День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/91
• Следующая

— То що тобі? — байдуже спитав Косар-Косаревича.

Той пояснював. Довго. Закрутисто. З смішками. Жеребило й слухав і не слухав. Думав про своє, а може, й ні про що не думав. Слухав, як умирає його тіло. Колись таке потужне тіло...

— То що тобі? — перепитав знов через деякий час, коли Косар-Косаревич замовк.

— Та я ж казав! — і заторохтів знов. Бомбардував Жеребила словами, аж поки до того крізь запону потьмянілої свідомості нарешті дійшов приблизний сенс.

— Оки-доки, — кричав Гнатко, — так би мовити, взаємовиручка в бою. Я вас, ви — мене, як у південній Каліфорнії...

Він знав, чим пробрати Жеребила, але не сьогодні. Сьогодні вже ніщо не діяло, навіть «оки-доки» і «південна Каліфорнія». І де тільки Жеребило підхопив ці словечка? Був у нього в батареї відчайдуха хлопець, з колишніх в’язнів Палярус Костя. Приніс він з далеких таборів цілу сотню таких дурнуватих слів, але вони були легкі, круглі, якісь приворожливі, і двійко їх зачепилися за Жеребила. Відти й пішло. «Оки-доки...»

— Ох, хлопче-хлопче, — голос у Жеребила був зовсім кволий. — Якби ж то я міг оце помінятися з тобою! Тюрма тобі, кажеш, на два тижні? Іди й сиди. І радій, що ти живий і здоровий. Якби я міг оце помінятися з тобою, хлопче!

Не мав більше сил говорити, поклав трубку.

В двері зазирнула сестра, мовчки покликала дружину, та вийшла, за хвилину повернулася.

— До тебе прийшли.

— Прийшли? — Жеребило спробував підвестися, важко впав на подушку, але несподівана радість від чийогось приходу була така велика, що він усе-таки звівся на лікті, сів, кинув собі під боки подушку.

— Хто ж то? Василь Васильович?

— Таню, як вам той будинок? Щось середнє між казармою й тюрмою плюс чорні колони. Я вмираю від захвату, коли на нього дивлюся!

— Як вам не соромно.

— Хай буде соромно тому, хто його проектував.

— Серед авторів сама Тетяна Василівна.

— «Серед авторів» — ще нічого. Видно, її хтось дописав.

— Як вам не соромно!

— Таню, ви мене приголомшуєте одноманітністю вислову.

— А ви мене — своєю невихованістю.

— Мільйон пробачень! Що ви будете їсти? Я хочу вас обслужити. Як вам подобається цей магазин «Кулінарії»? Адже правда, гарний? В такому будинку і такий магазин! Зверніть увагу на оті майолікові вставочки в стінах. Оце смак!

— Це якраз проектувала Тетяна Василівна.

— Схиляюся перед жіночими смаками навіть у архітектурі. Але до діла! Що ми будемо їсти?

— Сарделька, бульйон з пиріжком і молочний коктейль.

— Приймається. Тільки я заміняю для, себе молочний коктейль кофейним. Київський винахід — коктейлі з лікерами, яких ніхто не купує в магазинах. Примусовий асортимент.

— Не хочете — не пийте.

— А що ж мені пити?

— Воду.

— І це в той час, як Кукулик з Кошарним дудлять коньяк «Ереван»!

— Звідки ви знаєте?

— Догадуюсь. Від Кукулика завжди пахне шашликом і коньяком.

— Неправда. Лавандою. Василь Васильович — справжній мужчина.

— А Кошарний — джентльмен.

— Кошарного я не люблю.

— Ви не маєте права на антипатії: ви секретарка, втілення нейтралітету.

— Все одно, Кошарного я ненавиджу! Коли хочете...

— Що?

— Я розповім вам про...

— Тільки без такої таємничості в голосі, Таню, бо в мене в горлі застряє серделька.

— Я серйозно.

— І я.

— Я про про...

— Про прохання?

— Не перебивайте! Я про про...

— Про Дніпро?

— Послухайте!

— Я весь — суцільні вуха! Радарна установка! Радіотелескоп!

— Ви хочете, щоб я заплакала?

— Боже, яке варварське припущення!

— То мовчіть, якщо хочете почути про про...

— Все ясно: про промисловість міста Києва, яка достроково виконала місячний план.

— Я вас ненавиджу!

— Таню, повторюю вам всоте: ви мене любите, але я вас, на жаль, ні. Моє серце...

— У вас немає серця.

— Зате в мене два з половиною кілограми мозку!

