Московіада - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 23
- Предыдущая
- 23/38
- Следующая
– Нє-а.
– Чому, поясни мені, ти, коню циганський?
– Бо я здам єво в любую касу і гроші получу, – цинічно пояснив барон.
– Мало тобі, падло, тих грошей, що в гаманці? – здивувався ти.
– Шо ти, мальчік, яких грошей, што ти, обкурілся, што лі? – знову повів він свою примітивну гру.
Ти зробив кілька обережних кроків уперед, на його голос. І відразу ж почув, що він також зрушив із місця.
– Стій, дєда! – спробував ти новий варіант порозуміння. – Ми ж, напевно, свої. Ти звідки будеш, га?
– З Бєлой Церкві, мальчік. То єсть, з Кривого Рога. То єсть, наоборот, – із Шепетовкі, штат Кашмір, провінція Пенджаб… І нікакой ти мне нє свой, тля бендеровськая!…
Ти ринув на зламану голову вперед. Він усе-таки цього не сподівався. Але встиг вислизнути вже майже з рук тобі. Ви знову побігли – шалено молотячи ногами по якійсь битій цеглі, по уламках дротів і залізяччя, по всьому, що було начебто підлогою цього підозрілого місця. Розмахуючи торбою, наче пращею, ти намагався зачепити його за підборіддя або шию.
Зрештою, за одним із поворотів це тобі з бідою вдалося. Використовуючи торбу замість ласо, ти почав тягнути його до себе. Він харчав і впирався, люто хвицаючись ногами, водночас руками намагаючись віддерти твою досить неприємну торбегу від шиї. Якоїсь миті йому вдалося боляче копнути тебе в коліно. Падаючи, ти потягнув його за собою, але саме в цю мить він вивернув голову з-під ручок твоєї торби й знову став вільним.
Трохи повагавшись, чи добивати тебе, лежачого і стогнучого туї, на цій битій цеглі, чи по-баронськи піти геть з високо піднятою головою, він вибрав останнє.
– Мудак ти і фраєр, – сказав ніби на прощання, відійшовши, щоправда, на деяку безпечну відстань.
Тоді презухвало витягнув з кишені твій гаманець і, присвічуючи своєю фосфоресцентною брошкою, порахував усі гроші.
– Малувато, – сказав ніби сам до себе. – Бєдно жівьош, синок, да? Ага, білет! – І, глянувши на ціну квитка, вочевидь, лишився задоволений.
– Пока! – махнув тобі рукою і, поблискуючи брошкою, впевнено пішов туди, звідки ви щойно надбігли, себто на вихід. маючи, певно, надію встигнути вчасно вибратися з цього «Дитячого світу», чи де ви там уже опинилися.
Ти скреготав зубами, нараз відчувши все: що коліно розпухає з шаленою швидкістю, що температура знову підвищилася й тебе починає люто морозити, що алкоголь вивітрюється й невдовзі навіть він не помагатиме.
– Я хворий і поранений, – промовив ти у коридорну темряву.
І почув, як звідти, з темряви, реготнув твій суперник. Він уже відійшов досить далеко. Його сміх робився дедалі нестримнішим і дурнуватішим. Божевільні сплески цього сміху дратівливо налітали на тебе, лежачого. І ти, долаючи все, поповз йому вслід. Бита цегла з уламками дротів ворушилася під твоїм животом. Сміху дедалі більшало, він переповнював коридор, виливався з нього в якісь бічні проходи, він лунав усе знущальніше й переможніше. Сміх був таким, що лише заради нього варто було ухайдикати старого блазня. Сміх був розкотистий. Здавалося, ніщо й ніколи не потрафить його зупинити. Це був не просто сміх. Це була стихія…
Яка зненацька урвалася нелюдським зойком. Посеред задушливого, тісного реготу раптом народився несамовитий крик. Можливо, так кричать тварини, напоровшись на ніж. Можливо. так кричить відрубана свиняча голова.
Ти врешті зміг підвестися. А крик не вщухав, і ти побрів на нього, шкутильгаючи і спльовуючи, а крик набував якихось нових якостей – щоразу більше жахіття й відчаю було в ньому. Він ні про що не просив, бо вже ні в що не вірив, той крик.
Становище й справді виглядало безнадійним. Ти зрозумів це. коли метрів за тридцять надибав на роззявлений у підлозі люк., з глибин якого й воззвах твій нещасний барон. Безперечно, він упав сюди, надміру зареготавшись і навіть не дивлячись під ноги, що було фатальною помилкою. Зараз він з останніх сил висів, ухопившись за поржавілі уламки арматури на глибині десь так двох метрів під поверхнею люка, понад бурхливим і вкрай смердючим потоком каналізації, про що свідчив лише блиск його золотого зуба, що невгасимо горів у роззявленій волаючій пащеці. Намагався дряпатися вгору, але тяжкі баговинні води не відпускали його, загрузлого вже по пояс.
