Московіада - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 21
- Предыдущая
- 21/38
- Следующая
Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самою. Так вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маєш пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальнпх тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горілкою, ближче до горлянки, залягає кавеен – «крєпкій віноградний напіток». У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.
Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо.
Тепер на черзі одне приємне відкриття. Виявляється, що в «Закусочній» разом зі здачею тобі у власність перейшла двокопійчана монета. А це означає, що з найближчого автомата слід подзвонити до Кирила, аби попередити його про своє можливе спізнення.
Цього разу ніхто, здається, не відповідає. Нарешті чуєш у слухавці знайомий голос:
– Е-е, Кириле, це я, привіт.
– О'кей.
– Що «о'кей», чорт забирай? Я дзвоню, не чуєш?
– Чую, друже.
– Я вже тут, на місці.
– Що ти маєш на увазі?
– Я кажу, що прийшов! Я прийшов, ясно? Прийшов і стою! Ми ж домовлялися тут, під «Дитячим світом», ні?
– Під «Дитячим світом»? – Ти на відстані бачиш, як здивовано підскакують угору гайдамацькі Кирилові брови. – Коли ми про це домовлялися? Що ти кажеш, чоловіче? Що з тобою відбувається?
– Зі мною все о'кей, Кириле. Хоч я недавно уникнув певної смерті. Справа в тому, що вибухнула «Закусочная» на розі Арбату – та сама, де ти колись показував мені рухівську газету.
– Що ти мелеш? Тобі є погано?
– Мені погано. Мені дуже погано, Кириле. Я складаюся з чотирьох внутрішніх рівнів.
– Чи ти міг би все-таки сюди приїхати? – У голосі його відверте занепокоєння, що межує з розгубленістю. – Ми вже докінчуємо формування першого числа. Затримка є тільки з-тобою. Ми досить незле тут попрацювали: Омелян Порфирович Андрій, Люба…
– Кириле, – перебиваєш його, – ти можеш Любу покликати до телефону?
– Зараз, – відповідає після деякого вагання. – Але що тобі є?
– Я повинен їй сказати щось дуже важливе.
– Альо, – чуєш невдовзі Любин голос.
– Люба, – вимовляєш, намагаючись укласти в це слово якомога більше ніжності, всю свою ніжність, усю ніжність світу.
– Я слухаю, так, – Люба володіє пікантною російською вимовою, навіть якщо говорить по-українськи.
– Люба, я давно хотів вам сказати…
– Щьо, щьо ви хатіли мені сказати, пане Отта?…
– Що ви мені шалено подобаєтесь. Я цілком утратив голову через ваші найкращі у світі ноги… Допустіть мене до них, Люба…
– Боже, щьо це, – вона сміється, – мені це дуже приємна чюти, Отта, але…
– Не треба ніяких «але», я вас прошу. Люба, – тепло видихаєш її ім'я разом із пахощами кавеену
– Щьо з вами, дарагий? Я ніколи б не падумала…
– Подумайте, Люба, Лю-бо, Лю-бо-ве…
Вона знову дещо нервово сміється, чуєш навіть певну схвильовану сухість в її голосі, але в цей час усе обривається. Три хвилини, відведені на зв'язок, минули.
Так. Одне ти з'ясував точно. Зустрічатися з Кирилом ти повинен був у нього вдома. Егgо, під «Дитячим світом» ти стовбичиш з якоїсь іншої причини. Але з якої, хотів би ти знати! Хіба піти спитатися в Дзержинського. У Залізного Фелікса. Ні, в Залізного Зіґфріда. У Конрада Клауса Еріха Дзержинського. Або в Райнера Анзельма Віллібальда Кірова. Або у Вольфґанґа Теодора Амадея Леніна. Він тут неподалік, під склом, живіший од живих.
Але от що! Треба постаратися зайти досередини, пролізти через пащеку цього чудовиська і побувати там, у нього в череві. Можливо, там ти про все і згадаєш. Вистачить якогось незначного нюансу, побіжного натяку, віддаленої асоціації – й ти згадаєш усе: чого сюди приперся, навіщо це все і якого хріна взагалі ти існуєш на світі, п'яна потворо з незначними здібностями до римування. Так що – аванті, до пшоду і до входу, розштовхуй ліктями всю цю примітивну поліетнічну юрму і пропихайся в цей світ, цей жорстокий, тісний, ненормальний, нервовий, цинічний дитячий світ! Адже, можливо, саме тут, у цих залах, на цих поверхах, у цих безглуздих чергах за нічим, наші діти втрачають своє дитинство, перестають бути дітьми. Виходять звідси сформованими дебілами, придатними тільки для будівництва комунізму чи реального соціалізму, чи якихось подібних абсурдних занять.