— У вас немає й мозку!

— Тобто я дурень?

— Майже.

— Дякую. Отже, на чому ми зупинилися?

— Ні на чому. Я хотіла розповісти вам про те, про...

— Про?..

— Не перебивайте! Про що я випадково довідалася про Кошарного, і про ваше жюрі, і про про...

— І про прошарок інтелігенції між робітничим і селянським класом?

— Ви ще пошкодуєте. Я догадуюся про страшні речі.

— Хто ж захоче слухати страшні речі.

— Кошарний — негідник!

— Не будьте жорстокою, Таню. Людей треба любити. Особливо на вашій посаді.

— Не тикайте мені в вічі моєю посадою! У нас немає ганебних посад!

— А хто про це сказав?

— Ви!

— Я? Прокленіть мене, якщо мої уста мовили таку дурницю.

— Ви нічого не знаєте.

— Чого не знаю, дізнаюся.

— Але ж я вам хочу про це сказати! У мене були тільки підозри, а тепер вони переросли в певність! Кошарний навіть і в гадці не має, що я довідалася про його секрет...

— Зараз, Таню, зараз. Отже, вам молочний коктейль. Один чи два? Я п’ю два кофейних. Хоч там і лікер, якого ніхто не хоче купувати в гастрономі, але я вип’ю дві склянки. Стійте тут і дожовуйте свою сардельку, бо я свою проковтнув цілком, як тигр. За коктейлями черга, як бачите...

Він прилаштувався в кінці ланцюжка людей, які чекали, поки механічні руки збовтували в конічних шекерах з нержавіючої сталі каву, морозиво й лікер, стиснув собі голову сплетеними руками, згадав недавній, який же химерний.

Коли прокидаєшся вранці, перше, що тебе вражає, — це бридота меблів. Вони вицілюють у тебе своїми гострими кутами, вони громадяться в незугарному хаосі, кімната нагадує звалище покидьків; нездарність речей дотикається до залишків нездарності, які ще збереглися в твоїй душі, — і вже посіяно в тобі зерно зневіри у власних силах і здібностях, вже зіпсовано настрій, зіпсовано цілий день.

Щовечора Діжа лаштував своє кімнатне майно таким чином, щоб ранок приносив радість для ока. Перетягав писемного стола і стільці під ту стіну, де шикувалися шафи з книжками, тулив до книжкових шаф свою розкладушку, ховав одяг у стінній ніші. Тепер це було житло інтелігентного холостяка, який вгачує усю свою зарплату в нові книжки, який не дбає ні про що, окрім книжок, ганяючись за кожною новинкою так само, як мисливець ганяється за дичиною. Чим більше стріляєш, тим більше хочеться стріляти. Це девіз мисливців за дичиною і за книжками. Книжки в Діжі вже не вміщалися в трьох просторих засклених шафах-полицях (виробництва київської фабрики експериментальних меблів, жодного експерименту — просто певні шістдесят карбованців за кожну шафу), він складав їх на шафи, запихав у всі щілини, громадив у коридорчику. Можна було б скласти каталог Діжиної бібліотеки, але з нього ми б довідалися не так про уподобання молодого архітектора, як про діяльність наших і деяких зарубіжних видавництв, тому не станемо зловживати терпінням читачів і візьмемося до розповіді про події, що мають безпосередній зв’язок з нашим романом.

Прокидаючись, Діжа бачив насамперед голі стіни, відчинені на балкон двері, широченне вікно, виповнене сонячним блиском, потім перевертався на другий бік і деякий час милувався різнобарвними корінцями книжок. Книжки були як люди. Всі неоднакові, всі таємничі, всі прекрасні, всі сповнені обіцянки. Якщо кидав погляд на стелю, то натикався на виляпаний чорною тушшю напис: «14 червня — найтрагічніший для мене день. В цей день, двадцять сім років тому, я мав необережність народитися на світ. Щоб виправдати цей необдуманий акт, у мене є тільки єдиний вихід: працювати! В цей сумний для мене день заприсягаюся: працювати тяжко, криваво, мозольно, відчайдушно!

Якщо ж ця присяга не буде виконана, то урочисто зобов’язуюся, не доживши тридцяти років, повіситися (на шворці за шию, а не іншим робом)».

На стелю він не дивився ніколи. Знав про існування того напису, напис тяжів над ним, як міфічний дамоклів меч, напис був безглуздий, зробив його Іван у хвилину легкодухості, але через дивну впертість не стирав, хоч і знав, що це хлоп’яцтво.

• Предыдущая
• 43/91
• Следующая