Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 16

• Предыдущая
• 16/38
• Следующая

— А чим ці люди займалися?

— Пасли череди на схилах, а коли кам’яна сокира почала поступатися першістю бронзовій, навчилися добувати олово. Бачите он той рів на протилежному пагорбі? Це сліди їхньої роботи. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цікавого на наших болотах. О, пробачте, будь ласка! Це, напевно, Cyclopides!

Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон із приголомшливою спритністю кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик понісся прямо до твані, але мій новий знайомий легко стрибав з купини на купину й розмахував зеленим сачком. Сірий костюм і рвучкі рухи його самого уподібнювали до величезного метелика. Я стояв, дивлячись на нього із дивним поєднанням замилування і страху, — мені все здавалося, що він от-от оступиться й зануриться у зрадницьку драговину. Раптом за спиною я почув чиїсь кроки. Я озирнувся й побачив майже поруч із собою жінку. Вона з’явилася звідти, звідки виднівся дим, який вказував на близькість Мерріпіт-Хаус, але раніше її помітити я не міг, бо стежка, якою вона йшла, звертала під узбіччя.

Я не сумнівався, що це і є міс Степлтон, бо навряд чи в цих місцях можна було розраховувати на зустріч з іншими жінками. Окрім того, мені про неї говорили як про красуню, а жінка, що йшла стежкою, вражала своєю красою не зовсім звичного типу.

Більшу різницю між сестрою й братом важко було собі уявити. Він — непоказний сіроокий блондин, вона — витончена, струнка, висока, яскрава брюнетка — таких я в Англії ще не зустрічав.

Її тонкі, гордовиті риси були настільки правильні, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот і швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фігура, ошатна сукня — як дивно було бачити таке створіння на безлюдній стежці, що в’ється серед торф’яних боліт! Коли я озирнувся, вона дивилася на Степлтона, але відразу прискорила ходу й підійшла до мене. Я зняв капелюха, приготувавшись пояснити свою присутність тут, аж раптом її слова спрямували мої думки в інше русло.

— Їдьте звідси! — сказала вона. — Негайно їдьте до Лондона!

Замість відповіді я міг тільки приголомшено поглянути на неї.

Вона блиснула очима й нетерпляче тупнула ногою.

— Навіщо мені їхати? — запитав я.

— Не просіть пояснень. — Вона говорила тихо, швидко й трішечки гаркавила. — Заради Бога, дослухайтеся моєї поради! Їдьте, щоб і ноги вашої більше не було на цих болотах!

— Але я щойно приїхав!

— Боже мій! — вигукнула вона, — Невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Їдьте до Лондона! Сьогодні ж! Вам не можна тут залишатися. Тс-с! Мій брат іде! Не кажіть йому ані слова… Будьте ласкаві, зірвіть мені он ту орхідею. У нас тут дуже багато орхідей, але ви трохи спізнилися: до осені вони вже починають відцвітати, і тутешня природа трохи втрачає свою красу.

Степлтон облишив погоню за метеликом і підійшов до нас, увесь червоний і захеканий.

— А, це ти, Беріл! — сказав він, і я не відчув у цьому привітанні особливої сердечності.

— Джеку, ти такий розпашілий!

— Так, я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут нечасто побачиш пізньої осені. І подумай, яка прикрість — не впіймав!

Він говорив спокійно-недбалим тоном, а сам увесь час переводив свої маленькі сірі очиці з сестри на мене.

— Ви, здається, встигли познайомитися?

— Так. Я говорила серові Генрі, що зараз уже пізно милуватися красою наших боліт — орхідеї відцвітають.

— Що? Як ти думаєш, хто перед тобою?

— Сер Генрі Баскервіль.

— Ні, ні, — сказав я, — не нагороджуйте мене чужим титулом. Я лише друг сера Генрі, доктор Ватсон.

Барва досади розлилася по її виразному обличчю.

— То ми говорили, не розуміючи одне одного, — сказала вона.

— Ви мали не так-то й багато часу на розмови, — зауважив Степлтон, допитливо дивлячись на сестру.

— Я подумала, що доктор Ватсон — це наш сусід, — сказала вона. — А йому, мабуть, байдуже, цвітуть зараз орхідеї чи ні. Але ж ви зайдете до нас у Мерріпіт-Хаус, чи не так?

