В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 24

• Предыдущая
• 24/43
• Следующая

Та в тій хвилі пронісся звідкись понад верхи, як і перед двадцятьма роками, голос трембіти, смутний і протяжний.

Гриць спинився.

— Се на смерть? — спитав старець.

— Не знаю. Мабуть... — відповів хлопець і нараз прискорив кроку. Хоч і як він звик до звуків трембіти, любив їх, а в тій хвилі вразили вони його болюче.

Старець, не в силі держати з ним кроку, задихався і станув.

Гриць спинився на хвилину.

— Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.

— Ідіть, — відповів Гриць, — я спішуся... бо мене в полонині ждуть.

— Іди, синку, іди з богом! — відказав старий. — Рад, що бачив тебе, а далі нехай орудує божа воля.

— Побачите ще на весіллі, — потішив Гриць щиро, і нараз, мов на внутрішній приказ, зняв покірно капелюх і схилився низько перед старцем.

— Поблагословіть, діду, ще перед весіллям! — просив. — Хто знає, як випаде, чи вспієте на час прибути. Поблагословіть, ви старенькі.

Старець аж затрясся зі зворушення, захлипав.

— Благословлю тебе, синочку, — промовив розжалобленим голосом, — благословлю з усім добром і щастям — а не забудь свого діда...

— Не забуду, татку!

І пішов Гриць. В душі ніс не то смуток-тугу, не то стісненну радість, а все з думками про весілля. Відтак станув і поглянув вдолину. Де був його — як називав себе — старий дід.

От був ще.

Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче між хати вдолину, доки не згубився цілком...

Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густі ліси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують під небосклоном.

Минула вже перша весна, пишаються вже ліси, гори в ясній новій зелені — настає літо.

Вже четверта неділя, як виїжджає Гриць на своїм чорнім густогривім коні в ліс за Туркинею і не діждеться її. З надією виїжджає, з сумом вертає. Може, засватали її М'ясницями, думає часом неспокійно, а може, і віддала мати десь далеко звідси, а він нічого не знає, від нікого про неї не чує, — ніхто нічого не каже.

В його серці розігралася туга. Туга широкою струєю, і як вже ніхто інший про те не знає, то чорний кінь його один певно знає. Вижидаючи її отут лісом нетерпливо, він іноді і годину стоїть, спертий на нім, задумавшись або виспівуючи тужливу пісню, або знов надслухуючи шелесту, що заповідав би її присутність у лісі, або виграває на сопілці. А вкінці, знетерпеливившись, сідає на нього і жене скорим кроком куди-небудь на розраду, а бодай до щебетливої, слухняної синьоокої Настки, котра відтак все лагодить. Так і нині.

Спершися на свого чорногривого друга, він дивиться острим оком, мов яструб, на ту білу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого лісу хилком проти нього.

«Прийде вона?» — думає.

Не знати.

А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а її ще нема.

Вже всіх яструбів, що плавали чистим воздухом, перечислив, темний яр, що ним гнав шумливий потік, змірив вздовж і вшир своїм оком, виповнив тужливими думками, а вона й нині не прийшла.

«В ліс весною прийдеш?» — питав її тоді зимою.

«В ліс весною прийду».

«Як зазеленіє?..»

«Як зазеленіє», — відказала, усміхаючись, і от як додержує слова! Вона не то лиш що не приходить, але і не показувалася ще сього літа, і вір дівчатам! То не так, як його Настка: що забагнеш, вона вже знає, що подумаєш, вона вже скаже. От така та Настка, що він її голубить. Вона ж йому щира. Раз по правді щира. А Туркиня?

Гриць затискає зуби з нетерпливості і проклинає «чортицю», що пусто-дурно здурила тоді взимі, обіцяючись на весну, а сама от і в гадці не має явитися.

Під час таких невеселих думок здіймає нараз його кінь високо свою голову, задивився чорними блискучими очима неповорушно в одну сторону лісу, насторчивши вуха, і мов жде. Майже цілим туловищем своїм жде...