Знизу він побачив тебе, схиленого чорним силуетом над його ямою, і перестав верещати.
– Синок, витащі меня, – попросив захриплим голосом.
– Навряд чи що з того вийде, старий, – запевнив ти його, видно, розчарував своєю відповіддю.
– Синок, ну не подихать же мне, а? В гамне, синок? А? – перейшов він до благань.
– У всякого своя доля, – зітхнув ти.
– І свій шлях широкий, – додав він. – Памагі, слиш, землячок, витащі меня, – все ж йому доводилося добряче напружувати голосові зв'язки, аби перекричати вирування страхітливих вод під собою.
– І як би я, по-твоєму, мав це зробити? – поцікавився ти, щоб трохи його збадьорити перед смертю.
– Ти спустісь, будь добр, сюда ніже, чуєш, вон по трубє, тогда достанеш рукой мою руку, понял? – говорити йому було дедалі важче, раз у раз доводилося випльовувати якісь каналізаційні згустки, але він ще поблискував золотим зубом.
– Я, напевно, саме так і зробив би, стрийку, але чогось коліно дуже розболілося, – знову розчарував ти його.
– Ну, ізвіні, ну, брось ти шутіть, земєля, ну, дай руку, слиш?
– Не дам, – твердо пообіцяв ти. – Будеш у пеклі – передавай вітання. А я все-таки піду звідси. Надто вже смердить!
І демонстративно, хоч він, певно, й не бачить, затикаєш носа. А він знову береться за крик, бо що йому лишається, і поринає все глибше й смертельніше в бурі, тьмяні, жахні, теплі московські відходи.
І ти віддаляєшся від люка і тулишся до вогкої стіни коридору, бо ледве стоїш на ногах і чути не можеш цього крику, а від смороду забило тобі дух, і ти ледь не плачеш, бо таки шкода тобі старого скурвого сина. І з останніми його воланнями, заклинаннями й захлинаннями гасне твоя надія повернути собі бодай авіаквиток…
Він борюкався ще хвилини зо три. Досить сильним виявився. Але врешті таки відпустив, розчепив зсудомлені пальці і ковзнув униз, і обійняли його води до душі його, і все затихло в темнім підвалі Москви, і тільки ти, фон Ф., у ньому лишився, розмірковуючи про те, чи є хоч крапля твоєї провини в його передчасній смерті, чи повинен був ти, ризикуючи собою, все-таки врятувати його аристократичне злодійське тіло. І про те, що колись, вичищаючи забиті лайном протоки міської московської каналізації, бригада ліміти у кисневих масках обов'язково випорпає з намулу якусь брошку або золотий зуб, або гаманець – напівзітлілий, розбухлий, повний усілякої дрібної гидоти.
Але тепер ти опинився в цій дірі цілком самотнім. Ти, фон Ф ще й сам достоту не розумієш, в яку невилазну пастку потрапив, небоженьку. Бо здавалось тобі, що вірним шляхом кульгаєш товаришу, а виявилось – ні. Не той це був коридор, І всі двері в ньому не ті. І всі двері в ньому зачинені, і всі стіни замуровані. І далекі одна від одної тьмяні жарівки не надто допомагають – ні, швидше існують лише для того, щоб ти, бевзю, час від часу пересвідчувався – виходу нема.
Тим більше, що вже давно по сьомій, себто це громаддя над тобою, цей «Дитячий світ» зачинено аж до понеділка, і ходить по ньому лише двоє-троє сумних мілітонів, нечутних, наче привиди, що охороняють простір з паперовими голубами. І навіть якщо видертися нагору, і навіть якщо знайти звідси вихід, – усе одно доведеться бути затриманим і допитуваним, а потім, чого доброго, ще й копаним, печінкованим, попідребрюваним тощо.
Тож існує в тебе, любий фон Ф., аж два варіанти. Перший полягає в тому, щоб якимось дивом дожити у цій темряві до понеділка, попередньо все-таки розшукавши той клятий вихід, біля якого зачаїтися. І зранку в понеділок преспокійно вигулькнути собі з нього, насвистуючи, та й піти геть (у гуртожиток до Кирила, до Галі, в Малий зал консерваторії, в пивбар на Фонвізіна – далі починається ціла безліч підваріантів). Другий грунтується на визнанні боротьби яко сенсу життя. Другий варіант – це наполегливе й виснажливе шукання третього варіанту, себто якоїсь невідомої тобі можливості вибратися, ні, вибабратися звідси.
- Предыдущая
- 23/38
- Следующая
