День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/91
• Следующая

Він добровільно спустився в юдоль страждань і мук, у це новітнє пекло, по якому б не наважився супроводжувати його жоден сучасний Віргілій. Медсестра не пустила його до палати, викликала звідти якусь худеньку замучену жіночку з чорними, згорьованими очима, певно, дружину Жеребила. Та знов зайшла до палати, відразу ж показалася.

— Господи, він такий радий, що ви прийшли! Якби ви тільки знали! — сказала й заплакала.

Брайко вимушено всміхався, блідо всміхався своїм до краю знекровленим обличчям. Простягнув уперед руку, мов сліпий, повільно пішов до палати. Побачив вузьке залізне ліжко, тумбочку коло нього, табуретку, все біле-біле, з якимсь відтінком свинцевої сірості. На тумбочці незвично чорнів телефон, але свинцева сірість поглинала навіть його, а найбільше ж тієї сірості лежало на довгій постаті, вкритій сірою ковдрою, на її сірих руках і на сірому, не схожому на людське, маслакуватому обличчі.

— Жеребило, — чи то запитав, чи то привітався, чи то просто сказав без жодного значення Брайко.

Жеребило мовчав. Дивився на Брайка великими, якимись незвично великими очима і плакав. Сльози котилися по його впалих щоках, збиралися в западинах під вилицями, текли по канавках зморщок просто Жеребилові в рот, і він слухняно ковтав їх і плакав, плакав, нестримно й невтішно.

— Ну, здоров, брате, — сказав Брайко, підходячи ближче і беручи руку Жеребила, яка непорушно лежала вздовж того, що колись було Жеребиловим тілом, а тепер могло вважатися його залишками. — Що ж це ти скис у такий час? А в нас сьогодні жюрі. Підсумовуємо конкурс. Там такі бої!

Не властивою йому балакучістю Брайко намагався прогнати ніяковість першої хвилини, хотів спинити оті нестримні Жеребилові сльози, хотів, може, хоч на мить відірвати цього колись такого бурхливого, галасливого чоловіка від тої жахної вічної тиші, в яку він заглиблювався, занурювався, западав безповоротно.

Але Жеребило, здавалося, зовсім не чув його слів, а коли й чув, то не надавав їм жодного значення або ж не хотів їх усвідомлювати. Він думав свою думу, сльози текли в нього з очей і далі, але він уже ворухнувся всім тілом, зробив рух рукою, мовби закликаючи Брайка до уваги чи то запрошуючи його нагнутися, і Брайко присунувся з своєю табуреткою ще ближче до постелі й справді нагнувся над Жеребилом, аж поворозки його білого лікарняного халата впали на руку хворого і залоскотали її, чого Жеребило, ясна річ, теж не зауважив.

— Слухай, Брай... — почав Жеребило, і в горлі в нього щось, мабуть, зашкребло, бо він не зміг далі говорити, вірніше, шепотіти, а Брайко, скориставшись з тієї вимушеної паузи, знов стиснув Жеребилові руку й сказав:

— Тобі важко говорити, ти помовч, відпочинь трохи, а вже говоритиму я, для того й прийшов, приніс тобі цілий міх новин...

— Я тебе не любив, — прохрипів Жеребило, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Не любив тебе, Брай... Щитав так: тьфу! Брайко? Тьфу!

Трохи помовчав, полежав, сльози вже не текли по його щоках, він не ковтав їх, і, може, від того в горлі в нього вже не дерло і тому він сказав майже вголос, майже давнім своїм соковитим жеребилівським голосом:

— Пізно взнаєш добрих людей...

— Та що там, — сказав Брайко, — кинь освідчуватися, Жеребиле. Ми ж добре знаємо один одного, хіба мало з’їли разом архітектурного хліба-солі? От і сьогодні: зібралося жюрі — всі наче є, а Жеребила нема, і вже й жюрі не жюрі. А сидять же і Василь Васильович, і Кошарний, і академік Дементій Хомич, і Діжа, і Тетяна Василівна.

Жеребило знов ворухнувся, ніби хотів зупинити Брайка. Той замовк. Жеребило трохи подумав, з трудом вимовив:

— Тет...

І не зрозумів Брайко, чи той дивується, чи радіє.

