Фарбований лис - Франко Иван Яковлевич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая

Хоч i як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки вiн добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на Вовка, а отеє тепер i на iнших звiрiв.

"Гей, - подумав собi хитрий Лис, - та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стiйте лишень, я вам покажу себе!"

I, пiднявши вгору хвiст, надувшися гордо, вiн пiшов у глиб лiсу, де знав, що е мiсце сходин для всеї лiсової людностi. Тим часом гомiн про нового нечуваного i страшного звiра розiйшовся геть по лiсi. Всi звiрi, що жили в тiм лiсi, хотiли хоч здалека придивитися новому гостевi, але нiхто не смiв приступити ближче. А Лис Микита мов i не бачить сього, йде собi поважно, мов у глибокiй задумi, а прийшовши насеред звiрячого майдану, сiв на тiм пеньку, де звичайно любив сiдати Ведмiдь.

Сiв i жде. Не минуло й пiвгодини, як довкола майдану нагромадилося звiрiв i птахiв видимо-невидимо. Всi цiкавi знати, що се за поява, i всi бояться її, нiхто не смiє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять i тiльки чекають хвилi, щоб дати драпака.

Тодi Лис перший заговорив до них ласкаво:

- Любi мої! Не бiйтеся мене! Приступiть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.

Але звiрi не пiдходили, i тiльки Ведмiдь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:

- А ти ж хто такий?

- Приступiть ближче, я вам усе розповiм- лагiдно i солодко говорив Лис. Звiрi трохи наблизилися до нього, але зовсiм близько не важилися.

- Слухайте, любi мої, - говорив Лис Микита, - i тiштеся! Сьогоднi рано святий Миколай вилiпив мене з небесної глини - придивiться, яка вона блакитна! I, ожививши мене своїм духом, мовив:

"Звiре Остромисле! В звiрячiм царствi запанував нелад, несправедливий суд i неспокiй. Нiхто там не певний свойого життя i свойого добра. Iди на землю i будь звiрячим царем, заводь лад, суди по правдi i не допускай нiкому кривдити моїх звiрiв!"

Почувши се, звiрi аж у долонi сплеснули.

- Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродiй, наш цар?

- Так, дiтоньки, - поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радiсть запанувала в звiрячiм царствi. Зараз кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмедi нарiзали овець, телят i нанесли цiлу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собi, а решту по справедливостi роздiлив мiж усiх голодних.

Знов радiсть, знов оклики зачудування i подяки. От цар! От добродiй! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо вiки вiчнi, мов у бога за дверми!

Пiшли днi за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим i м'якосердним, тим бiльше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засiдати, мордувати. Все готове, зарiзане, навiть обскубане i обпатране, приносили йому услужнi мiнiстри. Та й справедливiсть його була така, як звичайно у звiрiв: хто був дужчий, той лiпший, а хто слабший, той нiколи не виграв справи.

Жили собi звiрi пiд новим царем зовсiм так, як i без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрiльцi, той мусив загинути, а хто втiк, той богу дякував, що жиє. А проте всi були дуже радi, що мають такого мудрого, могутнього i ласкавого царя, а надто так неподiбного до всiх iнших звiрiв.

I Лис Микита, зробившися царем, жив собi, як у бога за дверми. Тiльки одного боявся, щоб фарба не злiзла з його шерстi, щоби звiрi не пiзнали, хто вiн є по правдi. Для того вiн нiколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався i спав тiльки на м'якiй перинi. I взагалi вiн пильнував, щоб нiчим не зрадити перед своїми мiнiстрами, що вiн є Лис, а не жоден звiр Остромисл.

Так минув рiк. Надходили роковини того дня, коли вiн настав на царство. Звiрi надумали святкувати врочисто той день i справити при тiй нагодi великий концерт. Зiбрався хор з лисiв, вовкiв, ведмедiв, уложено чудову кантату, i вечором по великих процесiях, обiдах i промовах на честь царя хор виступив i почав спiвати. Чудо! Ведмедi ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але як молодi лисички в народних строях задзявкотiли тоненькими тенорами, то цар не мiг витримати. Його серце було переповнене, його обережнiсть заснула, i вiн, пiднявши морду, як не задзявкає й собi по-лисячому!

Господи! Що стало? Всi спiваки вiдразу затихли. Всiм мiнiстрам i слугам царським вiдразу мов полуда з очей спала. Та се Лис! Простiсiнький фарбований Лис! Ще й паскудною олiйною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собi думали, що вiн не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!

I, не тямлячи вже анi про його добродiйства, анi про його величну мудрiсть, а лютi тiльки за те, що так довго давали йому дурити себе, всi кинулися на нещасного Лиса Микиту i розiрвали його на шматочки. I вiд того часу пiшла приповiдка: коли чоловiк повiрить фальшивому приятелевi i дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обдере, оббреше i ми робимося хоть дрiбку мудрiшими по шкодi, то говоримо: "Е, я то давно знав! Я на нiм пiзнався, як на фарбованiм Лисi".

Був Гриць премудрий родом з Коломиї,

Вчився барз добре на фiлософiї.

Стара спiванка

Гуси зовсiм нiчого не знали про се. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку вiдвести Гриця до школи, не знали гуси про сей намiр. Тим менше знав про нього сам Гриць. Вiн, як звичайно, встав рано, поснiдав, поплакав трохи, почухався, взяв прут i, пiдскакуючи, погнав гуси з обори на пасовисько. Старий бiлий гусак, як звичайно, наставив до нього свою невеличку голову з червоними очима i червоним широким дзьобом, засичав рiзко, а вiдтак, таракаючи про щось нецiкаве з гусками, пiшов передом. Стара грива* (* Гривни - сiро-жовтий, чорно-жовотиї.) гуска, як звичайно, не хотiла йти в рядi, але попленталася поза мiстком i зайшла в ровок, за що Гриць швякнув її прутом i назвав "луп'ярем", - так вiн мав звичай називати все, що не пiддавалося його високiй властi на пасовиську. Очевидна рiч затим, що анi бiлий гусак, анi грива гуска, анi взагалi нiхто з цiлої череди - як їх було двадцятеро й п'ятеро - так анi одно не знало про близьке перенесення їх володаря та воєводи на iнше, далеко не так почесне становище.

Тож коли нагло i несподiвано надiйшла нова вiсть, себто коли сам батько, йдучи з поля, закликав Гриця додому i там вiддав його в руки матерi, щоб його вмила, вичесала i вбрала, як бог приказав, i коли потiм батько взяв його з собою i, не кажучи нi слова, попровадив трепечучого вниз вигоном, i коли гуси побачили свойого недавнього поводатора зовсiм у змiненiм видi, у нових чобiтках, у новiм повстянiм капелюшку i червоним ременем пiдперезаного, пiднявся мiж ними наглий i дуже голосний окрик зачудування. Бiлий гусак пiдбiг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотiв йому добре придивитися; грива гуска також простягнула голову i довгий час не могла й слова вимовити з наглого зворушення, аж вкiнцi швидко вицокотiла: де-де-де-де?

- Дулна гуска - вiдмовив гордо Гриць i вiдвернувся, немов хотiв сказати: "Еге, чекай лише, не в такi я тепер пани вскочив, щоб iще став вiдповiдати тобi на твоє гусяче питанням. А втiм, може, й тому не вiдповiв, що сам не знав.

Пiшли горi селом. Батько нiчого, i Гриць нiчого. Аж прийшли перед просторий старий будинок пiд соломою, з комином наверху. До того будинку йшло багато хлопцiв таких як Гриць або й бiльших. Поза будинком по городi ходив пан у камiзельцi.

- Грицю! - сказав батько.

- Га! - сказав Гриць.

- Видиш оту хату?

- Видзу.

- Пам'ятай собi, се школа.

- Ба, - сказав Гриць.

- Сюди будеш ходити вчитися.

- Ба, - сказав Гриць.

- Справуйся добре, не пустуй, пана професора* (* Професором у галицьких школах називали вчителя.) слухай. Я йду, аби тебе записав.

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая