Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 24

• Предыдущая
• 24/38
• Следующая

Я пішов до себе й написав Холмсу детальний звіт про події сьогоднішнього ранку. Мій друг, очевидно, останнім часом досить заклопотаний, адже листи з Бейкер-Стріт стають дедалі коротшими. І в них жодного слова про мої звіти, а про мету моєї поїздки сюди — лише побіжно. Справа про шантаж, імовірно, цілком поглинула Холмса. Але останні події, безумовно, привернуть його увагу і знову розбудять його інтерес до нашого розслідування. Як би мені хотілося, щоб він був тут!

17 жовтня. Сьогодні весь день періщить дощ; важкі краплі шурхотять по густому плющі, падають із карнизів. Я згадав про каторжника, який переховується в глибині похмурих торф’яних боліт просто неба. Нещасний! Які б злочини він не скоїв, теперішні його муки якоюсь мірою спокутують їх. А потім мені пригадалася й та, інша людина… Обличчя, що майнуло у вікні кеба, темна фігура, немов вирізана на місячному диску. Невже цей невловимий спостерігач, цей спільник пітьми також зараз вештається під такою зливою?

Увечері я надягнув непромокальний плащ і вирушив углиб боліт, малюючи в уяві страшні картини. Дощ шмагав мене в обличчя, у вухах свистів вітер. Нехай Господь оберігає тих, хто блукає зараз біля Ґрімпенської твані! За такої погоди навіть узгір’я тут перетворюються на суцільну драгву.

Я відшукав гранітного стовпа, на якому стояв той самотній спостерігач, і з нерівної, уступчастої вершини каменя оглянув панораму сумних боліт. Дощові потоки заливали бурі низовини, важкі, свинцево-сірі хмари низько стелилися над землею, а крізь їхні клапті проступали вигадливі обриси пагорбів. Удалині, ліворуч від мене, над деревами видолинку височіли ледь помітні в тумані вузькі вежі Баскервіль-Холу. Тільки вони й свідчили про присутність людини в цих місцях, якщо не враховувати доісторичних печер, які тулилися на схилах пагорбів.

І ніде й найменшого сліду того незнайомця, самотню фігуру якого я бачив на цій самій вершині дві ночі тому!

Дорогою назад мене наздогнав доктор Мортімер, який їхав у візку з боку Гнилої драговини. Увесь цей час доктор був до нас дуже уважний, і не минало й дня, щоб він не зазирнув до Баскервіль-Холу, аби поцікавитись, як нам ведеться. Доктор посадив мене до себе у візок і запропонував підвезти додому. Він був дуже засмучений, бо зник його спанієль. Собака втік на болота й не повернувся. Я втішав доктора як міг, а сам, згадуючи про поні, який загруз у Ґрімпенській твані, думав, що Мортімер навряд чи знову побачить свого песика.

— До речі, докторе, — сказав я, трясучись разом із ним по вибоїнах дороги, — Ви, ймовірно, знаєте тут усіх, хто перебуває в радіусі ваших роз’їздів?

— Гадаю, що всіх.

— Тоді ви, можливо, скажете мені повне ім’я й прізвище жінки, ініціали якої «Л. Л.»?

Мортімер задумався, потім відповів:

— Ні. Щоправда, за циган і робітників на фермах я не можу ручатися, але серед самих фермерів і джентрі[12] таких ініціалів начебто ніхто не має. Хоча стривайте, — додав він після паузи, — є якась Лаура Лайонс — от вам «Л. Л.». Але вона живе в Кумбі-Тресі.

— Хто вона така? — запитав я.

— Дочка Френкленда.

— Цього старого дивака?

— Саме так. Вона вийшла заміж за художника на прізвище Лайонс, який приїздив сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Втім, наскільки я чув, покладати всю провину на одну сторону не можна. Батько зрікся її, бо вона вийшла заміж без його згоди, а можливо, й не лише тому. Одним словом, двоє розпусників — старий і молодий — допікали сердешну жінку, як могли.

— Чим тоді вона живе?

— Старий Френкленд, мабуть, дає їй дещо. Небагато, ясна річ, оскільки його власні справи перебувають у жалюгідному стані. Але якими б не були її гріхи, не можна було дозволяти їй падати щораз нижче. Про цю історію довідалися тут, і сусіди — а саме Степлтон і сер Чарльз — допомогли їй, дали можливість чесно заробляти на життя. Я теж дещо пожертвував. Ми хотіли, щоб вона навчилася друкувати на машинці.

