Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова) - Трублаини Николай Петрович - Страница 66

• Предыдущая
• 66/85
• Следующая

Коли темрява лише на мить прорізується блискавкою, гуркіт грому звучить під акомпанемент невидимих, але відчутних хвиль, а під ногами здригається дощана палуба, і в цей час у людини зв'язані ноги, а за два кроки від себе вона відчуває спрямоване у її голову дуло револьвера, тоді потрібні виняткова сила духу, незламність волі, щоб не впасти в розпач, зберегти розсудливість, впевненість у можливість порятунку. Молоді рибалки належали до людей з холодними головами й гарячими серцями. Коли б загарбники придивилися при світлі блискавок до виразу очей своїх полонених, то побачили б не переляк, а спокій, навіть радість, бо захопленим здавалося, що стихія прийшла їм на допомогу, щоб затримати шхуну й перешкодити піратам здійснити їх план. Здавалося, блискавка злетіла з зеніту і прямовисно ударила в щоглу шхуни. Вибух грому стався над самим вухом, верх щогли обломився і, охоплений полум'ям, впав у море, не зробивши ніякої шкоди шхуні. Здавалося, гроза досягла найбільшої сили, і чогось страшнішого за удар блискавки в шхуну вже не буде. Шквал ішов неширокою полосою, несучи за собою хмари і зливу. Ще дув вітер, але дощ перестав, блискавки тепер спалахували за лівим бортом «Колумба», і грім почав слабшати. Шхуна виходила з шквалу. Рудий пірат підійшов до компаса, і Марко відчув неминучість суворої розправи. Бо тепер, звіривши курс, компас і напрям вітру, кожен моряк зрозумів би, куди стерновий скеровує судно. Але в цей час вітер почав заходити від західних румбів, косячок паруса брав повністю той вітер, і юнга почав скоренько переводити стерно. Зміна вітру пояснювала зміну маневру і це не давало можливості піратові виявити, куди перед тим прямувала шхуна. Міняючись, вітер вщухав. Тепер для швидкого ходу самого клівера було не досить, а фок підняти не могли, бо блискавкою щоглу обламало наполовину. До Левка знов підійшов Анч, і тепер моторист мусив пускати мотор. Додержуючись вказівок компаса, шхуна пішла попереднім курсом, але визначити, куди саме вона прямує, можна було тільки тоді, коли на небі з'являться зірки. Між північчю і ранком небо знов зазоріло, тоді пірат-командир узявся старанно обчислювати місцезнаходження «Колумба». Він довго з цим морочився, бо наслідки обчислень йому все здавались помилковими. Виходило, що, незважаючи на всі зусилля йти повною швидкістю на південь, шквал одніс їх назад, майже до Лебединого острова. Рудий пірат ще не скінчив цих обчислень, як його штовхнув Анч і показав у море. Пірат озирнувся й побачив завмираюче світло. В темряві то спалахував, то згасав вогник маяка, два довгих і три коротких просвіти з рівними інтервалами.

— Це маяк на Лебединому острові, — сказав Анч.

Він міг цього й не говорити. Пірат бачив той маяк у попередні ночі й відразу впізнав його. Крім них, свій рідний маяк впізнали обидва полонені. Марко від хвилювання ледве тримав стерно. Там, на маяку, в цей час перебували найближчі йому люди. Коли б його батько знав, скільки радості й горя завдав тим світлом у ті хвилини своєму синові! Радості — бо коли б маяк не світив, «Колумб» напевне налетів би на гряду підводного каміння, що проходила тут поблизу, і тоді пірати знайшли б там своє останнє пристановище! Горя — бо юнга розумів, що останній раз в житті бачить світло дорогого йому маяка.

Маяк то засвічувався, то гас, наче дражнився й закликав своїм білим вогнем. Так принаймні здавалося одному самітному плавцеві в морі, що жадібно стежив за тими вогнями. Великі хвилі підносили плавця на гребінь, і коли цей момент збігався з спалахом маяка, плавець відчував приплив сили і бадьоріше посувався вперед. Часом плавець потрапляв у провалля між хвилями, або вода заливала йому очі, і він кілька хвилин не бачив маяка. Тоді слабшали помахи рук, приходила кволість і безпорадність. Десь за островом, над суходолом, блискавки перетинали небосхил, але звуки грому вже не долітали сюди. Над плавцем мигтіли блискучі, ніби грозою обмиті зорі, за обрієм зникав вузенький серп молодого місяця. Та уваги плавця не привертали ні зорі, ні місяць Його думки зосереджувались лише на світлі маяка.

