Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/56
• Следующая

— Що се такого? Що се такого? — загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно свої пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм своїм тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма заїхала Бенедя пiвиерек — щастя, що не по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю.

Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.

— Що то таке? Що таке? — гомонiли гостi. — Що сталося?

— Пiдойма забила чоловiка.

— Забила? Йой, боже! — далося чути мiж дамами.

— Нi, не забила, живий! — роздалось з-мiж робiтникiв.

— Живий! А! — вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце.

— А дуже скалiчений?

— Нi, не дуже! — се був голос будовничого, котрий також при тiм случаї несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.

Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своїй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котрої пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.

— Води! Води! — кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.

— Возьмiть го винесiть отам на вулицю! — крикнув вкiнцi Леон. — А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!

— Живо, живо! — пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча «рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

— А видите, пане будовничий, я добре казав…

— Що, що таке? Хто казав?

— Я казав, — шептав стиха, спокiйно майстер, — не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.

— Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! — вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi.

Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний грiш до видовбаної в каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польської шляхти iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi, але, щоб не покпитись зi своїм шляхетським гонором, живо вiдоп'яв вiд' манжета золоту спинку i кинув її до ямки.

Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже кидання грошей скiнчилось — ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.

«Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-вулькуль!» — щебетала пташина, не надiючись собi лиха, коли Леон зближався. Тонкий, чистий спiв щигля дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися, цiкаво позираючи на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв клiтку з птахом iз стовпа i, держачи її догори, проговорив:

— Мої дорогi сусiди, а нинi гостi! Великий седень для мене, дуже великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного пристанiвку. Тут, в щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав увити собi гнiздо, котре би було красою i славою мiста…

— Браво, браво! — закричали гостi, перериваючи бесiду.

Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше:

— Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи довершити єго щасливо i хотячи уживати єго плодiв щасливо, треба передовсiм з'єднати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв, ласкавi панство? Може бути, що є мiж вами хто, що в них не вiрить. Я — признаюсь вам — вiрю в них. Ту, в тiй землi, в тих брилах камiння, в тiм сичучiм вапнi, в людських руках i головах, — у всiм тiм жиють духи, сильнi, таємничi. При їх тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони тiльки будуть її пiдпорою i обороною. I тих-то духiв поєднати, жертвою поєднати, кровавою жертвою, — се цiль нинiшнього великого обряду. Щоб достаток i добробит, — не для мене, а для цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, ви ласкавими руками кинули в сю камiнну борозду золоте сiм'я. Щоб здоров'я, веселiсть i краса — не ' для мене, а для цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, я жертвую духам сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного спiвака! При цих словах Леон встромив руку до клiтки. «Пi-пi-пi!» — запищала пташина, перхаючи i ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив її i виняв з клiтки. Щиголь скоро в руцi замовк, тiльки дивився довкола заляканими очима. Його червоноперi груди виглядали, мов велика кровава пляма в Леоновiй руцi. Леон виняв червону шовкову нитку i зв'язав нею щиглевi крила i ноги, а вiдтак зiйшов схiдцями в долину, до фундаменту. Всi довкола мовчали, мов пiд якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i довкола чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв перше з пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в камiннiй дучцi, а вiдтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокiйно на холоднiм смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки головку звернула догори, до неба, до своєї ясної, чистої вiтчини, — но зараз велика плита прикрила зверху той живий-трiб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв…

В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншої жертви — кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та кров, застигла вже на каменi, вразила його до глибини душi. Йому повидiлось, що, вiдай, чи не «духи мiсця» жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не таку марну жертву, як його жертва. Йому_ привидiлось, що тая друга, страшна, людська. журба ледве чи вийде йому на користь. Краплi кровi, закрiплої на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в прокопi, i вiн вихопився чимборше наверх.

Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив голосно:

— Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого дому, росте i множиться в тисячу разi Най стане пiдвалиною слави i багатства вашого роду!

• Предыдущая
• 3/56
• Следующая