Зів'яле листя - Франко Иван Яковлевич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая

І квітки зітхають у сконанню…

Серце рвесь, уста німі, мов риби,

І душа вглибляєсь в люту рану.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш

В чорні скиби й незарослі рани

Нове сім'я, новії надії,

І вдихаєш дух життя рум'яний.

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів'ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.

Другий жмуток (1895)

Полудне.

Широкеє поле безлюдне,

Довкола для ока й для вуха

Ні духу!

Ні сліду людей не видать…

Лиш трави, мов море хвилясте,

Зелене, барвисте, квітчасте,

І сверщики в травах тріщать.

Без впину

За річкою геть у долину,

І геть аж до синіх тих гір

Мій зір

Летить і в тиші потопає,

У пахощах дух спочиває, -

У душу тепла доливає

Простір.

Втім - цить!

Яке ж то тихеньке ридання

В повітрі, мов тужне зітхання,

Тремтить?

Чи се моє власнеє горе?

Чи серце стрепалося хоре?

Ах, ні! Се здалека десь тільки

Доноситься голос сопілки.

І ось

На голос той серце моє потяглось,

В тім раю без краю воно заридало

Без слів.

Тебе, моя зоре, воно спогадало,

І стиха до строю сопілки

Поплив із народним до спілки

Мій спів.

Зелений явір, зелений явір,

Ще зеленіша ива;

Ой між усіми дівчатоньками

Лиш одна мені мила.

Червона рожа, червона рожа

Над усі квіти гожа;

Не бачу рожі, не бачу рожі,

Лиш її личка гожі.

Золоті зорі в небеснім морі

Моргають серед ночі,

Та над всі зорі внизу і вгорі -

Її чорнії очі.

Голосні дзвони, срібнії тони,

Слух у них потопає,

Та її голос - пшеничний колос,

Аж за серце хапає.

Широке море, велике море,

Що й кінця не видати,

Та в моїм серці ще більше горе:

Я навік її втратив.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько - колюче терня?

Чом твої устонька - тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх - для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе кидаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

Червона калино, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?

На радощі світу?

Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,

Не страшно і грому.

І світло люблю я, купаюся в ньому,

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червоні ягідки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара:

Та ти мене, дубе, отінив, як хмара.

Отінив, як хмара.

Ой ти, дубочку кучерявий,

Ой, а хто ж тебе скучерявив?

Скучерявили густі лози,

Підмили корінь дрібні сльози.

Скучерявили темні ночі,

Зранили серце чорні очі.

Чорнії очі, пишна врода,

Гордая мова, непогода.

Гордая мова - вітер зимний,

Вічна розлука - жаль нестримний.

Вже ж моє серце сохне, тане,

Вже ж моя краса в'яне, в'яне.

Вже моя сила слабне, гнеться,

Вже мені весна не всміхнеться.

Падуть листочки зв'ялі, зв'ялі -

От так і сам я впаду далі.

Решту красоти, решту сили

Поріжуть живо острі пили.

Острії пили, людська злоба,

Стопче байдужість, як худоба.

Я не тебе люблю, о ні,

Моя хистка лілеє,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок,

Мою бентежить душу,

І не твій хід, що кождий крок

Відчути серцем мушу.

Не ті уста, з котрих вже я

Не вчую слова ласки,

Не вид, в котрім душа твоя

Виднієсь вся без маски.

Не стать твою, не скромний стрій,

Котрим вона вповита,

Не гармонійний вигляд твій,

Мов пісня сумовита.

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

Все, що дало мені життя,

В красу перетопляв я,

І всю красу, весь жар чуття

На неї перелляв я.

Вона мій спів, вона мій хліб!

Душа моя - аж дивно -

До неї, наче той поліп,

Приссалась невідривно.

Усіми нервами приляг

Мій дух до неї, мила, -

І тут вона - аж страх! аж страх!

Твій вид мені явила.

Неначе блискавка ярка,

Що зразу сліпить очі,

Що враз і тішить, і ляка,

Ніч робить з дня, день з ночі, -

Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом;

Я чув: тут смерть моя сидить,

Краси вповита чаром.

Я чув, і з жаху весь тремтів,

І розкішшю впивався;

Від тебе геть тікать хотів,

Круг тебе все снувався.

Мов той Іксіон, вплетений

У колесо-катушку,

Так рік за роком мучусь я,

І біль мою жре душу.

І дармо ліку я шукав

На сю свою хоробу;

Кого зрадливий сфінкс піймав,

Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю,

Люблю я власну мрію!

За неї смерть собі зроблю,

Від неї одурію.

Мов сполохана, без тями,

Так земля з-під моїх ніг

Утіка - стовпи, смереки

Гонять, тільки миг-миг-миг.

Наче полотно простерте

Велетенськая рука

Враз стяга, так лан за ланом,

Сад за садом утіка.

Тільки я стою, та зорі,

Що високо там горять,

Не втікають, мов на доказ,

Що є в світі стійкість, лад.

І сміються вічні зорі,

Іронічно миготять;

"Ми і ти! - неправда? - доказ,

Що є в світі стійкість, лад!"

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні -

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці - минаєш,

Вклонюся - навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая