Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 33

• Предыдущая
• 33/57
• Следующая

Маска іноземця давала мені можливість бути безпосереднім і ставити будь-які запитання.

— Так, вона хворіла, Віллі. — Сумно відповів він.

— Сподіваюсь, Алексе, ви зможете розповісти і про це?

Це додасть до вашого портрета особливі штрихи.

— Звісно, спробую. Вона була неймовірна…

Ми вийшли на двір і попрямували до велетенського джипа.

— Авто я веду сам! — гордо посміхнувся Алекс.

— О! Вундербар! — вигукнув я. — Чудова деталь!

— Авжеж! І він відчинив переді мною дверцята. Не встиг я вмоститися, як джип добряче газонув з місця.

— Це моя п’ята машина, — почав розповідати Алекс без всякого мого запрошення до слова. — Є ще три гоночні й один лімузин — для гостей. Є ще справжнісіньке ландо.

Ви знаєте, що таке «ландо»?

— О! Це, здається, таке стилізоване авто з відкидним верхом! — якомога емоційніше вишкірився я, вдаючи захват.

— Помиляєтесь! — радісно сказав він. — Я ж сказав: у мене справжнє ландо, тобто така легка карета! Я придбав її спеціально для весілля. При нагоді покажу.

Він майже не дивився на дорогу, було помітно, що в авто він почувається, мов у колисці.

— Певно, у вас і коні є? — посміхнувся я.

— Так. Це одне з моїх захоплень.

Тепер він відповідав досить коротко: ми в’їхали в місто, і він дивився лише на дорогу. Це мене цілком влаштовувало: я ставив короткі й чіткі запитання, мов на допиті. І це виглядало цілком природно.

— А ваша дружина поділяла ваші захоплення?

— Так, звісно.

— А ким вона була за фахом?

— Вона? Вона просто була чудовою дружиною… — сумно промовив він і додав: — Вибачте, зараз я вже починаю працювати…

Авто зупинилося біля якогось будинку.

Ми вийшли. Алекс вийняв з багажника пластиковий пакет. Я помітив, що біля під’їзду товчеться якийсь люд з мікрофонами і камерами. Щойно ми наблизились, натовп зарухався, повмикав камери, націлив на Алекса фото- і телеоб’єктиви. Ніби не помічаючи такого ажіотажу, Струтівський попрямував крізь юрму.

Я покірно йшов за ним, боячись одного — зустріти тут знайомих, котрі могли б поплескати мене по плечі зі словами: «А ти що тут робиш, старий?»

Дякувати Богу, такого не сталося, і ми увійшли до брудного під’їзду, піднялись на третій поверх і зупинилися перед доволі пошарпаними дверима. Алекс вийняв з пакета букет квітів. І, позуючи, простягнув руку до дзвінка. Заклацали фотокамери.

Двері відчинилися.

На нас дмухнув густий аромат застарілого повітря. З дверей визирнув сивий дідуган в картатій сорочці і спортивних штанях.

— Дозволите? — чемно запитав Алекс і, кивнувши всій команді, увійшов до помешкання.

Вузьким темним коридором ми великим натовпом просунулись до кімнати. Там стояв круглий стіл, сервірований для скромного чаювання: дві чашки з написом «Общє піт» і тарілка з сушеними яблуками.

Алекс зупинився так, щоб бути в колі світла, простягнув старому букет і почав викладати на стіл речі з пакета.

Зі здивуванням я помітив кілька пачок якоїсь крупи, дві пляшки олії, шоколадку і сік «Бадьорить!».

— Дорогий Станіславе Михайловичу! — урочисто вимовив Алекс і кинув швидкий погляд на мене, мовляв, чи уважно я фіксую цю визначну подію. — Дозвольте мені привітати вас з днем народження і вручити цей невеличкий подарунок. Хочу, щоб ви знали: ми, молоді, не забуваємо ваш подвиг, вашу святу працю на благо нашої рідної вітчизни! Ми вчимося у вас і будемо нести вашу трудову звитягу до кінця, до остаточної перемоги ваших ідей, мрій і сподівань!

Старому було років дев’яносто, він розгублено і вдячно кліпав очима і погладжував розкладені на столі подарунки.

Мені здалося, що він не дуже розумів сенс того, що відбувається. Чесно кажучи, я також.

— Отже, тримайте поки що цей невеличкий знак пошани від нашого вдячного покоління, — продовжував Алекс. — Але знайте, що через десять років, як і заплановано програмою партії, яку очолює мій батько, ви матимете своє власне помешкання в кращому районі нашої славної столиці!