Після грози в повітрі стало холодніше, похолоднішала й вода. Плавець відчував, як застигало його тіло, а разом з тим меншали і сили. Руки від утоми боліли, пальці на ногах позводило, все частіше удар хвилі припадав в обличчя і, неспроможний підіймати голову, плавець напивався гірко-солоної води. Після кожного такого ковтка, здавалося, він важчав і все сильніш проймало бажання не підіймати рук, заплющити очі. Хай буде, що буде, аби хоч на мить спочити!

Та ось заклично спалахне вогник, і знову руки знаходять силу загортати воду, повертається надія, відновлюється вперте бажання допливти до маяка.

Довго бореться з хвилями плавець, а маяк так само рівно світить і не наближається. І самітному плавцеві здається, що допливти до звабливого вогника він не зможе ніколи. Зникає надія й сила. Плавець ще механічно розводить у воді руками, але він уже заплющив очі і не бачить ані неба над собою, ані світла маяка, що зблискує спокійно й рівно, з тими самими інтервалами. Хвилі підносять його, напівпритомного, кидають униз, знову підіймають. Він уже мало що розуміє, тільки руки, наче заведені, все-таки вперто розгортають воду.

Мов у тумані, в уяві плавця постають невиразні спогади. Уривками мигтять колишні події, одно по одному пропливають обличчя колись знаних людей. Щось подібне до марення або сну — з милими рідними обличчями навкруги Але от їх зміняють якісь страшні фантастичні потвори, у вухах лящить дикий вереск, здається, світить вогонь, палає пожежа, обпалює груди і знову зникає з свідомості.

Поки одинокий плавець бореться за своє життя, перенесімось на берег острова, де височить маяк. Гряди підводного каміння на мілинах загороджували тут шлях для суден на протязі кількох кілометрів. Ближче до острова окремі камені вже виступали з води, і, нарешті, той бар'єр закінчувався розсипом невисоких поруйнованих вітром та водою вапнистих скель, над якими здіймався маяк. Між скелями лежали невеликі піщані обмілини, ш° виповзали високо на берег, визначаючи своїм верхнім краєм межу берегового прибою.

Море, розбурхане південним шквалом, що змінився західним вітром, створювало над підводними скелями численні буруни, розбивало хвилі об гострі кам'яні виступи накочувало великі прибійні вали на берег і з гулом позбивало їх об ті скелі. Далі вали з шипінням розливались по піску і діставали білими язиками аж до краю прибійної лінії.

В цей час жодний човен не міг би підійти до маяка, бо хвилі прибою розбили б об скелю й викинули б на берег його уламки разом з понівеченими на смерть плавцями. Лише вправна й обізнана з цим узбережжям людина могла б з надзвичайним напруженням підвести до берега човен. Та й то в єдиному місці, праворуч від маяка, приблизно за сотню кроків від маленького будинку, в якому жив доглядач з своєю родиною. Там трохи розступилися підводні скелі, створивши лійкоподібне заглиблення, куди набігала сильна хвиля, збиваючи маленький водокруг, який все ж можна перемогти. І, незважаючи на те, що там особливо кипіла й вирувала вода, Марко не раз проходив цим місцем на «Альбатросі».

Вже три дні, як зник Марко, і три ночі мешканці маяка не спали. В апаратній каюті стояв, спершись руками на підвіконня, доглядач маяка Дмитро Завірюха. Так він стояв з самого вечора, відтоді як засвітив вогонь на маяку, і весь час дивився в темне море, нічого не бачачи. Та коли б на морі була й не темрява, а білий день, Дмитро Завірюха однак, мабуть, нічого не бачив би. Його думки болісно витали десь коло зниклого сина.

Третій день жодних відомостей, хоча зниклих шукали всі рибалки, червонофлотці, водолази, есмінець, літак. Приїздили спеціальні слідчі, але ніяких слідів ніде не знаходили. І тільки, наче грізне віщування, поставав спогад про двох потоплих у попередні ночі.

«Де ж Марко? Де мій любий син? Який же хлопець! Де ж він, де?» Доглядач губився в здогадах і втрачав надії колись побачити сина.

• Предыдущая
• 66/85
• Следующая