А вмираючий, вліпивши погляд у стелю, вирішував: сказати чи не сказати? Коли почув ім’я Тетяни Василівни, згадав усе: і поїздку на південь, і випадок у готелі, коли вони запідозрили Таню, і... О, Жеребило дізнався згодом про стосунки між Кукуликом і Тетяною Василівною. Він про все на світі міг дізнатися і знав. На те й Жеребило! І якби сьогодні Кукулик хоч подзвонив до нього, то він, може, й не згадав би оце про Тетяну Василівну. Але ж той забув про нього. Та й Тетяна Вас... Хіба вона, як жінка, не могла поцікавитися, що з ним, з Жеребилом? Не могла б провідати? Адже провідав Брайко. Той самий Брайчик, якого вважав за ніщо, за просто тьфу! Ворухнулося гидке бажання розповісти Брайкові, Бо ось він умре, може, ще сьогодні вмре, і так ніхто ні про що й не довідається. А то хай знають, які вони святі та божі — і Василь Васильович, і Тетяна! І моральний розклад їм обом — шльоп!

Однак не було вже перед Брайком давнього Жеребила з його незмордованою енергією і готовністю на безрозсудства і найдивовижніші вчинки. Лежали сірі мощі з почервонілими очима, хрипко дихали. «Тет...» — ото й усе, на що спромігся Жеребило.

— Не любив я тебе, Брайку, — завів він знов своєї. — Прости мене, що не любив тебе, ти най...

Ох, наслухався Брайко тільки що цих «най»! І він махнув Жеребилові: помовч, полеж, наберися сил, вони знадобляться тобі для останнього бою, для останньої перемоги над самим собою.

Сказав, не адресуючись ні до Жеребила, ні до самого себе, просто так сказав у простір:

— Усі ми лишаємо після себе велику землю. Найбільші й найменші — усі.

— Велику, — повторив Жеребило і знов заплакав. — Ой, велику ж, велику, велику, оки... Дай я тебе поцілую, Брай...

Брайко нахилився, відчув у себе на щоці холодні шершаві губи, сам поцілував Жеребила в щоку й у чоло, знов хотів сісти на табуретку, але Жеребило махнув:

— Іди вже... Тобі ж треба... Люблю тебе... Іди...

Коли Брайко вийшов за двері, до нього кинулася та, з нещасними очима, припала до руки, вкрила її хапливими поцілунками:

— Спасибі вам, що прийшли, ой, спасибі ж, спасибі!..

«Треба йти на жюрі, — зціплюючи зуби, подумав Брайко рішуче. — Треба битися сьогодні до кінця».

Його всі сприймають тільки службово, тільки через його посаду, ждуть від нього рішень, холодних і несхибних, мов від електронної машини. Чи думає хто-небудь про те, що він — жива людина, що в його серці — повно пристрастей, шо йому й досі хочеться по-комсомольському махнути іноді рукою, кинутися в гарячу суперечку? Чи знають, що завжди огортає його холодний дрож змагання, як тільки опиняється він там, де йде боріння думок і почуттів, і тільки нелюдським напруженням волі стримує він себе, і примушує своє палке серце бути розважливим, і навіть виступає посередником поміж занадто гарячими головами.

Ось він почув слово «ми», вимовлене лукавими устами, вимовлене зледащілим чоловіком, який уже років десять, а то й двадцять ховається за цим словом, вважає себе недоторканим, як тільки вимовить оте магічне заклинання «ми», ніколи не скаже «я», бо це означає, що «я» щось зробив, а він же нічого ніколи не зробив і не зробить, він прикривається отим достоспасенним «ми». Але ж усьому є межа. Не можна спекулювати святими словами. Так, ми колективісти, ми ніколи не поставимо окрему особу вище колективу, вище народу, ми ненавидимо індивідуалізм. Але водночас ми завжди розрізняємо людей, ми любимо й цінуємо кожного зокрема за його здібності, за його старанність, за його працьовитість. Ми проти зрівнялівки і проти того, щоб нами, мов щитом, прикривали свою нездарність людці, що вискочили з тих часів, про які вже всі потроху забувають. Наша партія проголосила принцип цінності кожної радянської людини. Нехтувати ніким не можна, а тим більше людьми обдарованими, здібними. А той, хто скрізь пхається з формулою «ми», хоче того чи не хоче, сприяє цьому. Коли йдеться про роботу, а особливо про творчу — як розрізнити творчість окремої особи і колективу? Тут потрібен такт, тут потрібен розум, готові формули не врятують, вони смішні, якщо не шкідливі взагалі. Був колись кінофільм «Глінка» режисера Александрова. Там показано, як мужики в білих личаках і онучах, в кінематографічно чистих сорочках, вишитих кінематографічно гарним російським орнаментом, колективно, тобто гуртом, крутять в?орот і пересовують церкву з одного місця на друге. Але пересунути церкву — це одна справа, а створити її в уяві — інша. Хтось був перший, хтось побачив її перед очима, або, як висловлюються письменники, «перед внутрішнім зором», ще не збудовану, побачив першим. То може він сказати: «Я автор проекту цієї церкви, я пропоную її збудувати»?

• Предыдущая
• 54/91
• Следующая