзвінкий хлоп’ячий голос бадьоро кричить:

— На зарядку! На зарядку! На зарядку, на зарядку… І вступає цілий хор таких же дзвінких голосів, що підхоплюють: — …прокидайсь!!!

Це такі голоси, від яких дійсно не можна не підскочити з ліжка.

Коли ми вивчали історію розвитку суспільства, пані Вчителька розповідала, що це — «піонерська зорька». І пояснювала, що «піонери» — це така собі давня організація дітлахів, за дисципліною схожа на внутрішні стосунки в наших секстетах, тільки — «політична». Її давно вже немає, але корисний досвід лишився у вигляді от таких загально-піднесених занять, як вранішня руханка чи «трудовий десант», що у них, в давнину, називався «суботниками».

Отже, далі нами керував Голос давно померлого диктора, диктуючи нам вправи: «Руки на ширині пліч… Раз-два, три-чотири!» і таке інше.

Вмиваємося ми всі разом у розкішній вбиральні.

Там чотири ряди рукомийників у стилі хай-тек. Наша вбиральня розрахована на дев’яті-одинадцяті класи. Молодші вмиваються на поверх нижче. Там завжди стоїть неймовірний галас!

А в нас — тиша. Адже треба не лише вмитися, а зробити макіяж за всіма правилами, вивченими на уроці макіяжу. І стежити, щоб ніхто не переборщив із помадою чи тінями! За це — догана.

Тому в нашій вбиральні завжди панує напружена тиша.

— Не забула, що ти сьогодні прокурор? — каже Рів, кумедно витягаючи обличчя, аби штрих світло-блакитних тіней ліг рівно.

Я поважно киваю.

— А Ліл, — Рів весело показує в бік нашої мовчунки, яка, розтягнувши вуста, старанно вимальовує контур рожевим олівцем, — мадам де Реналь. Бррр… Я вчора ледь не збожеволіла, готуючи промову. Складна історія…

Я посміхаюсь, уявляючи, як вогняна Рів обпалює крильця «мадам».

— Ти вже придумала вирок? — кидає через плече Віт з дев’ятого секстету.

Вся «дев’ятка» — Віт, Гул, Зон, Рут, Вів та Аяс — страшенно пишається, що їхній літсуд над Анною Кареніною поки що був найпоказовішим: всі його учасники отримали по сто балів. І поки що ніхто їх не переплюнув!

Рів не відповідає, але таємничо всміхається: ще б пак!

У Рів чудова фантазія щодо різного штибу покарань.

Останні штрихи у вбиральні — нанесення парфумів. Вони стоять на окремій скляній полиці. Тут і «Шалімар», і «Ейфорія», і «Імпровізація», серед них, звісно, є і «Бузок», і «Лілея», і «Може бути…» та інші аромати чи не всіх марок світу. Часом, щоб підловити курсанток, пані Директорка пізно вночі підставляє туди і зовсім невідомі флакони. Тоді доводиться нелегко, адже правильний підбір парфумів — неабияка складова у створенні досконалого образу. Оцінка за це також впливає на майбутній атестат. Її виставляють щоранку на вході до класу — за списком.

Кілька разів мене завертали у вбиральню митись і наносити інший аромат.

Це такий сором! Але тепер я добре затямила: «моє» — це «цитрусова гама». Рів легше — вона одразу обрала задушливий «Шалімар», він їй пасує — це кожному зрозуміло.

Потім відбулася щоденна вранішня лінійка в загальному холі на першому поверсі. Туди ми спускаємось тихо і чемно широкими, встеленими червоним килимом сходами. Всі у синіх формах з білими комірцями і манжетами, в чорних (молодші — в білих) панчохах і туфлях-човниках (молодші поки що чимчикують у полотняних мокасинах з круглими носаками і перетинкою). Панчохи на нас мусять бути і в холод, і у спеку. Інший одяг ми носимо лише у вихідні.

• Предыдущая
• 4/57
• Следующая