День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/91
• Следующая

Ганні Сергіївні стало зовсім зле. Вона вже не трималася на ногах, і Гнатко змушений був тепер не підштовхувати її в плечі, а тримати за плечі, та ще й міцно, щоб мати не впала на тротуар. Сержант трохи розгубився.

— Може, ви її... в машину?

— Боюсь, що тут не обійдеться без швидкої допомоги, — похмуро сказав Гнатко. — Дрібнобуржуазна звичка непритомніти мінімум тричі на рік. В епоху розквіту серцевих захворювань це іноді може привести до трагічного закінчення.

Ганна Сергіївна блідла дужче й дужче і дихала важче й важче.

— Ей, шофер! — покликав водія таксі сержант, але Гнатко не дав йому докінчити.

— Слухайте, сержант, — сказав він квапливо, — давайте як мужчина з мужчиною! Я беру свою муттершу в оберемок, відвожу додому, влаштовую всякі там виклики швидкої допомоги, всякі там укольчики, шпиганнячка-натираннячка — і повертаюся до вас, як той хрестоматійний хлопчик на розстріл. Стріляйте, я прийшов! Усі плачуть від розчулення.

Сержант мовчки тер щоку. Такого в його практиці ще не було. Відпустити заарештованого? Але жінка буквально помирала перед очима.

— Це, звичайно, порушення, — нерішуче промовив сержант, — і взагалі...

— Чесне комсомольське! — вчувши вагання в сержантовім голосі, гукнув Гнатко, а сам уже тяг Ганну Сергіївну до машини. — Обернуся миттю!

— Тільки в разі чого... найпізніше до пів на п’яту, бо о п’ятій кінець роботи і я повинен здати вас назад, до Лук’янівки... Це, звичайно, порушення...

Дверцята в машині хряпнули.

— Назад, до опери, — забувши, що вона непритомна, кволо звеліла Ганна Сергіївна.

— Муттер-шмуттер, — ляпнув її по плечу Гнатко, — ти геніальна актриса!

— О, мовчи, мовчи, негіднику, ти вкоротиш мені віку!

— Очевидно, перед смертю ти вирішила зробити свіжу зачіску. Сьогодні зроблено? Адреса: ріг Хрещатика й Карла Маркса... Країна «Перу»... «О рає Перу орут перуанцы, там птицы, там танцы, там баби...»

— Мовчи, виродку, ти ганьбиш чесне ім’я Косар-Косар...

— Что имя? Разве роза б меньше пахла, когда б она иначе называлась? Шекспір! «Ромео і Джульетта». Акт другий. Твій син знає всього Шекспіра! А кому це потрібно? Все одно йому дали п’ятнадцять діб. Не Шекспірові, а синові.

— Це незаконно, я скаржитимусь, я цього так не облишу, я вже...

— Муттерхен, в тобі іноді пробивається геніальність!

— Гнате, помовч!

— Не люблю мовчати. В Конституції записано, що я маю право голосу.

— О, я б переробила Конституцію тільки для того, щоб відібрати це право в такого йолопа, як ти. Що ти там накоїв?

— Уяви собі — нічого.

— Чому ж...

— Ти хочеш спитати: чому ж мені подарували п’ятнадцять діб і машинну стрижку?

Гнат картинно зірвав насунутий на самі вуха берет і оголив пострижену гулясту голову.

— О, він уб’є мене! Обстрижений!

— Коротше, які кроки ти вже здійснила для того, щоб восторжествувала справедливість?

— Він ще питає! Я повинна, повинна — чуєш! — знати, що ти там накоїв! І тільки тоді...

— Кажу тобі: нічого! Вічна історія: міліції бракує почуття гумору. Судді бракує почуття гумору, взагалі весь світ переживає катастрофічну відсутність почуття гумору. І от я жертва цієї катастрофи.

Машина зупинилася; Ганна Сергіївна дістала з торбинки гроші, відлічила шоферові; Гнатко, вистрибнувши на тротуар, квапливо почимчикував до під’їзду, не бажаючи бути заприміченим будь-ким. Ганна Сергіївна наздогнала його вже на сходах.

— Ти комусь нагрубіянив? Був п’яний?

— Що ти, мадер! Як ти можеш про свою єдину дитину таке? Просто ми йшли з Генкою, ну побачили там таке примітивно-кумедне оголошення (вони побачили дошку оголошень, на якій кожна об’ява починалася словом «потрібні»: потрібні робітники на виїзд, потрібні досвідчені інженери-будівельники, потрібні лаборанти, потрібні, потрібні, потрібні...).

