Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 16
- Предыдущая
- 16/81
- Следующая
Зупинившись перед принишклою валкою, Юрась, не злазячи з коня, почав мовчки розглядати людей. А вони тим часом тихцем розглядали його.
Невисокого зросту, хирлявий, вузький у плечах, чисто поголений, він прямо, якось задерев'яніло сидів у сідлі, і на його блідому, невиразному, хоч і досить вродливому обличчі не промайнуло жодне почуття. Тільки один раз, коли на руках у молодої матері верескнуло злякане юрмою вершників дитя, він несподівано усміхнувся. Але усмішка не скрасила його обличчя, бо очі залишилися тьмяно-холодними, непроникними, немов скляними. Та й тривала вона всього якусь мить і зразу, без ніякого переходу, щезла.
Одягнутий він був досить вибагливо: темно-синього сукна бекеша, підбита лисячим хутром, боброва шапка-гетьманка з самоцвітом та двома павичевими пір'їнами над чолом, при боці – дорога шабля, за поясом – булава, виготовлена перед першим чигиринським походом карбувальниками Стамбула, на ногах – червоні чоботи.
Оглянувши мовчазних переселенців, їхній убогий скарб на санях, отари овечок та черідки схудлих за час переходу корівок, він кивнув Яненченкові і, коли той під'їхав, щось тихо сказав.
– Люди, підійдіть ближче! – піднявся на стременах полковник. – 3 вами хоче говорити ясновельможний гетьман!
Залишивши дітей на санях, чоловіки й жінки стовпилися перед гетьманом і його почтом.
– Люди! – промовив Юрась. – Сьогобічна Україна, – відтепер ваша хата, ваш край! Звідси більшість із вас вийшли, сюди й повернулися. Поселяйтеся в Корсуні, в найближчих селах, живіть вільно, багато!.. Годі вам гнути спини перед богопротивним поповичем, якого я, дасть бог, переможу і коли-небудь приведу на аркані сюди на справедливий суд людський і божий!.. Владою, даною мені султаном турецьким Магометом, я захищатиму вас від поповиче-вих посіпак, царських воєвод і польських панів!.. У вас тепер один володар – я, гетьман і князь України, визволеної з лядської неволі моїм батьком Богданом Хмельницьким! Хто з вас чинитиме непослух, хто наважиться не коритися полковникові та його людям, той буде нещадно битий або скараний на горло!.. Вам зрозуміло?
– Зрозуміло, пане гетьмане, – виліз наперед невгамовний Іваник. – Одного ніяк не докумекаю, знаєш-маєш…
– Ну, чого саме?
– А якщо на нас нападуть татари альбо, приміром, турки… Як же тоді? Давати їм одкоша чи безборонне дозволити заарканити себе та покірно йти на галери?.. Чи, приміром, жінкам нашим та дівчатам – до турчина в гарем?
Юрась Хмельницький втупився тьмяними очима в чоловіка, мов у яке диво. Довгенько мовчав. Потім голосно вигукнув:
– Дурню! Турки й татари – мої союзники! Вони не чіпатимуть моїх підданців. Вони прийшли на нашу землю не для того, щоб поневолювати, а щоб визволяти!
– Нашу душу від тіла, знаєш-маєш, – буркнув Іваник і, побачивши, як сіпнулася гетьманова рука до шаблі, прудко шмигнув у натовп, де Зінька зразу ж дала йому стусана межи плечі, щоб не був такий розумний.
Наперед виїхав полковник Яненченко.
– Люди! Зараз вас розведуть по хатах, де ви зможете перегрітися і пожити до того часу, коли остаточно виберете собі пристановище… Але перед тим я хочу відібрати кількох хлопців і дівчат для служби в замку… Ось ти!.. І ти!.. І ти!..
Він показував пальцем прямо в насторожені очі парубків і дівчат, і ті, сполотнівши, намагалися позадкувати, сховатися серед односельчан, але два козаки, що враз вискочили наперед, швидко хапали їх за рукава і відводили вбік.
Перед Златкою і Стехою Яненченко на мить запнувся. Він був вражений їхньою красою ще там, на хуторі, коли зчепився з-за них з мурзою Кучуком. Власне, парубків і дівчат він зараз брав тільки для того, щоб менш помітними були серед гурту ці красуні, бо цікавили його в першу чергу вони. Однак він не хотів, щоб гетьман звернув на них увагу. Тому досить недбало, ніби між іншим, ткнув зразу двома пальцями – вказівним і середнім – в їхній бік.
– І ви!
– Ой! – зойкнула Стеха і схопила Златку за рукав. Ніхто не помітив, як перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук із сином Чорою.
Не дуже второпавши, що говорить горбоносий вершник, Злат-ка злякано мовчала.
