Сентиментальна історія - Хвильовий Микола Григорович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/11
• Следующая

- Ти мене не розумієш? - здивовано спитала я, бо мені і в голову не могло прийти, що Чаргар міг мене не зрозуміти. Тоді плутано почала виясняти свою мисль. Від абстракції раптом перебігла до конкретних засад. З одного боку, мою даль було обумовлено певними соціальними взаємовідносинами, з другого - вона мені стояла якось самітно, одірвано від життя, від його буденних інтересів. Мені перший раз довелося відповідати на пряме запитання, і тільки тоді я зрозуміла, яка без кінця складна проблема стоїть переді мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з більшою силою спалахнуло в мені бажання пізнати цю таємну даль. - Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розуміти мене. От що: віддайся, будь ласка, на волю інтуїції - і тобі все буде ясно. - Мені вже ясно! - раптом сказав Чаргар. - Значить, і тебе мучила? Він щось хотів відповісти, але потім якось нервово відкинув назад волосся й перевів розмову на іншу тему. Від нього повіяло холодком. Я спитала, чому він ухиляється від відповіді. Чаргар став іще суворіший і вже всю дорогу мовчав. Мені прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась із Чаргаром. Це ж була тільки друга наша зустріч, і я, по суті, не мала права бути такою в'їдливою. Я хотіла попрохати пробачення, але так і не попрохала й тільки щільно притиснулась до художника. Він, очевидно, зрозумів мене і взяв мою руку. Він мовчки гладив її цілу дорогу. Коли ми підходили до моєї вулиці, в авіаційному городку забігали вогні й раптово піднялись до неба. То були люкси, і небо стало агатовим. Десь кричав перепел. В саду Паризьких Комунарів пускали ракети. Вони різали небо червоними хвостами й розсипались на мільйони зір. Нарешті ми стояли біля мого будинку. Чаргар стиснув мені руку й сказав трохи холоднувато: - До побачення! Ну, що ж, «до побачення». Тоді я на цей холодок не звернула уваги. Але, коли залишилась сама, я довго думала, чому він сказав холоднувато. Мені прийшла мисль, що Чаргар хотів у мені бачити тільки наївну дівчину, і тому його знервували мої запитання. Потім прийшла мисль, що художник чомусь ревниво береже підступи до свого внутрішнього світу. Це припущення здалося цілком правдивим, коли я пригадала нашу розмову. «Ну, і добре,- подумала я,- бережи! Але ти їх не вбережеш, бо ти вже дав мені право фамільярничати з тобою». Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована, і під очима їй були темно-сині синці. Ми сіли на канапі й почали розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам'ятаю добре), потім товаришка Уляна раптом сказала мені:

- Я вам, Б'янко, страшенно заздрю й зовсім не тому, що ви красуня. От догадайтесь, чому? Про театр я говорила якось механічно, ввесь час підтакувала (я думала про нову зустріч із художником) і тому сказала коротко: - Не знаю. Товаришка Уляна підійшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був сірий день, і над городом ішли сірі хмари, так що в моїй кімнаті майже стемніло. Навпроти в кравця-єврея спалахнув навіть каганець. Я подивилася на товаришку Уляну: їй було бліде чоло, і вона всміхалась. Вона так неприємно всміхалась, що на моєму обличчі відбилось, очевидно, почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась. - Мені здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на мене надзвичайно злим обличчям. - Нічого подібного! - різко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись за перебитий ніс.- Я на вас дивилася звичайнісінькими очима. Але скажіть мені, чому ви не хочете мене слухати? Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, і я справді неуважно поставилась до нього. Тоді я попрохала пробачення й сказала, що в останні дні почуваю себе якось розгублено. - Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина нового покоління, і для вас наші терзання - порожній звук. - Ви зовсім даремно так думаєте! - сказала я. - Не говоріть! - замахала вона руками.- Справа в тому, що ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не можете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. - Ви зовсім даремно так думаєте! - уперто повторила я. - Не говоріть! Ви ніколи не були на тому березі, і ви нічого не знаєте. Тільки ми, і тільки нас вигнали відтіля. І от ми ходимо з тоскою. Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того, ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди. Товаришка Уляна глибоко зідхнула. В кімнаті вже зовсім посіріло, але я бачила, що її обличчя світилося в сяйві якоїсь надзвичайної радости. - Ви, звичайно, не вірите мені, що я кілька років тому була красунею - це я знаю! Але повірте мені, що товариш Бе любив мене. Клянусь вам! Він так любив мене… так любив мене… Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо заридала. В квартирах було тихо (тільки в зубного лікаря якось жалібно тявкала болонка), і ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повітрі, ніби вона лежала в домовині.

