Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 7

• Предыдущая
• 7/56
• Следующая

— А вiн за чим?

— Таж знаєш, у нього нинi закладини були, просив мене…

— Але за чим його сюда принесло?

— Слухай, Рифко, — почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. — Леон — багатий чоловiк, добрий чоловiк, голова неабияка…

— Чи кажеш ти раз, чого вiн ту прийшов, чи нi? — перебила його Рифка, стискаючи кулаки.

— Адже чувш, що кажу. Тiлько послухай. Леон, кажу, багатий чоловiк. А жiнки у нього нема, тiлько одна донька. Чуєш, Рифко, ти знаєш його доньку Фаннi? Правда, що дiвчина нiчого?

— Ну?

— Знаєш, що каже Леон? «Сусiдо, — каже, — у мене одна донька, а у вас один син…»

Герман не скiнчив. На згадку про сина Рнфка посинiла, задрижала вся, а вiдтак, шпурнувши набiк стiльчик з-пiд нiг, випрямилася i крикнула:

— Розбiйнику! Кровопiйце! Проч вiд мене! Проч з-перед моїх очей..

Герман остовпiв. Вiн не знав, що се сталося з Рифкою, i лепетiв лишень раз за разом:

— Але ж, Рифко, що тобi? Що ти робиш, Рифко?..

— Проч менi з очей, потворо! — верещала Рифка. — Щоби тя бог тяжко побив та покарав! Щоби ся земля пiд тобов розступила! Iди геть вiд мене! Ти, ти говориш менi про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?..

— Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!..

— Нiчого менi вiд тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на своїм судi! А хiба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою… А ти нi та й нi! Тепер маєш, маєш, чого-сь хотiв!

— Ну, що сталося, Рифко? Я нi о чiм не знаю!

— Не знаєш? Га, не знав би ти, що нинi за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дiзнайся! На! — I вона кинула йому лист паперу. Герман дрижачими руками взяв пiм'яте, слiзьми промочене письмо, мiж тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями i тяжко плакала.

Письмо було зi Львова, вiд купця, у котрого практикував Готлiб. Герман, муркотячи, читав: «Високоповажний пане! Сам не знаю, вiд чого зачати i як розповiсти о тiм, що тут у нас сталося. Ваш син, Готлiб, уже три днi тому пропав, i всякi пошукування були дармi. Доперва нинi рано удалось полiцiї найти його одiж, звиту докупи, в корчах на Пелчинськiи горi. Його ж самого досi анi слiду. Догадка була, чи не втопився в ставi, але досi не можна було дошукатись тiла. Приїжджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити, що з ним сталося. Впрочiм, коли б дещо викрилося, заким ще ви дiстанете се письмо, донесу телеграфiчно!.

Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телеграми не було, — значить, нiчого! Вiн довгу хвилю стояв мов остовпiлий, сам не знаючи, що з ним дiється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.

— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довiв свою дитину! Втопився мiй синочок, втопився мiй Готлiб!.. I чому тебе замiсть нього не залляла твоя проклята кип'ячка в якiй-де бориславськiй безоднi!..

— Боже мiй, — сказав Герман, — жiнко, май же розум, хiба ж я тому винен?

— Не ти винен? А хто ж такий? Може, я? Iди, людоїде, но говори нiчого, не стiй, їдь до Львова, може, ще де як мож буде його вирятувати або хоть тiло вiднайти!.. Боже, боже, за що ти мене таким чоловiком покарав, що свою власну дитину в грiб ввiгнав! Та й коби ще тих дiтей у нього много! А то одно-однiсеньке було, та й того нема!.. Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися!..

— Та цить же, Рифко, чень, ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тiлько одiж знайшли! А одiж що? Одiж мiг скинути…

— А скинув би ти з себе шкiру твою погану!.. Ти ще менi договорюєш, дорiзуєш мене, нелюде! О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у водi риби їдять! Тобi що! Але я! Моє серце краєся, моє серце чув, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..

Герман бачив, що з жiнкою нiщо говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Вiн кинувся чим борше наказати вiзниковi, щоб збирався в дорогу, запрягав конi. Тодi до Дрогобича не було ще залiзницi. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж вiдтам iшла залiзниця до Львова.

Проходячiї через великий покiй, Герман зирнув набiк i побачив Леона, котрий усе ще сидiв на крiслi, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його «сусiдами» i що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собi Леона, про котрого за криком жiнки та власним нещастям зовсiм був позабув.

— А, коханий сусiдо, — сказав вiн, зближаючись до Леона, — даруйте, але нещастя…

— Боже, що з вами сталося? — скрикнув Леон. — Ви блiдi як полотно, дрожите, ваша жiнка плаче, що се таке?

— Ех, i не питайте, — сказав стиха Герман, — нещастя, мов грiм з ясного неба, спало на наш дiм, i то так несподiвано, що я ще й досi не знаю, чи то все менi сниться, чи дiйсна правда.

— Але кажiть же, боже мiй, — i нема нiякої ради?

— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало моє щастя, моя надiя!

— Мертвого?

— Отак! Мiй син, мiй Готлiб, не жиє вже!

— Готлiб! Що ви кажете? Чи се може бути?

— Пише зi Львова його принципал, що пропав десь. Кiлька днiв не мож було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла його одiж в корчах на Пелчинськiй горi.

— А тiло?

— Нi, тiла не найдено.

— Ах, то, може, ще вiн жиє!

— Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi, розваживши його характер i все… все… я стратив надiю! Нi, не бачити вже менi йоте, не бачити!..

Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповiданням, з його очей потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, нащадник його маєтку. А ще саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями. Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб не поправиться, то, може, гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумiє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на водi. Послiднi ниточки любовi вiтцiвської i сильнi нитi самолюбства в його серцi заболiли нараз — i вiн заплакав. Леон кинувся потiшати його:

— Ах, коханий сусiдо, не плачте! — говорив вiн. — Я знаю напевно, що ваш Готлiб живий, що ще будете мати з нього потiху. Лиш не дайтеся пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам, людям сильним, капiталiстам, стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!

Герман хитав головою на тоту бесiду.

-: Що менi з того? — вiдказав вiн сумно. — Пощо менi тепер сили, капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я — застарий уже!..

— Нi, не тратьте надiї, не тратьте надiї! — вговорював Леон, — Лиш швидко їдьте до Львова, — я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.

— О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, поїду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!

— Нi, не вмерлого, а живого, — пiдхопив Леон. — I вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привезiть сюда, всiм нам на втiху, на радiсть! Так, коханий сусiдо, так!..

В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою ввiйшла Рифка, ще заплакана i вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнiвом, коли побачила Леона. I Леон собi ж почувся якось не в своїй тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i грiзну, як жива кара божа. Але, криючи своє замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку i вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його вiд стiп до голови, коротко, але голосно спитала:

— А ти чо ту хочеш, заволоко?

Леон став нi в двi нi в три на таке привiтання. Далi на лицi його появилася холодна, силувана усмiшка, i, ще раз кланяючись, вiн зачав:

— Справдi, ласкава панi, дуже менi жаль, що я в таку невластиву пору…

— Але я питаю, чого ту потребуєш? — крикнула Рифка i глянула на нього з таким гнiвом i погордою, що Леоновi аж страшно зробилося, i вiн мимоволi мотнувся взад.

• Предыдущая
• 7/56
• Следующая