Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 9
- Предыдущая
- 9/56
- Следующая
Любовi мiж ними не було. Правда, зразу молода, здорова природа обоїх притягала одно до другого, — нерозвитi чуття i думки наразi й не бажали нiчого бiльше, крiм простої тiлесної розкошi. Та й то цiлими днями вони звичайно не видалися, — тим приємнiшою була зате стрiча вечором, їм уродилась тодi донька, котра однако ж швидко пмерла, — здається, через неосторожнiсть самої матерi вночi. Тодi ще Гольдкремери вважалися за бiдних: Герман уганявся по цiлих днях по мiсту або по околишнiх селах, Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, шила i мила, — одним словом, жила робiтницею, так, як i досi. I се була ще найщасливiша пора її життя замужем. Перша дитина, також здорова i гарна дiвчинка, дуже її тiшила i також чимало причинювала їй роботи й заходiв. Чим бiльше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровiшою i веселiшою. Правда, вона сама не знала, що се iменно з працi, i частенько жалувалась перед чоловiком, що не має нiколи й хвилi вiддиху, що тратить здоров'я, повторюючи бiльше звичайнi бесiди других жiнок, анiж говорячи з власного переконання i з власної потреби.
Нещастя хотiло, щоб тi її бажання аж надто швидко сповнилися. Герман розбагатiв, закупив вигiдний i обширний дiм на Бориславськiм трактi, наняв прислугу, якої гребувала Рифка, — i їй зразу немов полегшало. Ходила по тих покоях, на котрi недавно ще несмiло поглядала з улицi, приглядалася образам, меблям, дзеркалам та обоям, порядкувала в кухнi, зазирала до спiжарнi, але швидко пiзнала, що все те її ходження i зазирання було непотрiбне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку i за найменшу недокладнiсть грозив прогнанням зо служби, — тож при невеличкiм господарствi, яке у них велось, не було що боятись окрадування через слуги. Нанятий кухар розумiвся на варивi далеко лiпше, нiж сама панi, а її ради та розпорядки принимав з чемною насмiшкою. Переставляти меблi i перевiшувати образи їй швидко навкучилось, — i от тепер-то почалась нова, страшна доба її життя. Вона досi не знала, що таке нуда» — тепер нуда просякла її до костi. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сидiла в кухнi, балакаючи з службою, то лежала цiлими годинами на софi, то виходила на вулицю i вертала швидко додому, не можучи найти собi нiякого заняття, нiякої роботи, нiчого, що би пiддержувало в якiм-небудь руху її нерви i мозок. Служба супроти неї була мовчазлива, знаючи її дразливiсть за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рiдко, та й всюди обходились з нею дуже холодно. Впрочiм, всякi вiдвiдини були для неї мукою. Серед нових кружкiв людей, в котрi так напруго ввело її багатство мужа, вона чулась зовсiм чужою, не вмiла повернутися, не знала, що говорити, не розумiла анi їх комплiментiв, анi їдких притикiв а своїми грубими дотепами та простими замiтками будила тiльки смiх. Швидко вона похопилась, що вона справдi стається тiльки посмiвищем тих людей, i перестала зовсiм бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крiм кiлькох старших жiнок. Та й тi незадовго поображувались за її дразливiсть та наглi, непогамованi вибухи i перестали бувати. Рифка осталась сама, мучилась i билась, мов звiр лiсовий, запертий у клiтку, i нiяк не розумiла що се їй такого сталося, її нерозвита думка не могла анi дiйти до причини того стану, анi найти з нього вихiд, найти яку-небудь дiяльнiсть, яке-нвбудь заняття для своєї здорової, крепкої натури, що лишена без усякого дiла, без усякого живiшого iнтересу до життя, сама в собi з'їдалась i попелiла, вибухала хiба надмiрним, бевумним гнiвом за леда дрiбною причиною. В мiру того як Рифка вiдвикала вiд працi, праця ставалась їй чимраз ненависнiшою i тяжчою: вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед кiлькома лiтами тiтка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сiрою, непринадною опоною, i вона ставалась чимраз самотнiша в свiтi, опадала чимраз глибше на днi тої пропастi, яку круг неї i пiд нею викопало багатство її чоловiка i котрої анi вона, анi її чоловiк не вмiли заповнити нi сердечною любов'ю, нi розумною духовою працею.