Я почала її заспокоювати. Вона довго не могла заспокоїтись, і тільки за півгодини я почула, як товаришка Уляна крізь сльози прохає мене не звертати на неї уваги, бо після плачу їй завжди легше буває. Вона навіть усміхнулась, і ця усмішка була такою дитячою, що я стала перед нею на коліна й цілком серйозно сказала: - Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас ніколи не бачила такою! Ви світитесь сьогодні неземною красою й нагадуєте мені Рафаелеву мадонну. Але вона мовчала. Тоді я схилила свою голову до її подертих черевиків і завмерла. Потім обняла її ноги й жагуче їх поцілувала. Мене обхопило майже релігійне почуття любови до цього маленького людського страждання. І коли б товаришка Уляна в цей момент захотіла мене повести на смерть, я б пішла не здригнувши. Тоді почав виступати цвіркун, і десь довго й протяжне кричала зарізана сирена. За вікном плакав кравців хлопчик, і щось глухо кричав єврей. Товаришка Уляна підвелась. Вона взяла в свої руки мою голову й поцілувала її. Вона так поцілувала, що мені й зараз ходить дріж по спині. Потім вона пішла від мене. Я раптом заплакала. Це були мої перші сльози в цьому великому городі.

З Чаргаром я зустрічалася дуже часто, але на квартиру до нього попала через три місяці після нашого знайомства. Я зовсім не уявляла собі, як бідно живе наш славетний художник. Кімната його, як і моя, була в підвалі. Із стін завжди несло льохом, а із стелі ніколи не сходила вогка руда пляма. Над його кімнатою був клуб радслужбовців, і тому його стеля завжди дрижала від тупотіння й крику. Чаргар мені сказав, що він уже кілька разів звертався до комхозу, але… словом, він, очевидно, ніколи не вибереться відціля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але, сказавши, махнула рукою. Він теж махнув рукою. Ми зареготали. Пам'ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати важкі томи, що їх у безпорядку розкидано було по кімнаті. У вікно зазирав промінь сонця й зайчиком грав на стіні. Чаргар сидів напроти мольберта й уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче він намалювати моє тіло - яз охотою буду йому позувати. Він сказав, що не має в цьому потреби, бо це не його фах. - Я жінок іще ніколи не малював і, очевидно, не буду малювати. Я спитала чому. Він не відповів. І тоді ж мене зацікавила важка книга: це була розвідка про шведські кургани. Художник це помітив і сказав, що він уже кілька років мучиться над ідеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII і Мазепа після поразки. Він думає написати картину універсального значення. Чаргар взагалі мало говорив. Фрази йому виривались якось несподівано, ніби він і справді ненормальний був. Але на цей раз він виступив із цілим оповіданням. Говорив він, правда, страшенно плутано й незрозуміле, але мені й цього було досить: я могла вже доводити нашу інтимність до останньої межі, і я рішила взяти його нахабством. Він держав мою руку в своїй руці й цілував мої пальці. Але поцілунки ці були якісь холодні, німі. - От ти мені цілуєш руки,- сказала я,- але скажи мені: які це поцілунки? - Що ти хочеш сказати? - спитав Чаргар. - Я питаю: це ті поцілунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала «уживати») при зустрічі з любою жінкою? Він знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, він рішуче відмовляється розуміти мене. - Pardon!