Усі присутні шалено зааплодували.

— Мо… чаю? — нарешті вимовив старий і тремтячими руками підняв зі столу череватий старий чайник.

— Дякую, дорогий Станіславе Михайловичу! — поплескав Алекс старого по худенькому плечі. — Пити чай з вами, уславленим ветераном праці, для мене було б великою честю. Поговорити з вами, долучитися до великої і непереможної історії… Але, — і він поблажливо посміхнувся до фотооб’єктивів і додав те, що, певно, мусило стати дотепним жартом: — Але хто ж тоді будуватиме для вас житло?! Справи кличуть!

Шанобливо схилившись, він потис руку старому і стрімко повернувся, аби йти. Всі присутні, мов зграя, стрепенулись і полетіли слідом за ним.

Я лишився останнім і кинув погляд на плоди нашого візиту: старий тримався обома руками за стіл і відчищав нігтем якусь пляму з клейончастої китайської скатертини.

Я приязно кивнув йому, мовляв, потерпіть ще десять років і побачите небо в алмазах — і вийшов.

Ми знову сіли в авто. Задоволений моєю реакцією, Алекс коротко пояснив:

— Сьогодні я вітаю ветеранів. Ще десять адрес — особисто, а далі — справа моїх помічників.

— Яка благородна місія! — похвалив я. — А до чого ж тут партія?

— Яка партія?

— Ви щось сказали про програму партії вашого тата…

— Ну, не без цього, — посміхнувся він. — Мушу допомагати і батькові. Можливо, наступного року я теж балотуватимусь. Тато — в президенти, я — очолю партію.

Ми знову петляли містом, і це знову дало мені переваги у постановці коротких і «тупих» запитань захопленого іноземця.

— Але, наскільки я знаю, тоді ви не зможете мати власний бізнес!

Він подивився на мене крижаним поглядом і відповів, мов комсомолець на допиті в гестапо: — Інтереси країни вищі за власні інтереси!

Я заткнувся і урочисто кивнув.

Таким чином ми об’їхали ще десять вбогих хрущовок, ощаслививши стареньких скромним продуктовим набором і нескромною обіцянкою обдарувати їх квартирами у най-найближчі десять років. Клацали фотокамери, писали диктофони…

Зазвичай я виходив з кімнати останнім, фіксуючи поглядом вбогість обстановки і схожі сервіровки столів, приготовлених для так і не здійсненого чаювання. Один раз почув, як, ідучи за делегацією, аби зачинити двері, старенька бабця пробурмотіла: «Хай тобі грець, як натоптали, прости Господи…» І посміхнувся їй на порозі.

— Фух… — сказав Алекс, падаючи на сидіння свого джипа. — Це була остання адреса. Втомився, не уявляєте як…

Я співчутливо кивнув.

— Розумієте, — гарячково заговорив Алекс, — ми мусимо підтримувати свій електорат! Так, зараз нам важко — скрізь вороги! Так, країна та й, власне, увесь світ, переживає не кращі часи. Вороги знівелювали всі ідеї добра, рівності, щастя, демократії! Але ми мусимо зміцнювати свої ряди! Вселяти віру, надію, зрештою — любов, про яку говорив Ісус Христос. Мусимо поважати старість. Без минулого — немає майбутнього! Мусимо стерти межу між багатством і бідністю — на користь багатства! Але багатства не тільки матеріального, але й духовного — в першу чергу!

Я чемно кивав, уявляючи, як Алекс роздає на вулиці свої численні порцелянові сервізи. А його промова ставала все більш енергійною, запальною, здається, він зовсім забув про мою присутність і звертався до великих мас, що вщерть незримо заповнили салон його джипа.

— Ми все розподілимо наново! Нам не потрібні прозахідні запроданці і всі ці псевдодемократи, що ведуть країну до прірви! Ми наведемо лад у всьому: в політиці, в міжнародних стосунках, в мовному питанні, в спорті, в мистецтві, в освіті! Скрізь! Якщо ворог не здасться — ми знищимо заразу фізично! Повірте, у нас на все вистачить снаги, рішучості, сил, вірних друзів і… і фінансів! Лише уявіть, — він з гордістю поглянув на мене, — для цієї акції ми закупили в Китаї сто тонн рису! Знаєте, в що це обійшлося?!!

Я, імітуючи захват і розуміння, зацокав язиком.

— Так отож! — задоволено підбив риску він і втомлено зітхнув: — Ось так доводиться працювати… Але якщо не ми, то хто ж…

• Предыдущая
• 33/57
• Следующая