Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/41
• Следующая

Хвостенко не відставав од них. Його човен гасав по морю, як навіжений. До вітрильника не наближався, але й не зникав надовго. Здавалося, Хвостенкові хотілося просто подратувати своєю присутністю хлопців.

Марта підсміювалася, Юрко мовчав, нахмуривши лоба, а Сергій погрожував кулаком.

— А щоб ти перевернувся, Хвіст! Щоб ти сів на мілину, клятий! — кричав він, коли мотор гурчав зовсім близько. — Причепився, як реп'ях до кожуха!

Другого дня, після обіду, раптом зіпсувалася погода. Весь виднокіл затягнуло грозовими хмарами. Рвонув — і вже не стихав, а все посилювався вітер. На морі знялася висока хвиля. Човен почало кидати, як шкаралупу.

Юрко міцніше стис у руках стерно. Гнулася щогла, і вітрило бриніло, як туго натягнута струна.

Хвостенків човен більше не показувався.

— Юрку, причалюй до берега! — прокричала, пересилюючи вітер, Марта.

Але за густою пеленою дощу нічого не було видно, і Юрко повів човен навмання, розміркувавши, що рано чи пізно їх все одно приб'є до берега або до острова.

Сяйнула блискавка, і майже одночасно вдарив грім. Зашкварчав густий дощ.

Море навколо кипіло, мов у казані. Стало ясно, що коли вони не приб'ються до берега, то можуть стати жертвою несамовитої стихії.

Юрко гукнув:

— Марто, сідай за стерно, а ми з Сергієм спустимо вітрило і візьмемося за весла! Бо нас переверне!

Хлопці не без труднощів спустили мокре важке вітрило, ухопилися за весла. Човен почало менше заливати, але він утратив швидкість.

Всі промокли до кісток. І хоча щосили працювали веслами, почали мерзнути.

А гроза не вщухала. Здавалося, хмари зупинились над морем і виливають на нього цілі потоки води, жбурляють униз сліпучо-білими блискавицями.

У хлопців на руках натерлися криваві мозолі, а берега все не було і не було. Вони зрозуміли, що збилися з курсу і пливуть у відкрите море або дрейфують по затоці. Добре, якщо до берега, а якщо вниз — до греблі? Тоді ніч доведеться перебути на човні.

— Марто, візьми більше вліво! — крикнув Юрко. — Вліво! Там має бути берег!

Страшно було дивитися, як шугають у воду блискавиці.

Під час одного спалаху вони побачили по курсу човен Хвостенка. Мотор його мовчав. Сам Хвостенко сидів на днищі, міцно вчепившись руками за борти.

Він їх також побачив. Крізь шум вітру й дощу, крізь відлуння грому долинув його голос.

— Допоможіть! Допоможіть!

Сергій кисло усміхнувся.

— Ага, тепер — допоможіть! А що він учора витворяв?

Однак Марта і Юрко не підтримали його.

— Повертай до нього! — наказав Юрко.

Хлопці загребли старанніше. Марта налягла на стерно — і човни почали поволі зближуватись.

— Що сталось? — спитав Юрко.

— Заглух мотор… і весло переломилося… Я ледве встигаю вичерпувати воду! — прокричав у відповідь Хвостенко.

— Зараз ми візьмемо тебе на буксир! Приготуйся — я кину мотузку! — гукнув Юрко.

Він міцно прив'язав один кінець мотузки до щогли, а другий, змотавши в тугий вузол, кинув Хвостенкові. Той на льоту спіймав його і прив'язав до ланцюга на човні.

Зразу ж човни почали зближатись, неможливо стало працювати веслами. Пливли дуже поволі, власне, не пливли, а дрейфували за вітром. Хвиля стала вища і крутіша, почало заливати човни.

— Вичерпуйте воду! — наказав Юрко.

Він сів за стерно, а Марта й Сергій почали швидко вичерпувати воду.

Юрко щосили спрямовував човни за вітром, а їх розвертало і ставило бортом до хвилі.

Минуло більше години. Гроза не вщухала. Здавалося, хмари згромадилися над морем, щоб вивергнути на нього потоки холодної води. Правда, блискавки били вже не так часто, але злива не припинялася. Вітер також не стихав.

— Що будемо робити, Юрку? — Марта повернула до нього посіріле від холоду й тривоги лице.

Юрко підбадьорливо усміхнувся. Мовляв, не падай духом! Усе буде гаразд! А в самого на серці було тяжко. Це ж він в усьому винен! Він підтримав Сергієву ідею подорожувати по затоці.

