День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/91
• Следующая

Ага, не вийду. А цей бовдур? Де він узявся на мою голову?

Я тоді стояла на видачі. Було скучно, жодного знайомого з хлопців, самі дівчатка, оті, що в окулярах і перекручених панчохах. Зубрять, конспектують — жах! І от приходить якийсь високий, і обличчя мов у дитини, що одержала цукерку.

— Добрий вечір.

Такому відповідаєш недбало, просто відмахуєшся від нього одним словом:

— Добрий.

І все. Вже поставлено між тобою і ним бар’єр відчуженості, вже він сам зрозумів недоречність свого занадто інтимного «Добрий вечір», вже несміливо тупцяє перед моїм столом.

— Я б хотів...

— Що ви хотіли?

Саме так: «Що ви хотіли?» І не інакше. Ніколи й нізащо!

Я тут одна, а їх сотні. Треба вміти поводитися з відвідувачами, до цього зобов’язує тебе твоя молодість, твоя приваба, твоя...

— Мені треба б глянути деякі книжки.

Знов незвична формула звертання. «Мені треба б глянути...»

Та звідки він і що за один? Гляньмо на нього уважніше! Ах, ну нічого особливого. Високий? У Києві скільки завгодно високих хлопців. Задумливі очі? То й що! Самі вміємо задумуватися! На руки дивитися не хочу. Вій поклав їх на столик, він хизується своїми дужими руками, аякже! Певно, спортсмен, який-небудь інститутський, а то й міський чемпіон, рекордсмен (ой, оті мені міські й інститутські рекорди, які відстають від всесоюзних і світових на півстоліття). Одягнений — дешевий імпортний піджачок, як у шофера або кіномеханіка. Демократизм! Студенти всі демократи. А що з тебе вийде, як закінчиш інститут? Забудеш ти про свої розбалакування, про свої так звані зв’язки з життям і з народом і норовитимеш тільки щоб лишитися в Києві! Ось так, як я. Хоч куди посилайте, а лишуся в Києві. Київ або смерть!

Але яке в нього обличчя! Не заокруглене внизу, а мовби висічене з твердого каменю, лінії щелеп неспокійно-гінкі, вони не губляться в підборідді, — навпаки, формують його, дають йому всю свою пружність і бентежність, і те підборіддя мовби промовляє про вольовість свого господаря, про його незламний дух. А ще губи. Дитинячо-свіжі, соковиті, майже ніжні губи на цьому обличчі з підборіддям трибуна, великого винахідника або великого космонавта! До чого тут великий космонавт? Навіть Чкалов мав у тисячу разів характерніше вольовістю обличчя, ніж Гагарін! В космос треба було нести м’яку чарівну людяність, і Гагарін її поніс. І мене теж не зворушать ці мікеланджелівські обличчя, хоч би належали вони не знаю кому!

До того ж загалом це обличчя не позначене якоюсь хоч би вродою, звичайне чоловіче обличчя... Ну там підборіддя та оті дуги щелеп...

Я сказала йому щось, здається, зовсім дурне:

— Це не публічна бібліотека.

Він не збентежився нітрохи:

— Я знаю.

— А знаєте, то...

— Ви тут недавно і не знаєте мене...

— Я знаю всіх студентів, хоч і недавно, якщо рік роботи вважати за недавно.

Він посміхнувся, мабуть, помітивши оту нашу стрілянину словом «знати», і просто сказав:

— Я — теж...

— Ви що — першокурсник?

— Та ні.

Мене вже все дратувало: наша дурна розмова, його присутність, а найбільше — власний, нічим не з’ясований неспокій. Відчуття було таке, що я маю кинутися у холодну воду і вже заздалегідь уся дрижу. В мене навіть трохи мовби цокотіли зуби. Ну не дурна! Злякалася імпортного піджачка.

— Чи ви не користуєтесь бібліотекою?

— Та...

Я ненавиділа його!

— Крім «такання», ви ще щось умієте?

— Та не дуже.

— Ну, гаразд. Ваш студентський білет.

— Нема.

Ага. Нарешті я помщуся за свій втрачений спокій!

— Тоді нам ні про що з вами говорити.

— Бачте, я — на вечірньому.

— Довідка є?

— Та є...

Я простягла руку. Тільки руку, тільки... (Мамо!)

— Давайте.

— Але... її нема.

Я мерщій прибрала руку. (Мамо! Мамо! Що таке зі мною діється?)

— Ви ж сказали, є.

— Вона-то є, але десь удома, Я не люблю носити з собою довідок.

— Так от, принесете довідку, тоді й візьмете в мене книжки. Пробачте...

Я видала книжку одній з отих у перекручених панчохах. Він стояв і якось жалібно посміхався. Кого жалів? Себе чи мене? Невже він помітив? У нього ж очі не тільки задумливі, а й зіркі. Я вже боялася тих очей.

— Чого ж ви стоїте?

— Та... жду.

