Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 21

• Предыдущая
• 21/38
• Следующая

— Берріморе, що ви тут робите?

— Нічого, сер. — Від хвилювання він ледь ворушив язиком; свічка тремтіла в його руці, відкидаючи на стіни та стелю нерівні тіні. — Вікно, сер… Я перевіряю ночами, чи всі замкнені.

— Навіть на другому поверсі?

— Так, сер, у всьому будинку.

— Слухайте, Берріморе, — суворо мовив сер Генрі, — ми вирішили домогтися від вас правди, тож буде ліпше, якщо ви якнайскоріше в усьому зізнаєтеся. Ну, годі викручуватися! Що вам тут знадобилося?

Дворецький кинув на нас безпорадний погляд і схвильовано стиснув руки:

— Я нічого поганого не робив, сер! Я тільки посвітив свічкою у вікно.

— А навіщо ви світили свічкою у вікно?

— Не запитуйте мене, сер Генрі… Не запитуйте! Клянуся вам, сер, це не моя таємниця, я не можу її видати. Якби вона стосувалася тільки мене, я нічого від вас не приховував би.

Раптом мене осяяла несподівана думка, і я взяв свічку, що стояла на підвіконні.

— Це, ймовірно, умовний знак. Зараз подивимося, чи буде на нього відповідь.

Я підніс свічку до самісінького скла, так само, як робив Беррімор, і вдивився в непроглядний морок ночі. Місяць сховався за хмари, і в першу хвилину мені вдалося розглянути тільки пасмо дерев, що відтіняло каламутну широчінь боліт. І раптом я тріумфально скрикнув, побачивши в чорному квадраті вікна малесеньку жовту цятку, що прорізала нічну пітьму.

— Он, погляньте!

— Ні, ні, сер!.. — забурмотів дворецький. — Запевняю вас, сер…

— Пересуньте свічку вправо, Ватсоне! — крикнув баронет. — Бачите? Там вогонь теж пересунувся… Ну, негіднику, ви ще опиратиметесь? Адже це сигнал! Кажіть: хто ваш спільник? Що ви замислили?

Дворецький кинув на нього відверто зухвалий погляд:

— Це моя справа, вас вона не стосується. Я нічого не скажу.

— Тоді можете вважати, що вас звільнено.

— Слухаюся, сер. Мабуть, нічого не вдієш.

— Я вижену вас із ганьбою! Сором! Наші предки більше ста років жили разом під одним дахом, а ви замислили проти мене якусь змову!

— Ні, ні, сер! Не проти вас!

Ці слова вимовив жіночий голос і, озирнувшись, ми побачили біля дверей до смерті перелякану місіс Беррімор, яка своєю блідістю могла позмагатися з чоловіком. Ця огрядна жінка в спідньому й у шалі могла б справити досить комічне враження, якби не вираз жаху на її обличчі.

— Нас звільнили, Елізо. Ось чим усе скінчилося!.. Піди склади речі, — сказав Беррімор.

— Джоне, Джоне! До чого я тебе довела!.. Це я в усьому винна, сер Генрі. Він тільки заради мене на це пішов… Тільки заради мене!

— Та кажіть уже! В чому тут річ?

— Мій нещасний брат гине від голоду на болотах. Не можемо ж ми дозволити, щоб він помер біля самісіньких наших дверей! Джон подає йому знак, що їжу приготовано, а він показує, куди її принести.

— Виходить, ваш брат і є той…

— …каторжник-утікач, сер… Убивця Селден.

— Це правда, сер, — підтвердив Беррімор. — Я вам сказав, що не можу відкрити чужої таємниці, а тепер ви самі все почули і знаєте, що проти вас ми нічого не замислили.

От як розкрилися ці загадкові нічні подорожі зі свічкою!

Ми з сером Генрі здивовано дивилися на місіс Беррімор. Невже ця поважна, флегматична жінка має одну кров із одним із найстрашніших злочинців, яких знає наша країна?

— Так, сер, моє дівоче прізвище Селден, він мій молодший брат. Ми розпестили його з дитинства, в усьому потурали йому, от він і втовкмачив собі в голову, начебто йому все дозволено, начебто світ існує тільки для його задоволення.