— Ну, і ми, ясна річ, не могли пройти повз цей монумент і дописали й собі туди трохи («трохи», написане Гнатовою рукою: «Для охорони мексіканського села потрібні два чоловіки, що добре володіють зброєю. Плата — 18 доларів на тиждень»).

— Якесь паскудство?

— Муттер, невже ти мене не знаєш!

— А далі? Як ти опинився в тюрмі?

— О, не так швидко, не так швидко! Спершу треба добратися до міліції, потім до суду, а вже потім — до тюрми. На це йде майже ціла ніч. Зате потім спиш надзвичайно спокійно. Тебе охороняють, мов президента де Голля.

— Але ж як, як?

— Ну, з’явився «при сполнєнії служебних обязанностей» надзвичайно симпатичний старшина міліції і накинувся на нас, так наче ми плювали на стіну буддійського храму. (Старшина міліції, який бачив, як Гнат і його товариш писали дурниці на дошці оголошень, підійшов до них і осудливо сказав: «А між іншим, дорогі товариші, це дуже й дуже негарно». — «Гу із гу?» — по-англійськи спитав Гнатів товариш, тобто «Хто це такий?» — «Типовий троглодит», — з щирим посміхом відповів Гнат. Старшина мав середню освіту і перед цим служив у армії. Після армії його мати хотіла, щоб він учився далі, але він пішов служити в міліцію, вступивши на вечірнє відділення юридичного інституту. Отже, старшина знав, що таке «троглодит». «Я вас, здається, не ображаю, громадяни, — сказав він, зітхнувши, — а ви, бач... Доведеться вам пройти зі мною». — «А якщо ми не горимо таким бажанням?» — прискалив око Гнатко. «Тоді доведеться вас попросити». — «А якщо не вдасться?» — «Зробимо так, щоб удалося». Старшина був дивовижно терплячою людиною. «А якщо ми зробимо вам ручкою гуд-бай-чик і потупаємо собі далі?» І обидва молоді лобуряки справді помахали ручками і повернулися, щоб іти собі геть від старшини. Але тут на другім боці вулиці показалося ще два міліціонери, і старшина свиснув, і тоді вже нашим друзям, які були переобтяжені почуттям гумору, довелося...)

— І він потяг вас до міліції?

— Ти надзвичайно точно висловлюєшся, муттер, саме «потяг»!

— А там?

— А там протокол — і до народного судді.

— А той суддя?

— Не той, а та. Народна суддя. Жіночка. Така мила, симпатична, просто вродлива молода дама. Вона хотіла напустити на себе суворість, але це їй не вдалося. Ми її навіть розсмішили! Тобто вона стрималася, не засміялася, але я бачив, що в неї всередині все так і лопається від сміху. (Було вже пізно, робочий день у судді давно закінчився, в неї вдома десь плакала мала дитина, яку час було годувати, коли привели тих двох лобурів, яким, бачите, нікуди було подіти надмір почуття гумору. Суддя погано слухала пояснення працівників міліції і виправдання тих двох, власне, й не виправдання, а якісь дотепчики, якісь спроби обернути все на фарс, на комедію; їй було зовсім не смішно, у неї десь заходилася від плачу мала дитина, суддя була сердита за цю безглузду затримку, в неї не було часу спокійно вислухати тих і тих, спокійно поміркувати і обмежитися тим, що передати справу на розгляд інституту, де вчився один, і до консерваторії, де вчився другий. Тому суддя, не дивлячись на оскаржених, промовила казенним голосом, що їхні дії підпадають під дію Указу, замість одного міліціонера по боках у звинувачених виросло відразу два, з обвинувачених вони перетворилися на ув’язнених, їх обстригли, посадили в закриту машину і швидко повезли...)

— Боже! Син професора...

— Косар-Косаревича, який, тобто не я, а професор Косар-Косаревич і так далі... Облиш, муттер, сентименти, давай швидко діяти. Перш за все що ти вже зробила? Доповідай коротко і ясно!

Вони вже були в квартирі, і злякана баба Надя дивилася на Гнатка, мов на вихідця з того світу. Гнатко поманив її пальцем, вона несміливо підійшла.

— Чичиков був? — таємничим шепотом спитав Гнатко.

— Ні.

— А Ноздрьов?

— Не бачила.

— А Собакевич?

— Та ви скажіть, який він на внєшність.

— Село, — зареготав Гнатко, — темрява! Гоголя не читала. Прожила життя й не читала Гоголя! Бабо Надю!

Ганна Сергіївна смикнула Гнатка за руку.

— Ходімо сюди, перестань знущатися з баби Наді, телепню.

Вона затягла його до вітальні, впала на стілець коло телефону, сплеснула руками.

• Предыдущая
• 40/91
• Следующая