Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/81
• Следующая

– Ходімо з нами! – смикнув один Звенигору за рукав.

– Куди?

– Як куди? Ти ж хотів до гетьмана?

– Але зараз… Пізно вже!..

– Нічого. Всі старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний буде, мабуть, не від того, щоб побалакати з запорожцем. Посли з Запорожжя тут бувають нечасто…

В ту коротку хвилину, поки старшина доповідав Юрію Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком світлицю. Від нього не приховалась і блідість Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, і переляк в очах Стехи, котра зразу впізнала брата, як тільки він ступив на поріг, і безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, ніхто з них ніяк не сподівався побачити його тут, у Немирові, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю і про долю їх усіх. Однак, помітивши застережливий Арсенів погляд, прикусили язики і жодним порухом чи звуком не показали, що знають його.

Та Арсена знали тут не тільки його друзі, а й вороги. Як тільки він вступив у світлицю, мурза Кучук, Яненченко і Многогрішний вражено витріщилися на нього.

– Кара джигіт? – не повірив своїм очам мурза.

– Чорний вершник! – вигукнув полковник Яненченко. – їй-богу, це він! Провалитись мені на цьому місці!

А Многогрішний, розгублено кліпаючи безвіїми повіками, прошепотів:

– Арсен Звенигора!

Арсен мовчав.

Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:

– Ти справді запорожець? Арсен вклонився.

– Так, ваша ясновельможність, запорожець.

– Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?

– Кожен має право назвати іншого як йому заманеться. Тут наперед висунувся Свирид Многогрішний, вигукнув:

– Не вірте йому, пане гетьмані Не вірте!.. Це ніякий не Чорний вершник! Самі знаєте, що у деяких запорожців імен, як у собаки бліх. Сьогодні він Степан, завтра – Іван, а післязавтра – Гаврило… Насправді ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю… Це не простий запорожець, а довірена особа самого Сірка!

– Он як! – Юрась поглядом зміряв Арсена з ніг до голови. А Многогрішний підступив ближче.

– Салям, молодче! От і зустрілися ми з тобою. Пізнаєш?

– Як не впізнати, пане Многогрішний! – стримано відповів Арсен, у думці бажаючи своєму знайомому провалитися. – Я радий бачити вас живим-здоровим…

– Радий чи не радий, але де ж ти дінешся? – В очах Многогрішного блиснули злі вогники. – Здибалися, як кажуть, на вузькій дорозі… Тепер миром не розійдемося.

Юрась відсторонив хорунжого убік.

– З чим прибув із Січі, козаче? Арсен завагався з відповіддю.

– Але, ясновельможний пане гетьман… – Він поглядом красномовно вказав на старшин і салтанів, що пантрували кожне його слово. – Я стомився в дорозі і вважаю, що зараз не час говорити про справи.

– А може, я взагалі не бажаю трактувати з запорожцями ні про що! – роздратовано вигукнув Юрій Хмельницький. – Вони зрадили мене! Не захотіли підтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б мені їх хоч тисячу виманити з Січі та захопити, я зразу заслав би їх до турецького султана на каторгу! Як же смів Сірко присилати послів після того, як збройне виступив проти мене і моїх союзників?! Чи йому від старості замакітрилося в голові?

– Ясновельможний пане гетьман…

Звенигора хотів делікатно звернути розмову на інше або зовсім припинити її, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого місця в своїй душі, гаркнув щосили:

– Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти приїхав підмовляти мене зрадити моїх теперішніх союзників і покровителів і перекинутися на бік Сірка чи мерзенного поповича! Отого попового сина Самойловича, який запакував гетьмана Дем'яна Многогрішного в Сибір, обвинувативши його у зраді і таємному союзі з Дорошенком!.. – Він раптом глянув на Свирида Многогрішного і швидко спитав:- То, здається, твій родич, гетьман Многогрішний?

– Так, то мій двоюрідний брат, – схилив голову хорунжий. – Мій нещасний брат, якого Самойлович…

– Ну, от бачиш, із чим ти приїхав до мене? Я все знаю!

– Але ж, ясновельможний пане гетьман…

Та Юрась і на цей раз не дав Звенигорі сказати слова.

– Не ти перший приїжджаєш із Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол… Чи вивідувач… Трактував із наказним гетьманом Астаматієм поза моєю спиною… І знаєш, де він зараз? – Юрась зробив паузу і пронизливо глянув на закам'яніле обличчя козака. – У ямі!.. Тож можеш тішитися тим, що не сам теліпатимешся на гілляці, а разом зі своїм братчиком!

Многогрішний нахилився до гетьмана і тихо, але так, що всі чули, промовив:

– Цей козак непоштиво вилаяв вас у Стамбулі, а мене на Січі, в присутності Сірка, коли я був послом вашої ясновельможності на Запорожжі минулого літа… Може, дозволите мені тепер потрактувати з ним трохи?

– Цілком доручаю його тобі, – подумавши, відповів Юрась. – Хай усі мої друзі бачать, що я не підтримую ніяких зв'язків із ворогами нашими, а з послами їхніми розправляюся нещадно, як із підступними гієнами… Візьміть його та киньте в яму!

Дозорці схопили Арсена за руки, відібрали зброю. В першу мить він хотів вириватися, тікати, але зразу ж збагнув, що на втечу нема ніякої надії. Тримали його міцно.

Многогрішний боляче штовхнув у спину.

– Ходімо!

Арсен пильно глянув на Златку і Стеху, ніби просив їх мовчати, а потім – на Юрася Хмельницького. Хоча серце його кипіло від обурення, він стримував себе, розумів, що потрапив у пастку сам.

– Прощавайте, пане гетьман, – кинув через плече, бо Многогрішний уже штовхав у спину, щоб виходив. – Гадаю, що все-таки ми продовжимо нашу розмову для обопільної користі.

– Іди, йди! – гарикнув Многогрішний. – Буде ясновельможний пан гетьман говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!

Арсен ступив через поріг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловічі голоси, у сінях грюкнули двері – і слабкий Златчин голос потонув у шумі і в завиванні хуртовини, що дмухнула в лице снігом і холодом.

Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.

Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом'яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.

Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:

– Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?

– Я.

– Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.

– Пугу, пугу – козак з Лугу, – відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.

– О! Братчик?.. Ти з якого куреня?

– З Переяславського.

– А я з Мишастівського…

– То ти теж запорожець?

– Так, Мирон Семашко…

Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:

– Доброго здоров'я, брате… Привіт тобі від родини!

– Ти був у моїх? – здивувався Семашко. – Яким чином потрапив? Що там у них?

В'язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.

– Всі живі й здорові. Турбуються про тебе… Ми заходили з Семеном Гурком, – відповів Звенигора.

– З Семеном Гурком? – ще більше здивувався Семашко. – А він як тут опинився?

Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в'язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.

• Предыдущая
• 28/81
• Следующая