— Чого? — Я майже кричала.

— Коли ви переміните гнів на милість.

Стандартна фраза, а я відповіла стандартно-істеричним:

— Не діждетесь!

— Я терплячий.

— Ви що — рекордсмен терпеливості?

— Якщо такі є, то міг би, коли треба, й позмагатися. Хоча — ніколи.

— У вас, мабуть, «хвости»?

— Та ні, я здаю всі заліки вчасно. Але я не тільки вчуся, а ще й працюю.

— На будівництві?

— Вгадали.

Ох, швидше змішати його з тисячами безликих бригадирів, десятників, прорабів, з яких я не знала жодного, а коли не знаєш, тоді це для тебе просто абстрактне поняття і ти ніколи не хвилюватимешся, коли пролунає таке поняття... Отож швидше й цього туди, в не знані для мене тисячі! Запитати, щоб одержати ствердження:

— Бригадиром? Прорабом? Десятником?

— Навіщо ж відразу на такі висоти? Шофером.

Боже! Я вгадала. Отой піджачок...

— Возите якогось начальника?

— Ні, ванни.

Від нього можна було збожеволіти!

— Що, що?

— Ванни. Міжміські перевозки. З Калузької області возимо з моїм старшим напарником, ванни. Двадцять чотири штуки в машині й причепі. Три доби туди, три доби назад.

Тут я зовсім здуріла. Бо спитала:

— І ви не боїтеся?

— Чого?

— Ну, що вас... можуть розбити?

Він посміхнувся. Невже розшифрував мій неспокій, що вихлюпнувся в отому дурному запитанні?

— Тільки об нас.

— Не розумію.

— Тільки об нас можуть розбитися. А нашого МАЗа може розбити хіба що танк.

А я розбилася об нього. Об сталево напружені лінії його невродливого, але єдиного на світі обличчя. Я розбилася, розбилася — не збереш навіть друзок.

— Які вам потрібні підручники? Вам треба здавати заліки? Кому?

Капітулювати так швидко, так несподівано й ганебно! Мамо!

— Та... бачте, мені не підручники потрібні...

— А що ж?

— Так дещо... З історії культури, з історії релігії, по філософії там...

— Вам що — для дипломної роботи? Ви вже дипломник?

— Та майже, але...

Помститися! Треба помститися, бо я пропала!

— Ви завжди такий?

— Який?

— Вайлуватий і тройи мовби мішком...

— Не пошкодуйте вже лантуха. Скажіть — лантухом прибитий.

— Мені не шкода. Можна й лантухом.

— То дасте мені книжечок?

— Все-таки без довідки?

— Та без...

— Ви як той клей: не пробуй витирати, бо прилипнеш.

— Та ні, чого там...

Він подав мені список. Ніколи я не знала, що в нашій бібліотеці є такі книжки! Мене просто зацікавило, що він з ними робитиме? Теж конспектуватиме, як оті дурепи в перекручених панчохах, і обливатиме чорнилом, як вони, і я буду лаятися з ним так само, як з першокурсниками, які загинають сторінки або переламують книжки навпіл, щоб зручніше читати?

Я простежила, куди він піде, і мені самій закортіло піти за той столик, сісти навпроти й подивитися, як він читатиме. «Дурна! — сказала я собі. — Якийсь шофер тебе зацікавив. Міжміські перевозки. Що може бути прозаїчніше. Працює і вчиться? Хоч бери та пиши у «Вечірній Київ» у рубрику «Наші дорогі кияни». Нудьга!»

А він сидів і просто гортав сторінки. Ясно ж, що прийшов на побачення, когось жде, а мені морочив голову! Я пішла до нього. Пішла через увесь зал, і оті всі, в окулярах і своїх панчохах, облишили конспекти і дивилися на мої ноги й на мої плечі, які я вміла щулити, як ніхто, і знов на мої ноги і на мої плечі. Їм би так уміти ходити! Ох, як я довго йшла! Ніколи чомусь не гадала, що наш читальний зал такий великий, що в ньому так багато столиків, що проходи між ними такі вузенькі, що лабіринт з столиків такий закручений. Поки ж то я дійшла до нього! Всі встигли облишити свої конспекти і своє зубріння, і всі дивилися на мої ноги і на мої плечі, а він не дивився, взагалі не звертав уваги на мене, сидів собі й далі гортав свої безглузді книжки. Я зупинилася коло його столика, ще хвилину постояла, щоб лють, яка вже народжувалася в мене в грудях, зміцніла і перехлюпнула через вінця. Я стояла навпроти нього, до нього вже допливало тепло від мого тіла (мені колись казали: «Навіть твоя тінь має запах твого тіла!»), а він гортав і гортав свої книжки. Міжміські перевозки. Двадцять чотири ванни з-під Калуги. У цього, мабуть, амбіція вимірюється ваннами. Чавуном. Чавунне серце. А зверху — трохи емалі.

• Предыдущая
• 57/91
• Следующая