Перший поверх – це іграшки. Точніше, відсутність іграшок. З усього можливого асортименту, з усього світу чарівних фантазій, з усього паралельного і казкового піднебесся існує тільки складаний паперовий голуб, яким забиті усі відділи. Тисячі, сотні тисяч, мільйони складаних паперових голубів! Цілий материк паперових голубів, запакованих у сині коробки. Все інше розкупили ще перед революцією. І тільки паперові голуби існують для того, аби створювати для іноземних розвідників ілюзію приявного товару й іграшкового достатку. Голубі продукує певний танковий завод. Це супутній виріб. Окремі зневірені відвідувачі, махнувши на все рукою, зважуються й купують. І щасливі радянські діти, розмазуючи сльози невдоволення по щоках, несуть під пахвами літаючих паперових голубів. Розчарування і втрати, і скрегіт зубовний. Але голубій на полицях від того не меншає.
І де в них пак туалет, га? Страшенно хочеться злити воду. Періодично трапляються всілякі абсурдні вказівники на кшталт «1-й Артиллерийский проезд», але тобі не йдеться про гармати, хочеш вистрелити з чогось іншого звичайним теплим струменем, аби легше зробилося на серці, аби відродитися в цій непролазній залі, серед роздратованого і покірного натовпу. Минаєш якісь порожні відділи, потім секцію зубних щіток і грамплатівок, переповнену паперовими голубами і смердючими гімнами всіх союзних республік, виданими на фірмі «Мелодія», аж ось – нарешті!
Недвозначні двері з літерою “М”. Намацуєш у кишені двадцять п'ять копійок. Хоча, якби вони зажадали сто карбованців, ти не торгувався б ані секунди. Бабуся при вході чуло приймає твою монету. Московські бабусі вміють співчувати пиякам. Вони ніколи не сваряться, не вичитують, вони приймають пияків як даність. Бути п'яним у Москві – це все одно, що мати волосся досить поширеного кольору. Хіба можна докоряти людині за колір її волосся? Мабуть, ні.
Проходиш у пісуар, обкладений старовинними, можливо, навіть античними, кахлями, і мимоволі звертаєш увагу на респектабельно вдягнутого сивіючого добродія, що просто стоїть собі та й курить. Худорлявий південний тип років на шістдесят – костюм сидить бездоганно, краватка з лискучою брошкою, золотий зуб, засмагле обличчя – якийсь азер або ара, або й циган. Проводжає тебе досить масним поглядом. Щось останнім часом забагато гоміків розвелося – чують, певно, прийдешні зміни у законодавстві і все відвертіше виявляють свої оригінальні нахили. Торбегу закидаєш на плече і починаєш боротьбу із «блискавкою» дещо замерзлими на дощі руками. У таку мить головне бути спокійним і не приймати бажане за дійсне. Прикро було б потерпіти поразку вже тут, біля самої мети. Тому кожен твій рух підкреслено зосереджений, виважений і самозаглиблення…
Усе це тривало досить довго, але справді принесло тобі море задоволення. Тягнеш «блискавку» і незалежно йдеш повз синіючого дядечка з нетрадиційними звичками. Витріщився на тебе досить нахабно, ще й посміхається кутиками вуст. Не на того натрапив, шановний! Тут коби з усіма бабами дати раду! Даремно прагнеш спокусити мене своїм золотим зубом. Чао, старий!
Виявляється, починати слід було з туалету. Бо після його відвідин настало дивовижне проясніння, і ти раптово згадав про друзів, про їхніх дітей і про те, чого прийшов сюди. Виходиш у залу і бачиш ситуацію ясно, мов на долоні. Тож поки не пізно варто купити кількох паперових голубів. Це єдине, що можна зробити для твоїх друзів та їхніх маленьких гарних діточок. Зрештою, не такий уже й кепський подарунок – символ миру і Святого Духа. Усе-таки не танк і не автомат чи якась інша мілітарна дурниця.
- Предыдущая
- 21/38
- Следующая