Широкі, крилаті віти смерек, десь недалеко них, розділюються гнучко і без шелесту, і з-помежи них визирає нараз дівоча голова, пристроєна двома великими червоними маками, і знов зникає. Кінь жахається, а Гриць, не помітивши в задумі, що з його другом зайшло, кидається за ним. Чого злякався, сполохався? Побачив якого ведмедя? Чи, може, серну тонконогу, що хотіла білу стежку перейти, сполохалася їх видом і сховалася знов? Він успокоїв полохливого коня, і знов настала попередня тишина. Знов ніщо не рухається. Ждуть.

Не рухається справді ніщо?

Ніщо.

Ба противно: десь щось рухається. Якийсь час стояв кінь спокійно, неповорушно, однак тепер починає наново непокоїтися. Відчувши десь щось ніби чуже, він почав наслідком своєї великої полохливості бистрим оком роззиратися, піднявши голову ще вище, як перше. Та вже не жахається так сильно, як перше. Гриць прив'язав його до якоїсь смереки, а сам іде білою стежкою вперед угору. Однак не уйшов дальше, як кільканадцять кроків вперед себе, коли саме недалеко нього попри стежку розчиняються, як перше, крила смерек, уступають місце дівочій пишно заквітчаній голові, а далі й цілій високій стрункій статі Тетяни.

— Туркине, то ти?! — крикнув Гриць врадуваний.

— То я.

То я! То вона!

І самі не знають, як се зложилося, що вже тримає він її в своїх обіймах і що їх уста, мов на приказ, самі з себе злучилися.

— Пусти! — домагається вона строго і звільняється, збентежена, з його рук, що ніби навіки взяли її в полон, інший рух забули.

— Туркине! — повторює він, не тямлячись з радості. — Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.

— Аж тепер, — повторює, сміючись, а відтак додає: — Тому й пусти, — і освободжується з його рук нетерпливо. — Я не йшла сама, — оправдується відтак квапно, — а йшла з одною жінкою (ніколи не могла перемогти себе про Мавру заговорити)... Цить, — додає потайно, півголосом, — вона ходить часом сюди і під «Білий камінь», і шукає там якогось зілля...

— Лиш тут най не йде! — перебиває він її і притискає знов до грудей. — Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла... діждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.

Вона дивиться на нього, підсуваючи чорні брови вгору, і, усміхаючись, питає:

— Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?

— Нині четверту неділю як жду.

— А я ходила по лісах, та все заверталася з дороги назад, не могла звернутися до тебе...

Він заглядає їй в очі, що ніколи не бачили зла і все дивляться просто та щиро, всьому чудуються, вірять...

— Зозуле ти! — каже, цілуючи її, і тулить, голубить її раз по раз до грудей. — Зозуле!

— Не могла, не могла, — впевняє далі, — маму вдолині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало...

— Любити, Туркине?

— Любити, Грицю.

— А он, бач, я можу.

— Любити і дурити?

— Дурити і любити! — відповідає, не надумуючись, і сміється.

— А я все вагаюся...

— Бо не любиш щиро, як я.

— Грицю!!.

— Туркине!..

Вона обняла його за шию і мовчить.

— Туркине... ти любиш щиро?

Мовчанка...

Відтак:

— Може, Грицю...

— Зозуле!

Нараз підняла голову і знов дивиться просто з щирістю в його очі.

— Ніколи так не питай, — просить якось з наглим жалем.

— Коли ти завше така чудна до мене, — відказує він, оправдуючись.

— Ні, Грицю, ні... — впевняє його і тулиться з неописаним довір'ям і чуттям до нього. — Якби ти знав...

— Що, дівчино моя?

— Як тяжко дуже, дуже любити, а притім ту любов перед матір'ю... — і урвала на хвилинку, а відтак докінчила квапно, — таїти.

— Чому таїти? — питає він впрост. — Чи се соромно любити?

— Не пустять ходити в ліс, — додає вона. — Скажуть, щоб ти присилав сватів, а по лісах не пустять сходитися. О... моя мати ніколи не пустить.

— Ов-ва! — потішає він її і сміється.

— Так, так, Грицю, — повторює вона поважно, — мама моя не знає жартів. Проти хлопців вона строга — не вірить їм.

— А проте їх і конем не об'їдеш, — відказав він, знов сміючись.

• Предыдущая
• 24/43
• Следующая