Мисливськi усмiшки (збiрка) - Вишня Остап - Страница 16
- Предыдущая
- 16/31
- Следующая
Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!
Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.
На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закiнчилися сентенцiію приблизно такого змiсту:
- Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?
- Та ти ж сама розумiіш: дрохва! Не часто вона трапляіться!
- Дрохва?! - перебивають вас. - Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжаі! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!
- Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?
- Слава богу, що не часто вона трапляіться, - перебивають вас iзнову.
А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:
- Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?
- Не менше! - одказуі Микола Iванович. - Тодi вона позбавляіться специфiчного, не дуже приімного запаху!
- Слухайте, - кажу, - Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!
- Не витримаі, - зогниі!
- От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
1946
ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починаі?
Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, - якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокаі...
- Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, і село Веприк, - хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибиваіться до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
Вiн тодi своїми страшними iклами розганяі кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокаі й чавкаі, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжні страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.
А потiм уже всiм i розповiдаі пiсля четвертої стопки:
- Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаіте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаімої форми зiйшов з рейок i болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, - у лiвому стволi в мене жакан, - я його в лоб як жахну, - а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:
"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...
- Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
- Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з таких, - кричу, - я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:
"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, - кричу, - не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."
Тут уже пiдходить хазяйка:
- Може б, - каже, - ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
- Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.
А вiн i на канапi ще добиваі сiкача:
- Не злiзу, - кричить, - доки не рiшу! I так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон
Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку. Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...
Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета - сiкач.
Поросят не бийте.
Убити порося - це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це - шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгаі.
Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгаі.
Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть.
- Полювали ми кумпанiію у Баб'ячiй балцi, - почав Кузьма Дем'янович...
- А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою - лiс. За проваллям починаіться болото, поросле очеретами, а далi - рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, - що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваімо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки - лiсочок... Бiля лiсочка - хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:
Вивiв мене босую,
Та й питаі.
- Чи і мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-і-і-і?
Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...
Сидiли, слухали, з краівиду милувалися.
Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
- А в цьому, - каже, - болотi табун диких свиней і! I сiкач тут здоровенний бродить.
- Ми всi, - каже Кузьма Дем'янович, - аж попiдскакували!
- Де?
- Та отут у болотi!
- Та невже? - ми до нього. - А чи бачив їх тут хто-небудь?
- А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, - пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!
- Ну, ви ж розумiіте, - вiв далi Кузьма Дем'янович, - що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, - менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, - так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта - з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.
Загонщикiв у нас, як бачите, не було, - ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" - каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' - каже, - де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi - сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок,
- сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув
- Предыдущая
- 16/31
- Следующая