За кілька хвилин ми підійшли до похмурої на вигляд ферми, яка, ймовірно, колись була житлом якогось заможного скотаря, а потім була перебудована на сучасніший лад. Ферму оточував садок; дерева в ньому, як і всюди на болотах, були низькорослі та хирляві. Злиднями й смутком віяло від цього місця. Слуга, який відчинив нам двері, був під стать будинку — старий, увесь зморщений, у поруділому сурдуті.

Але самі кімнати здивували мене своїми розмірами й елегантністю оздоблення; останнє, імовірно, слід було приписувати смаку господині. Я подивився у вікно на безкраї, всіяні гранітними валунами болота, які тягнулися аж до ледь помітної вдалині лінії обрію, і не міг не подумати: «Що привело в таку глухомань цього освіченого чоловіка і його сестру-красуню?»

— Дивну місцину ми обрали для життя, чи не так? — сказав Степлтон, начебто відповідаючи на мої думки. — І все-таки нам тут добре. Правда, Беріл?

— Так, дуже добре, — відповіла вона, але її слова пролунали якось непереконливо.

— Я мав школу в одному з північних графств, — сказав Степлтон. — Для людини з моїм темпераментом така робота сухувата, нецікава, але що мене в ній приваблювало, то це тісна співпраця з молоддю. Яке щастя передавати їм щось від себе самого, від своїх ідей, бачити, як на твоїх очах формуються юні таланти! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула епідемія, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося налагодити роботу після такого удару, я втратив більшу частку свого капіталу. І все-таки, якби не розлука з моїми дорогими хлопчиками, я б тішився з цієї невдачі, тому що для мене з моєю пристрастю до ботаніки й зоології тут для досліджень — неорана нива, та й сестра моя закохана у природу. Ці думки, докторе Ватсон, вам навіяли сумні болота за вікном!

— Не заперечуватиму, мені здається, що тут нудно жити не так вам, як вашій сестрі.

— Ні, я не нудьгую, — жваво відповіла вона.

— Ми проводимо наукову роботу, в нас велика бібліотека й дуже цікаві сусіди. Доктор Мортімер — досить начитана людина у своїй галузі. Нещасний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми з ним були дуже близькі, і я навіть не можу вам висловити, наскільки тяжка для нас ця втрата. А що ви скажете, якщо я відвідаю сьогодні сера Генрі? Це йому не зашкодить?

— Я впевнений, що він буде дуже радий познайомитися з вами.

— Тоді будьте ласкаві попередити його. Можливо, нам удасться допомогти, поки він ще не освоївся на новому місці… А тепер, докторе Ватсон, ходімо нагору, я покажу вам свою колекцію лускокрилих. Насмілюсь вас запевнити, що повнішої колекції у цій частині Англії ви не знайдете. А коли ми закінчимо, сніданок уже буде готовий.

Але я поспішав до свого підопічного, сера Генрі. Похмурі болота, загибель нещасного поні, загадкове виття, якому приписували зв’язок з моторошною легендою роду Баскервілів, — усе це навіювало тривожні думки. А до цих непевних вражень додалися ще й цілком недвозначні слова міс Степлтон, які були сказані з такою силою переконання, що мені не доводилося сумніватися в серйозності й глибині причин, які їх викликали. Я відхилив наполегливі запрошення до сніданку і пішов додому тією самою стежкою.

Але, окрім цієї стежки, тут був, мабуть, ще й інший, коротший, шлях, адже не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою міс Степлтон. Із рум’янцем, що палав у неї на щоках, вона була ще привабливішою. Молода жінка сиділа на камені край дороги, важко дихаючи й притискаючи руку до грудей.

— Мені хотілося випередити вас, докторе Ватсон, і я всю дорогу бігла, — промовила вона. — Навіть капелюха не встигла надягти. Я не буду затримуватися, аби брат не помітив моєї відсутності. Мені тільки хочеться перепросити вас за свою прикру помилку: адже я подумала, що ви — сер Генрі. Прошу, забудьте все, що я говорила, вас це ніяк не обходить.

— Як же я можу це забути, міс Степлтон! Мені небайдужа доля мого друга, сера Генрі. Скажіть мені, чому ви так наполягали на його від’їзді до Лондона?

— Жіноча примха, докторе Ватсон! Коли ми з вами познайомимося ближче, ви переконаєтеся, що я не завжди можу пояснити свої слова та вчинки.

• Предыдущая
• 16/38
• Следующая