Московіада - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 14
- Предыдущая
- 14/38
- Следующая
Та головне, що у Галі досі не від'єднали світло, воду і газ. І поки це триватиме, вона залишається тут, бо більше їй іти нікуди. Сама в порожньому домі, що розсипається. Заслухана в нічне верещання котів. Безстрашна і чудово тренована. Охоронювана улюбленими змійками, що сичать у скляних коробках…
Вона відчиняє тобі і рвучко – аж трохи занадто – повертається до кімнати. Ніяких обіймів, поцілунків, гарячих сліз, а-а… прийшов, ну і дідько з тобою, мокрий, мов цуцик, неголений, згадав, що я існую на світі, а мені все одно, прийшов ти чи ні, не треба робити мене щасливою… Продираюся крізь кущі омели, що вибуяли перед порогом, і входжу. Обжита фактично тільки одна кімната. А коридор порожній, коли не зважати на скляні коробки. Але в напівтемряві змій не видно. Чути лишень якесь рівномірне шипіння, але то, можливо, шипить, топлячись, маргарин на вибуховій кухонній плиті.
– Галю, я, здається, хворий, – кажеш якимось тремтячим голосом, наче задрипаний актор-трагік. – Якщо дозволиш, я прийму в тебе гарячу ванну. Можна від тебе подзвонити? О, ти собі тут випиваєш?…
У неї таке час до часу трапляється. Купує собі пляшку-другу й потихеньку цідить. А ти й не зауважив спершу, що вона вже добряча. І виглядає не найліпше: сині затоки під очима, халат, накинутий на нічну сорочку, ліжко досі розстелене, в кімнаті бардак.
– Щось трапилося? – запитуєш і скидаєш па підлогу, як сказав поет, обважнілого, наче прапор, плаща.
– Ну ти теж сьогодні не постував, – нарешті чуєш її голос. До речі, як ніхто інший, вона вміє визначати, пив ти що-небудь чи ще ні.
– Що правда, то правда, – відповідаєш уже з лазнички, відкручуючи кран гарячої води. – Знаєш, я відчув, що в мене піднімається температура, і трохи випив для профілактики…
Повертаєшся до кімнати і поміж усілякого лахміття знаходиш її двокасетник. Знайомими тобі трусиками витираєш із нього пилюку.
– Я забрав останній концерт Майка Олдфілда. Послухаємо?
Вона, звичайно, ні мур-мур, насуплено тримає в руці склянку з горілкою, але починається музика – гітари, флейти, барабани, клавесини, у лазничці біжить вода, ангельські хори кличуть мореплавців відкривати нові екзотичні землі, каравели пристають до вологих південних островів, набираєш телефон Кирила.
– Отто? Чудово! Де ти пропадаєш, як довго маємо тебе чекати? – випалює Кирило замість привітання.
– Хвилин за двадцять я буду в тебе, – заспокоюєш його.
– Тут тепер майже всі є зібрані: Омелян Порфирович, Люба, Андрій… Ти всіх затримуєш, Отто! Ми ж так ніколи нічого путнього не збудуємо! Де ти зараз є?
– На одній зупинці, старий…
– На якій зупинці, де?
– Яке це має значення, Кириле? Головне, що я скоро буду!
– О'кей, добре. Ми чекаємо ще двадцять хвилин. Не більше.
– Навіть менше. Я буду швидше, ніж за двадцять хвилин.
– О'кей, чекаємо!
У слухавці короткі гудки. Так. Одну справу зроблено. Сідаєш до столу, бо Галя кивком показує тобі на склянку.
– Випий, – каже вона.
– Водка пйош – свінья лєтаєш, – виголошуєш давню узбецьку мудрість.
Горілка йде досить непогано. Тепер айне кляйне цігаретте – і шубовсь у ванну. І пішли вони всі. Тут тебе ніхто не знайде. Можна сидіти роками. Аж поки турки не відремонтують будинок. Аж поки не настане новий срібний вік.
– Що нового, Галю?
– Я вчора повернулася з Середньої Азії.
– І як успіхи?
– Кілька молодих еф. Недавно вилупилися. Десь так із півмісяця.
– А що ти робитимеш, коли ваша імперія розпадеться? Куди поїдеш за ефами? У Псковську область?
– Ти вже сто разів мене про це запитував, – кривиться вона.
– І сто разів я не чув твоєї відповіді. Чого ти п'єш?
– Настрій. Нічого не хочеться. Наливай ще. Це не остання пляшка.
– Як тобі Олдфілд?
– Я вирішила, що ти не повинен більше сюди приходити. І взагалі – я викреслюю тебе зі своїх списків. Купайся і провалюй геть.
– Обов'язково. До речі, мені все одно треба йти. Мушу в «Дитячому світі» купити подарунок для дітей своїх друзів. А діти моїх друзів – то мої діти.