Мортімер запитав, чому це мене цікавить, і я абияк задовольнив його цікавість, намагаючись не заглиблюватися в подробиці, тому що нам зовсім не потрібно було втаємничувати зайвих людей у свої справи.

Завтра вранці я поїду до Кумбі-Тресі і, якщо мені вдасться побачити цю пані з досить сумнівною репутацією, місіс Лауру Лайонс, ми зробимо великий крок уперед до того, щоб однією загадкою в нас стало менше.

Між іншим, ваш покірний слуга потроху перетворюється на мудрого змія: коли Мортімер зайшов аж занадто далеко у своїх розпитуваннях, я поцікавився, до якого типу належить череп Френкленда, і врятував становище — решта шляху була присвячена лекції з краніології[13]. Роки, проведені в товаристві Шерлока Холмса, не пройшли даремно.

Аби покінчити з описом цього нудного дощового дня, згадаю ще про одну розмову, цього разу з Беррімором. Вона дала мені козиря в руки, з якого я й ходитиму слушної хвилини.

Мортімер залишився в нас, і після обіду вони з баронетом сіли за партію в екарте[14]. Дворецький подав мені каву до кабінету, і я скористався цим, аби поставити йому кілька запитань.

— Ну, Берріморе, як там ваш любий родич? Виїхав чи досі переховується на болотах?

— Не знаю, сер. Хоч би скоріше виїхав! Адже скільки ми з ним набралися лиха! Але відтоді, як я востаннє відніс йому їжу, про нього нічого невідомо.

— А тоді ви його бачили?

— Ні, сер, але я потім перевірив — їжі на місці не виявилося.

— Раз їжі не було, це означає, що він усе ще там.

— Начебто так, сер, якщо тільки її не взяла та, інша людина.

Моя рука з чашкою завмерла на півшляху до рота, і я втупився в Беррімора:

— То ви знаєте, що там є ще хтось?

— Так, сер. На болотах переховується ще одна людина.

— Ви її бачили?

— Ні, сер.

— Звідки ж ви про неї знаєте?

— Мені говорив про це Селден десь півтора тижні тому. Ця людина також криється, але я вважаю, що вона не з каторжан… Не подобається мені це, докторе Ватсон, зовсім не подобається! — з несподіваною силою вирвалося раптом у Беррімора.

— Слухайте, друже мій! Я тут дію виключно в інтересах вашого господаря. Я тільки для того й приїхав, аби допомогти йому. Скажіть мені відверто: що, власне, вам не до вподоби?

Хвилину Беррімор вагався, ніби жалкуючи про свою нестриманість або ж не знаходячи слів для виявлення своїх почуттів.

— Та все, що там відбувається, сер! — вигукнув він нарешті, показавши на залите дощовими потоками вікно, що виходить на болота. — Не на добро це. Там замислюють чорну справу, повірте моєму слову! Мені тепер хочеться тільки одного: щоб сер Генрі якнайшвидше виїхав звідси до Лондона.

— То що вас так налякало?

— А ви згадайте про смерть сера Чарльза! Мало чого там наплів слідчий! Прислухайтеся вночі, що робиться на болотах. Адже люди ні за які гроші не погодяться вийти туди після заходу сонця… А ця людина, що там переховується й когось вистежує, — кого вона вистежує? Що все це означає? Ні, для тих, хто носить ім’я Баскервілів, це добром не скінчиться, і я не дочекаюся того дня, коли нові слуги сера Генрі заступлять на моє місце й мені можна буде звідси виїхати!

— Розкажіть мені про цю людину, — попросив я. — Що ви про нього знаєте? Що говорив Селден? Йому відомо, де той ховається і навіщо?

— Селден бачив його разів зо два, але він обережний, хитрий. Спочатку Селден подумав, що це поліцай, а потім переконався, що тут щось зовсім інше. На вигляд він — джентльмен, але що йому там потрібно, ніяк не втямиш.

— А де він ховається?

— Селден каже, що в старих печерах на схилах пагорба — знаєте, там є кам’яні печери, де в стародавні часи жили люди.

— А чим він харчується?

— Селден вистежив, що до нього ходить якийсь хлопчисько. Він, напевно, носить йому їжу і все інше з Кумбі-Тресі.

— Гаразд, Берріморе. Про це ми з вами ще якось поговоримо іншим разом.

• Предыдущая
• 24/38
• Следующая