Полковникові пахолки підбігли до дівчат і потягли з гурту. Младен, Ненко і Якуб, теж далеко не все розуміючи із сказаного, напружено стежили за тим, що відбувається на майдані. Коли на хутір напали татари і почали виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зізнаватися, хто вони такі, щоб у слушний час визволитися самим і визволити усіх своїх. Тепер вирішили, що такий час настав.
Ненко раптом вийшов з гурту і став перед Яненченком. Швидко заговорив по-турецькому.
– Не чіпай цих дівчат, ага! Заклинаю тебе аллахом – не чіпай! Одна з них – моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене краї, а друга… друга – моя полонянка, яку я мав намір забрати з собою… Ти мене розумієш? Залиш їх при мені, ага!
Яненченко витріщив очі. Він досить добре знав турецьку мову і все зрозумів. Одного не міг второпати – звідки тут узявся цей турок?
Зрозумів Ненка не тільки Яненченко. З-за спини Юрія Хмельницького, який теж говорив по-турецькому, швидко виїхав старшина гетьманської варти Азем-ага, похмурий чолов'яга, з вузькими хитрими очима і важкою нижньою щелепою, що видавалася далеко вперед. Ставши перед Ненком, він пильно оглянув його, а потім запитав:
– Ти хто такий?
– Сафар-бей, бюлюк-баша окремої яничарської орти в Сливені.
– Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився серед цих чужих для тебе людей?
– Нас тут аж троє – яничарських старшин, – спокійно пояснив Ненко, заздалегідь обміркувавши з батьком та Якубом, як їм триматися, коли настане час зізнатись, хто вони. І він показав на Младена і Якуба, які вклонилися гетьманові і Азем-азі. – Ми потрапили під час нападу на Січ у полон до козаків… Ми складаємо аллахові і вам щиру подяку за те, що визволили нас, ага!
– Ти сказав, що одна з цих дівчат – твоя сестра… То правда?
– Так, ага.
– Ця? – Азем-ага показав на Златку.
– Так, ага, – підтвердив Ненко і звернувся до дівчини:- Аді-ке, привітай цих добродіїв!
– Я вітаю вас, ефенді, – вклонилася Златка гетьманові. – Я рада зустрічі з вами, шановний ага, – повернулася вона до Азем-аги. – Хай береже вас аллах!
– Гм, справді туркеня, – буркнув Азем-ага і кивнув на Стеку. – А та?
– То сестра козака, який узяв нас у полон… Він ставився до нас добре і навіть допоміг розшукати Адіке, захоплену запорожцями під час морського походу… Його немає тут, і ми опікуємо його рідних… Тому просимо залишити дівчат з нами!
Азем-ага нахилився до гетьмана і впівголоса щось довго йому пояснював. Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дівчат, на Ненка і повернувся до Яненченка.
– Облиш дівчат, пане Іван, – сказав він. – Ти собі знайдеш інших, а цих я заберу з собою до Немирова… Та накажи відібрати півсотні сімей на добрих санях і з міцними, витривалими кіньми – я візьму їх теж з собою. І не забудь про тисячу злотих, які ти маєш прислати мені… Бо…
Яненченко втягнув голову в плечі і зблід від гніву та образи. Він ніяк не сподівався, що гетьман забере дівчат ще й нагадає йому так недоречно про данину. Гадав, що розмова, яка відбулася між ними сьогодні вранці сам на сам, нікому не буде відома, і ось раптом гетьман розголосив її в присутності всього почту. Та розмова теж мала образливий характер. Хмельницький після сніданку без ніяких пояснень зажадав, щоб Яненченко кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли полковник зауважив, що навряд чи зможе нашкребти з небагаточисельного і зубожілого населення таку суму, гетьман розгнівався і сказав, що зможе, інакше пернач полковника віддасть комусь іншому, більш винахідливому, котрий зуміє дістати ті нещасні тисячу злотих. Це означало, що доведеться не тільки тягнути останнє з люду, а й витрушувати свої кишені. Однак він погодився, бо нічого іншого не зоставалося робити… А тепер гетьман удруге нагадав про це. Те «бо» прозвучало тихо, але лиховісне, як суворе застереження. Можливо, воно було сказане так, між іншим, а можливо, і з умислом, щоб полковник не став оскаржувати раптовий намір гетьмана забрати з собою аж п'ятдесят сімей, і особливо цих двох дівчат красунь, що так запали йому в око… «Хай йому грець, – подумав Яненченко, – з цим скаженим, напівбожевільним Юрасем каші не звариш. Хоч він і родичем доводиться, а краще триматися від нього далі…»
- Предыдущая
- 16/81
- Следующая