– Не смішно.
– Я знаю, Галюню.
Вона закурює, нетвердо підводиться з-за столу і, похитуючись, добирається до вікна. Курить і дивиться у вікно. Під Майка Олдфілда.
– У тебе вже хтось є, Галю?
Маленька череп'яна ваза, знайома тобі ваза з підвіконня, без попередження летить у напрямі твоєї голови. Встигаєш ухилитись, як здібний боксер. З Галею це буває. Гарна була ваза.
– Ти прийшов, аби познущатися?
– Що за дурні питання? Звичайно! Я тільки тим і живу, що висмоктую з тебе кров…
Зелена разова запальничка пролітає поруч із твоїм вухом. Майк Олдфілд бавиться тамбурином і кастаньєтами. Наступною полетить, напевно, праска. Слід бути обережнішим у висловах – не надто хочеться дістати нею в скроню.
– Востаннє, коли ти був тут, ти повівся зі мною, наче з повією… Отримав своє – і пішов. Пропав на два тижні…
– Я писав роман у віршах, Галю.
– Писав! Ти міг би просто подзвонити. Я ж не тримаю тебе!… Вона таки забагато випила. І ця праска стоїть занадто близько до неї. А вода у ванні, здається, вже набігла…
Так і є! Повна ванна чудової щедрої гарячої води, яку ти так любиш. З кімнати долітає її голос:
– Живи собі, як знаєш!… Будеш потім на своїй Україні розповідати, як мав тут одну кацапку дурну…
– І не одну, Галю, не одну, – відповідаєш уже роздягнутий, залазячи у ванну.
У кімнаті щось об щось розбивається. Але то не праска. Намагаєшся відгадати, що саме. Чорт забирай, як гупає у скронях. Чоло потягне градусів так на тридцять вісім. Навіть з лих(…)м, як кажуть твої знайомі російські письменники. Заплющити очі і думати про велике. Шкода тільки, що не прихопив сюди склянку з горілкою. Бо наші предки – славні козаченьки – горілкою будь-яку хворість виганяли. Горілкою й гарячими ваннами. Але в поході не пили. За це каралося киями. А ти сьогодні в поході й нажлуктався, мов паскуда. Київ йому, київ сучому синові!
Розплющуєш очі. Ось по трубі повзе змія. Мабуть, хоче стрибнути до тебе у ванну. Але як вона зможе стрибнути? Для того аби стрибнути, потрібні сякі-такі ноги. А змії ніг не мають, за винятком мідянок. Вона не стрибнути хоче – ні, вона впасти хоче до тебе у ванну. Сповзе по трубі трохи нижче – і гаплик.
– Галю! – кличеш. Як у прірву.
– Галю, забери звідси змію!
П'яна, а все-таки злякалася. Прийшла і сіла на підлогу. Рукою бовтає у воді.
– Яка змія, що ти верзеш? – запитує так стомлено-стомлено.
– Он, бачиш, на трубі? Ефа! – Тобі робиться нестерпно смішно, аж умліваєш від реготу. – Ефа. Молода ефа! Он вона, сучара!… – тебе аж трусить від реготу.
– Це ізоляція, кретине, – каже вона так тихо-тихо і починає тебе цілувати.
Її розпатлане волосся лягло на воду. Вона обціловує твою голову, тільки голову, аж ти перестаєш реготати і починаєш дивуватися: хіба можна так любити чиюсь голову? Ну, добре там м'язи, стегна, грудну клітку, пахвину. Але голову? Щось подібне вже було сьогодні – гаряча вода, поцілунки. Головне – лежати сумирно й не рухатися, бо якщо вона зараз добереться до твоїх плечей і грудей, не уникнеш подряпин та укусів. Є в неї така особливість. Після побачень із нею ти завше ходив розмальований слідами її пристрасті, наче сердега, випущений з камери тортур, їй просто необхідно зустріти у цьому житті Доброго й ніжного мазохіста, без шкідливих звичок, матеріально забезпеченого, уважного в побуті. І вона буде щасливою. Обов'язково буде, ти віриш у це.
– Що там діється надворі? – запитуєш у перерві між поцілунками.
– Дощ, – відповідає вона і нарешті йде геть.
Ще трохи полежати – і в дорогу. Вода все одно вистигає, музика на касеті закінчується об'єднаним хором індіанців та конкістадорів, горілку вона доп'є самотужки, навіть якщо в неї де-небудь прихована ще одна пляшка. Мої хлопці гинуть заради горілки, а вона тут собі дозволяє кидатися пляшками об стіни!
Випускаєш воду в підземні світи. Вона втікає з глухим бурмотінням. Прощай, водо, я любив тебе, мов коханець, я провів тобою незлих півгодинки, до наступної зустрічі!
- Предыдущая
- 14/38
- Следующая
