Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри - Страница 51

• Предыдущая
• 51/63
• Следующая

— Так, він самий. Мабуть, тут було знищено динамітними патронами, прикріпленими до їх рогів, дві оскаженілі корови, — підтвердив Зірвиголова.

— Прекрасна засідка для стрільців, — сказав Татусь.

— Ідея! — скрикнув Зірвиголова.

Одним стрибком він скочив з поні і скомандував:

— Спішитися! Покласти коней!

Молокососи навдивовижу швидко виконали наказ свого командира.

Прекрасно вимуштрувані бурські коники, почувши знайомий свист, повалились у траву, притиснулися один до одного, наче зайці в норі, і завмерли. Нерухома маса їх тіл нагадувала величезні кротові насипи.

Знаючи, що тепер вони не ворухнуться, хоч би що, а тому не дбаючи більше про них, Молокососи стрибнули в ями ї стали спокійно чекати наближення уланів.

Улани, що скакали галопом в атаку, були вражені цим моментальним зникненням ворога. Вони запідозрили воєнну хитрість і трохи сповільнили алюр. На додаток до всього, улани, як нерідко буває в таких випадках, збилися з курсу і втратили відчуття відстані.

Саме на це й розраховував Зірвиголова, який за час війни перетворився на видатного командира партизанів.

Він дуже добре знав, що в рівному степу майже неможливо скакати, не збившись із прямої лінії, коли не маєш перед очима орієнтира, а невидима ціль завжди здається далі, ніж вона є насправді.

Англійці скоро переконалися в цьому на своїй шкурі.

Самі того не помічаючи, вони відхилилися праворуч і об'їхали ями, де засіли бури.

Трохи піднявши голови, Молокососи навели рушниці прямо їм у спину і на команду «Вогонь» дружно вистрілили.

— Швидкий огонь! — гукнув Зірвиголова, вистрибнувши з ями, наче чортеня із скриньки.

Розлігся новий залп, за ним третій і четвертий…

Уланський загін танув на очах.

Люди падали, коні перекидалися, поранені репетували від страху і болю. Вони чіплялися за покалічених тварин і знову валилися, скошені стрільцями, що не знали пощади.

За дві хвилини весь взвод був знищений.

— Більше нема? Шкода! — вигукнув Зірвиголова, жадоба помсти якого все ще не була вдоволена.

— Інші знайдуться, — відповів Поль, перезаряджаючи свій маузер.

Він, мабуть, не думав, що його слова так скоро підтвердяться.

Праворуч, метрів за вісімсот, виринув звідкись другий загін уланів.

— От здорово! — радісно вигукнув Фанфан.

— Ти думаєш? — відповів чимось несподівано стурбований Зірвиголова.

— А чому б ні? Переколошматимо і цих, вони на те її створені, щоб їх бити!

Та обличчя юного командира все більше хмурніло: він помітив ліворуч третій загін, ще більший, ніж обидва перші. У цьому загоні було не менше як тридцять чоловік. Було б справжнісіньким безглуздям атакувати уланів.

Зірвиголова з одвертим жалем наказав відступати.

Вільним тепер лишався тільки шлях на північ.

— На північ! — півголосом скомандував Зірвиголова. — Генерал Бота стоїть, мабуть, під Вінбургом. Ми зустрінемо його десь на залізниці.

Та не встигли Молокососи повернутися, як назустріч їм показався четвертий загін.

Знов улани! Скрізь і всюди ці улани!

— Грім і блискавка! Ми оточені! — вигукнув Зірвиголова.

— Мабуть, що так, — своїм звичайним, спокійним тоном підтвердив Татусь.

З першого ж погляду було зрозуміло, що обстановка створилася якщо не безнадійна, то в усякому разі небезпечна.

Англійців було майже вдесятеро більше. Намагатися прорвати кільце наїжених пік — значило б безрозсудно жертвувати собою. Незважаючи на всю хоробрість Молокососів, їх подірявили б, немов куріпок.

Пустою вигадкою була б і стрілянина на такій відстані по уланах, які мчали вихором. До того ж запаси патронів кінчалися.

А пожежа, розбурхана на фермі, відрізала Молокососам можливість відступу.

Тимчасом загони уланів, що неслися галопом, усе щільніше замикали кільце, навколо того місця, де нерухомо лежали Молокососи, мовчки і тривожно поглядаючи на свого командира.