Усміхнувся Марті і раптом через її голову побачив прямо перед собою ледь помітні в дощовій імлі неясні обриси дерев.

— Берег! Бе-ерег! — вигукнув радісно. Незабаром човен врізався в мулисте дно.

Юрко кинув весло і плигнув у воду.

— Сергію! Марто! За мною!

Вони підтягнули човни до берега, поставили їх так, щоб не змило хвилею, і прив'язали до дерев, що росли майже з води.

Всі були такі стомлені, що навіть не було сили радіти. Мокрі, перемерзлі, вони сіли на траву і довго сиділи непорушно.

— Якщо це берег, то назвемо його Б-бе-регом П-порятунку, — сказав, вистукуючи зубами, Сергій. — А якщо острів, т-то Островом П-порятунку… Н-не знаю, чи на морській карті є д-де Острів П-порятунку, але, напевне, не раз і не двічі на морях і океанах траплялися такі історії, як оце з нами.

— Ну, п-порівняв! — не втерпів, щоб не вколоти Сергія, Хвостенко. — Океан і ц-цю калюжу!

Він теж, як і Сергій, заїкався.

— Б-бачили героя? — хмикнув Сергій. — Йому п-подавай океан! А цікаво, хто ж то волав, як недорізане п-порося, просячи порятунку? Забув?.. Чи, може, ти вважаєш, що в океані п-приємніше втопитися, ніж у Дніпровському морі? По-моєму, однаково — чи в лоб чи по лобі!

Сергій розійшовся і вже навіть перестав заїкатися. Давня неприязнь до Хвостенка спалахнула в ньому з новою силою.

Хвостенко хотів щось відповісти, але Юрко припинив їхню суперечку.

— Годі вам! Знайшли де сваритися! Краще давайте подумаємо гуртом, що робити, далі.

— А що тут надумаєш? — спитала Марта, здригаючись від холоду. — Ми всі промокли до кісток. Коли б де-небудь пересушитися.

— Справді, непогано було б розвести багаття, — вставив Хвостенко.

— А гарячої печі не хочеш? — буркнув Сергій.

— Ну, чого ви?! Я серйозно, — Юрко осудливо глянув на свого невитриманого друга. — Не ночувати ж нам на цьому березі. Може, поблизу де є село або пристань… Обсушилися б і переспали ніч у теплому приміщенні.

— А що — це думка! — схопився на ноги Сергій, — Адже й справді, ми ж потрапили не на безлюдний острів у океані! Навколо нас — люди! Вони допоможуть нам! Ходімо!

Вирушили негайно.

Йшли понад берегом, розміркувавши, що від будь-якого села чи оселі обов'язково де-небудь буде стежка чи дорога до води.

Зарості були такі, що ледве продиралися крізь них. Верболіз, вільха, молоді топольки й осики, дикий хміль, осока й лепеха, болиголов і череда та ще десятки знайомих і незнайомих рослин переплелися між собою в одне буйне зелене шумовиння, прибите до землі дощем. Юрко йшов попереду, прокладаючи дорогу.

Дощ не вщухав, але вже трохи розсіялася туманна мла. І хоча наступало передвечір'я, ставало видніше.

Берег був порізаний невеличкими затоками і мисами. Це ще більше утруднювало просування. Кілька таких заток довелося просто перебрести по воді.

Однак скільки мандрівники не йшли, ніде не побачили жодного людського сліду. Ніби потрапили на безлюдний острів.

На одному піщаному мисі вони сіли відпочити.

Говорити нікому не хотілося: всіх здолала втома.

Хвостенко поставив лікті на гострі коліна і підпер голову руками, По його чубові, що завжди задерикувато, півнячим гребенем кострубичився над лобом, тепер стікали брудні краплі дощу.

Не кращий вигляд мали Сергій і Марта. Юрко підвівся і зійшов на самий край коси, намагаючись роздивитися протилежний берег затоки. Раптом між кущами щось зачервоніло. Невже човен? Серце радісно стукнуло в груди: так, безперечно, то човен, пофарбований у червоне. А де човен, там і люди!

— Ура! — вигукнув він. — Нарешті, ми врятовані! Тут десь поблизу є людська оселя!

Всі схопилися. Юрко перший кинувся у воду. Вони швидко перебрели затоку і за хвилину вже розглядали невеликий двовесельний човен. Дивилися на нього, як на чудо.

— Десь поблизу тут має бути житло! — вигукнув Хвостенко.

• Предыдущая
• 29/41
• Следующая