… Але мені здається, що я говорю ясно,- і я посунула від нього мольберт. Чаргар нервово здригнув і якось жалкенько відповів мені дрібним смішком: - Знаєш… давай покиньмо ці розмови! Мене це раптом зірвало - і я сказала досить-таки різко: - Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тоді б ти те ж саме сказав мені? Він прибито подивився на мене й ледве чутно промовив: - Я не вмію кохати. Його м'який приємний баритон якось загубився, і говорив він майже дитячим дискантом. Тоді перший раз мені прокинулось до нього щось подібне до огиди. - Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мріяти про це не смію. Але дозволь мені кохати тебе. Він знову дрібно засміявся і, враз перетворившись, суворо промовив: - Чи не час нам покинути цю розмову? - Ти так гадаєш? - кинула я.- Ну, а коли б… я хотіла віддатись тобі… ти взяв би мене? Ця остання фраза вирвалась мені якось зовсім несподівано. До такого цинізму я ще ніколи не доходила, але тоді передчуття чогось надзвичайного, що раптом із страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далі. - Може, про це сьогодні не будемо говорити? - холодно сказав Чаргар. Він, як мені здалося, зробив наголос на «сьогодні», і тому я спитала: - Тоді ти, може, дозволиш мені зайти до тебе завтра? Чаргар нічого не відповів і заплющив очі. Обличчя йому було майже мертве - і я перелякалась. Якось одразу я усвідомила собі весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвій дорозі славетного художника. Варто йому сказати «досить» - і я вже його ніколи не побачу. «Ах, Боже мій,- думала про себе,- яке нахабство… Хто мені дав право так поводитись із ним? Хіба він не розуміє, що мої цинічні пропозиції - це є тільки один із прийомів, що ними я намагаюсь вивести його на світло». Але «ахи» («Ах! Ах!») якось тихо прозвучали в моїй душі. Другий голос диявольськи нашіптував уже зовсім інше. Він говорив, що на життєвій дорозі художника я зовсім не випадкова постать. Хіба в мене не всі дані? Інтелектуально я досить розвинена людина, фізично мене вважають красунею, на моїм боці і молодість, і полова невинність. І потім, що значить «випадкова»? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собі ціну. - Словом, ти мені рекомендуєш не чіпати цього питання і мовчати? Я мовчу. - Це краще! - сказав він і раптом спитав: - Ти зі мною підеш обідати? - Обідати? Який різкий перехід!…- Але я все-таки погодилась, і ми вийшли на вулицю. За півгодини ми вже були в їдальні Каракадзе. Там ми зустріли молодого композитора. Я познайомилась (прізвище зараз не пам'ятаю). Композитор запропонував нам піти після обіду в зоологічний сад. Він запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекрасні екземпляри. - Мене трохи дивує,- сказала я,- що композитор цікавиться зоологією. - Це й справді трохи химерно, але в наш вік без природознавства не обійдешся. Він це сказав із іронією. Але я її не зрозуміла. - От тільки погано, що наш шановний Чаргар не цікавиться цією наукою. - Правда? - спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом підвівся й уклонився нам: мовляв, він забирає свою пропозицію назад, бо зовсім не хоче бути виновником сімейної драми. Коли композитор пішов, я звернулася до Чаргара: - Чуєш,- сказала я,- він зовсім не сумнівається, що я вже твоя любовниця. - А хіба тебе це дуже цікавить? - тим же рівним і холодним голосом сказав Чаргар. - Коли б не цікавило, я б не говорила,- сказала я й зрозуміла, що між нами вже почалась якась внутрішня боротьба. Я підвелась і підійшла до дзеркала. Я знала собі ціну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тоді мені ще ясніше стало, що Чаргар сьогодні свідомо й проти бажання відштовхує мене від себе. Для мене ясно стало, що він запобігає більш інтимних стосунків між нами. Він чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.

• Предыдущая
• 4/11
• Следующая