Бури вже відрізняли блискотіння пік, до них виразно долітали войовничі вигуки кавалеристів, які розраховували на легку перемогу.

І справді, загибель Молокососів здавалася неминучою.

Ще кілька хвилин — і всьому буде кінець: Зірвиголову і Молокососів візьмуть у полон і переб'ють, Колвілл справлятиме перемогу, а справа незалежності втратить своїх найхоробріших захисників.

Залишався єдиний вихід. Єдиний, страшний, відчайдушний. Та Зірвиголова з властивою йому рішучістю не вагався. Він зірвав з себе уланський мундир, накинув його на голову свого поні, щільно затуливши ним очі та ніздрі тварини, а рукава обв'язав навколо шиї коня.

— Зробіть те саме! — наказав Жан своїм здивованим товаришам.

Ті нічого не розуміли, але не вагаючись підкорилися.

— За мною! — почувся короткий наказ командира.

І, пришпоривши конячку, Зірвиголова шаленим галопом понісся до пролому ферми.

Відважні Молокососи помчали за ним. Вони пішли б за ним навіть у пекло.

Та й садиба ферми, куди вони влетіли, зникнувши у вихорі диму й полум'я, була не краща від пекла. На кожному кроці їм загрожував дощ палаючих головешок, їх лизали вогненні язики, їдкий і задушливий дим спирав дух.

Перелякані коні фиркали, задкували і билися. Цей шлях крізь бреш, поряд з якою палали повітки з маїсовою соломою, був справді жахливий.

Молокососи все ж пробилися в центр садиби. Тут також було нестерпно жарко. Але, щільно притиснувшись один до одного, можна було принаймні не так боятися головешок, що летіли звідусіль.

Не подумайте, що ця жахлива обстановка хоч трохи збентежила наших хлопців.

Стійкі ж вони були!

Фанфан навіть і тут не проминув нагоди пожартувати,

— Гей, Татусю! — гукнув він. — Дивись-но, твоя борода так і палає, а ваша, докторе, мирно підсмажується.

З хвилини на хвилину становище Молокососів усе гіршало, хоч і важко було уявити собі щось жахливіше. Повітря до того розпеклося, що буквально не було чим дихати.

— Хай йому чорт! — бурчав Фанфан. — Ми просто-таки розпечене вугілля ковтаємо. Ану-бо, пане Коко, припини свої штучки! Ти ж не на весіллі, та й господар твій також! — гримнув він на свою конячину.

Поні, задихаючись, ставали дибки і брикалися.

З степу до Молокососів долітали іронічні вигуки «ура» і образливі вихватки англійців. Улани стояли за п'ятдесят кроків від пролому. Вони поділилися на дві групи: одна чатувала біля бреші, друга — біля воріт. То були єдині шляхи порятунку для Молокососів. Улани це знали і спокійно очікували появи тут своїх ворогів або їх загибелі у вогні.

Жорстокість кожного із цих рішень, мабуть, дуже втішала солдатів.

Та куди ж подівся Зірвиголова?

Він щойно покинув Молокососів. Не сказавши нікому ані слова, він погнав свого поні крізь густу смугу чорного диму, де щоразу спалахували довгі язики полум'я.

Садиба мала близько гектара землі. Вона була оточена високим і міцним муром, який перетворював цю частину ферми на справжню фортецю.

Досягши муру, Зірвиголова покопався в кобурі і вийняв з неї останній динамітний патрон. Досі Жан зберігав його на крайній випадок. Рискуючи загинути від вибуху, він з учорашнього дня носив із собою цей патрон, на якому до того ж був бікфордів шнур і гніт для запалювання.

Командир Молокососів спішився, спокійно уклав патрон біля самого фундаменту муру, з опаленими віями і ледве дихаючи скочив на поні і повернувся до своїх товаришів.

— Увага! — сказав він хрипким голосом.

Іскри і гарячі головешки раз у раз летіли на них звідусіль. Поні, обпечені цим вогненним вихором, починали скаженіти. Молокососи насилу справлялися з ними.

Та й самі вони, бідолашні чортенята, зазнали сильних опіків. На їхніх задимлених сорочках з'явилися дірки, крізь які видно було здуту пухирями шкіру.

• Предыдущая
• 51/63
• Следующая