От в такiй-то порi вродивсь Рифцi син — Готлiб. Лiкарi зразу не обiцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала, а слуги в кухнi пошiптували собi, що се якесь «вiдмiнча». Але Готлiб не вмер, хоть i не стававсь здоровiшим. Зато матерi його хоть на якийсь час свiт роз'яснився. Вона цiлими днями бiгала, кричала, суетилась коло дитини i почулася нараз здоровiшою, менше дразливою. Нуда пропала. I рiвнобiжне з тим своїм виздоровленням вона тим сильнiше полюбила свого сина, чим той був слабший i докучливiший. Недiспанi ночi, ненастанна грижа та захiд коло нього — все це робило їй Готлiба дорожчим, милiшим. З часом хлопчина трохи нiби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духовi епосi бностi будуть далеко не блискучi. Вiн ледве в другiм роцi ймився ходити, а ще в третiм роцi лепотiв, як шестимiсячна дитина. Зато, на радiсть матерi, почав їсти добре, немов через три першi роки дуже проголоднiвся. Животик у нього все був повний i надутий, як бубон, а скоро тiльки трохи зголоднiв, сейчас починав верещати на всю хату. Але чим бiльше простао Готлiбу. Тим поганшi робились його норови. Вiн Кождо'му мусив докучити, все псував, що далось зiпсувати, i ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тiльки, де би мiг чого причепитися. Мати любила його без пам'ятi, тряслась над ним i у всiм волила його волю. її нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати їй другої дороги для проявлення материнської любовi; вона нiколи й не подумала о розумнiм вихованнi дитини, не дбала нi про що, крiм того, щоб сповнити кожде її бажання. Слуги боялись малого Готлiба, як огню, бо вiн любив нi з сього нi з того причепитись i або роздерти одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або, коли сього не мiг зробити, починав кричати щомоцi, на крик прибiгала мама, i бiдна людина малась тодi ще гiрше. Сварка i штовханцi — то була ще найменша кара, а то лучалось, що служницю сейчас вигоняно зо служби. Герман знов не любив сина, вже хоть би тому, що i в тi рiдкi днi, коли бував дома, через нього не мав нiколи супокою. Малий Готлiб зразу боявся батька, але коли кiлька разiв мати за нього завзято стялася з вiтцем i отець уступив, хлопець своїм дитячим нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати оборонить, i почав виступати против вiтця чимраз смiлiше. Се лютило Германа, але позаяк жiнка у всiм потакувала синовi i готова була дати собi й око виймити за нього, то вiн не мiг на те нiчо порадити, i се ще пiдносило його неохоту i до жiнки, i до сина. Розлад в родинi ще збiльшився, коли прийшлось дати Готлiба до школи. Розумiється, що кiлька днiв перед записом Рифка плакала над своїм сином, немов то його поведуть до рiзницi; вона розмовляла з ним, немов прощаючись навiки, розповiдала йому, якi-то там острi люди, тi професори, i наперед уже грозила їм, коли котрий поважиться ткнути її золотого синочка: вона наказувала йому, як скоро хто в школi чим-небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався їй, а вона покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Готлiб, не бувши ще в школi, мав до неї вже таку вiдразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисне на то, щоб мучити таких, як вiн, «золотих синочкiв».
Зато Герман ударився в другий бiк. Вiн пiшов до ректора отцiв василiанiв, котрi в Дрогобичi держали тодi одиноку головну школу, i просив його давати позiр на Готлiба, щоби вчився i привикав до порядку. Вiн розповiв, що хлопець розпещений мамою i зiпсутий, i просив держати його остро, не щадити грозьба, навiть кари i не зважати на те, що може говорити i робити його жiнка. Додав навiть, що коли б того було треба, вiн винайде для Готлiба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з-пiд шкiдного впливу матерi. Отець ректор немало здивувався такою бесiдою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Готлiб не тiльки зроду був мало спосiбний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отцi професори, певно, з нiким ще не мали тiлько гризоти, що з ним. Щохвилi ученики, товаришi Готлiба, прибiгали жалуватися на нього: сьому вiн роздер книжку, другому пiдбив око, третьому викинув вiкном шапку в монастирський город. Коли хто в коритарях i в класах робив найбiльше крику i стуку, то певно Готлiб. Коли хто пiд час науки бурчав або стукотiв пiд лавкою, то також вiн. Коли хто в цiлiм класi смiв сваритися. з професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також вiн. Професори зразу не знали, що з ним дiяти; вони день у день жалувалися ректоровi, ректор писав до вiтця, а отець вiдписав коротке слово: «Бийте». Вiдтодi посипались на Готлiба кари та буки, котрi хоть про око трохи нiби втишили, скрушили його крутi норови, але довели його до скритостi i завзятої злостi i так до решти зiпсували його моральну iстоту. Ледве в семи чи восьми лiтах Готлiб скiнчив чотирикласову нормальну школу i, пшiбитий морально, нерозвинедий духовно, з безграничною вiдразою до науки i злiстю до людей, а особливо до вiтця, вступив в гiмназiю. Але тут вiн в трьох роках не скiнчив ще й другого класу, коли поганий i темний случай з вiтцем перервав назавсiди його шкiльну науку. (Случай_ той був предметом повiстi_ «Boa constrictor», _ надрукованої 1878_ p._ у видавництвi: «Громадський друг», _ ч, _ II;«Дзвiн» i «Молот».)_
- Предыдущая
- 9/56
- Следующая