Потім підріс, потрапив у погану компанію, і немов біс вселився в нашого хлопчика. Він розбив материнське серце й змішав наше ім’я з брудом. Що далі, то гірше — від одного злочину до іншого. Що його врятувало від шибениці? Тільки милість Божа. Але для мене, сер, він залишається тим самим маленьким кучерявим хлоп’ям, з яким я бавилась, якого пестила як старша сестра. Тому він і втік із в’язниці — знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, втомлений, голодний, а за ним гналися, що нам було робити? Ми впустили його, нагодували, допомогли всім, чим можна. Потім приїхали ви, сер, і він вирішив, що краще перечекати на болотах, поки метушня не вщухне, і відтоді там переховується. А ми перевіряємо через ніч, чи не пішов, світимо йому у вікно, і якщо він відповідає, мій чоловік відносить на домовлене місце трохи хліба та м’яса.

Щодня сподіваємося — може, пішов? Але поки він тут, ми його не кинемо. Я жінка віруюча, брехати вам не буду. Якщо тут є що погане, то чоловік ні в чому не винен: він пішов на це тільки заради мене.

Вона говорила так щиро, що не повірити їй було неможливо.

— Це правда, Берріморе?

— Так, сер Генрі. До останнього слова.

— Ну що ж, я не засуджуватиму вас за відданість дружині. Забудьте про те, що я вам говорив. Ідіть обоє до себе, а вранці ми все спокійно обговоримо.

Коли Беррімори пішли, ми знову подивились у вікно. Сер Генрі відчинив його навстіж, і нам в обличчя війнуло холодним нічним вітром. Далеко в непроглядному мороці все ще мерехтів малесенький жовтий вогник.

— Дивуюся, як він не боїться! — сказав сер Генрі.

— Вогонь, імовірно, тільки звідси й видно.

— Можливо. Як по-вашому, де це?

— Десь біля гранітних стовпів.

— Милі дві, не більше?

— Та навіть менше.

— Так, якщо Беррімор носив туди їжу, значить, недалеко. І він чекає зараз, що до нього прийдуть на його вогник. Ні, Ватсоне, я піду і впіймаю цього нелюда!

Така сама думка майнула і в мене. Адже Беррімори не зробили нас співучасниками — ми змусили їх видати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства. Такого, як він, не можна жаліти й виправдовувати. Ми повинні скористатися нагодою і повернути його туди, де він уже нікому не зашкодить. Інакше за нашу помилку поплатяться інші — наприклад, Степлтони, на яких він може напасти будь-якої ночі. Я вважаю, що саме ця думка надихала сера Генрі на такий сміливий учинок.

— Я піду з вами.

— Тоді візьміть револьвер і взуйтеся в черевики. Треба поспішати, бо він може загасити вогонь і зникнути.

Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже швидко йшли темною алеєю, прислухаючись до монотонного виття осіннього вітру й шерхоту опалого листя. У повітрі стояв пряний трунок гнилизни й вогкості. Місяць лише зрідка визирав крізь хмари, що тяглися небом, а щойно ми вийшли на болото, замрячив дрібний дощ. Жовтий вогник ще мерехтів попереду.

— А ви щось прихопили з собою? — запитав я.

— Так, батога.

— Нам треба діяти швидко, щоб не дати йому змоги чинити опір, — адже він, кажуть, відчайдух. Захопимо його зненацька.

— Слухайте, Ватсоне! — раптом сказав баронет. — А що б сказав про це Холмс? Пам’ятаєте? «Нічної пори, коли безроздільно панують сили зла…»

І немов у відповідь на його слова десь удалині, на похмурих просторах боліт, пролунав той дивний звук, який так уразив мене кілька днів тому біля Ґрімпенської твані. Вітер доніс до нас спочатку глухе гарчання, а потім ревіння, що помалу перейшло в тужливе виття. Ці дикі, грізні звуки повторювалися в такій послідовності раз у раз, наповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав. Я навіть у темряві помітив, як мертвотно зблідло його обличчя.

— Боже мій, Ватсоне, що це?

— Не знаю. Кажуть, що такі звуки на болотах не рідкість. Я вже чув їх.

Виття знову стихло, все стихло. Ми стояли, напружено прислухаючись, але більше ніщо не порушувало тиші навколо нас.

— Ватсоне, — сказав баронет, — це завивав собака.

Кров застигла у мене в жилах, тому що голос сера Генрі леденів від жаху.

— Як вони пояснюють цей звук? — запитав він.

— Хто?

— Тутешні мешканці.

— Але ж це зовсім неосвічені люди! Чи вам не все одно, як вони його пояснюють?

— Ватсоне, скажіть мені, що вони говорять про це?

Хвилину я вагався, але запитання було поставлено так, що відмовчатися мені не вдалося.

— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

• Предыдущая
• 21/38
• Следующая