Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 12
- Предыдущая
- 12/81
- Следующая
Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи ні до перших, ні до других. В душі він не схвалював настрою і вчинку Стягайла, але й виступити проти нього не смів, бо як курінний мусив підтримувати його.
Олії у вогонь підлив Сікач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном, він протиснувся аж до столу і вигукнув:
– Братчики, що наказний кошовий вигадує?! Споконвіку в нас був звичай, що новака приймає до коша курінь… Тож і зараз ми повинні вирішити – приймати чи не приймати. А Іван Стягайло має в даному випадку не більше прав, ніж ми!
– Ай справді, запанів старий чорт! – прошепелявив беззубим ротом Шевчик. – Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам'ятав, звідки вийшов!
– Розперезався, що й упину нема! – кинув хтось ззаду.
– Справжній глитай! Дука!
Стягайло від гніву почервонів, але мовчав. Відчував, що криком зараз не візьмеш. У людей проривалося зло, яке накопичувалося в серцях протягом тривалого часу, і він знав, що йому требз дати вихід, щоб не вибухнуло.
Та за його спиною вже згуртувалися значні козаки-дуки.
– Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! – заверещав Покотило.
– А дулі з маком не хочеш?
– Іди сам сюди – обімнемо боки!
– Тихо, братчики! Тихо! – загукав Могила, бачачи, що може дійти до того, що запорожці схоплять один одного за чуби.
Його ніхто не слухав.
Тоді підхопився Стягайло і гарикнув – аж глина посипалася зі стелі:
– Годі, іродові діти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як халяви, та й думають, що хтось їх боїтьсяі Замовкніть, кажу!.. Хіба я проти того, щоб цього чоловіка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? – зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато років козакування він добре вивчив цей настрій і знав, що в скрутну хвилину треба не перти на рожен, а відступити, заспокоїти збуджених запорожців, які в гніві можуть накоїти хтозна-чого, а коли заспокояться – знову взяти поводи в руки і робити з ними що заманеться… Відчувши легку зміну в настрої натовпу, що був ошелешений таким несподіваним фортелем наказного, Стягайло трохи понизив голос. – Я тільки казав, що у Мишастівському чи Незамаївському куренях людей менше і не так тісної Але коли ви хочете прийняти його до себе, то про мене – хоч і всю гетьманщину прийміть!
– Прийняти! Прийняти! – залунали голоси.
Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в їхніх серцях до Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новакові слід було б ради такої оказії поставити товариству барило горілки. Але тут знову подав голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, і йому хотілося хоч чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повівся з ним.
– Як же його приймати, коли у нього і прізвиська ніякого немає? – спитав він.
Однак настрій натовпу вже поліпшився настільки, що всі сприйняли це як жарт. Хтось гукнув:
– Ай справді – треба прізвисько!
– Треба! Треба!
– Ну, то даймо йому прізвисько!
– Даймо! Даймо!
– А яке?
Всі враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Інші почали оглядати новака зі всіх боків, намагаючись до чого-небудь прискіпатись.
А Семен Гурко стояв у колі, усміхаючись своєю гарною, привабливою посмішкою, і з висоти свого зросту, бо замалим не підпирав кривого сволока старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима січове товариство, серед якого мав відтепер жити і з яким мав ділити радощі і горе, життя і смерть. Які різні обличчя, постатії Люди різного віку – і старі, і літні, і зовсім молоді… Але їх усіх об'єднала спільна любов до вітчизни, за яку вони поклялися зносити і тяготи військового життя, і розлуку з сім'ями, за яку нерідко лили і свою,! чужу кров і клали голови… Тепер вони стояли принишклі, мов діти, і напружено думали – яке ж прізвисько дати цьому русявому красеневі з обвітреним мужнім лицем і високим, злегка похилим чолом? І ніхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово, яким найчастіше наділяли новаків, на зразок – Щербатий, Головатий, Безверхий чи Голий. Висока міцна статура, розумний погляд сірих очей, що, здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг – ніщо не давало приводу для образливого прізвиська.
Але ж якось треба назвати!
Спихальський тихенько підсміювався і підштовхував Гурка під бік – попався, мовляв!
А Покотило, щоб остаточно розвіяти про себе погане враження, з улесливою посмішкою вигукнув:
– Ну, от бачите? Як же його приймати? Він нічого такого не зробив, щоб навіть прізвисько йому придумати!
– Ай справді, матері його ковінька! – показав свого єдиного зуба Шевчик. – Він ще нічим перед нами не відзначився! Нічого не утнув! Ні доброго, ні поганого!
Гурко весело засміявся.
– Ну, за цим діло не стане!
Він раптом повернувся і почав протискуватися до дверей. Козаки розступилися – дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить зупинився, замислився, а потім нагнувся, вихопив з вогню палаючу хворостину і швидко вийшов надвір.
– Цікаво, що ж він задумав? – висловив загальний подив Могила і кивнув молодому запорожцю: – Піди подивись!
Той пом'явся, – видно, не хотілося виходити на холод, – накинув наопашки кожушину і поволі рушив до сіней. Через якусь хвилину влетів збуджений, переляканий. Ще від порога випалив:
– Братчики, горимо!
– Як? Де? – переполошилися запорожці.
– Кажи толком, вражий сину! – гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.
– Курінь горить! Підпалив той клятий палій! Утнув! Запорожці прожогом кинулися до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпарені вискакували надвір і з несподіванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотів з двох боків, мов стіг сухого сіна. А біля підвітряного причілка стояв Гурко і стромляв палаючу хворостину під стріху.
– Ти що ж це робиш, клятий?! – налетів на нього Стягяй-ло. – Та за це тебе треба біля стовпа до смерті забити, розбійнику! Придумати таке – підпалити курінь!
Вогонь розгорався. У січовій церкві вдарив на сполох дзвін. З усіх куренів висипали запорожці і, уздрівши пожежу, мчали хто в чім був до переяславців.
– Давайте воду! Снігом засипайте! – лунали вигуки.
– Зривайте очерет!
– Виносьте з куреня зброю, щоб не погоріла!
На гвалт збіглася вся Січ. З'явилися дерев'яні цеберка. Запорожці стали цепом і почали подавати воду. Інші довгими баграми зривали з даху снопи очерету, відкидали вбік і там їх затоптували в сніг. Все курінне майно – рушниці, шаблі, пістолі, одяг, посуд – винесли і жужмом звалили віддалік.
Незабаром пожежу пригасили. З обгорілого причілка здіймався сизий дим, змішаний із смердючою парою. Сам курінь не постраждав, бо був товсто обмазаний глиною і загорітися не міг. Козаки поволі заспокоювалися.
Але раптом пролунав гучний голос Стягайла:
– Довбиші, бийте в литавриї На раду! Всі на раду!
Тривожно задудніли литаври. Запорожці, не знаючи для чого збирається рада, повалили на січовий майдан, посеред якого височів гладенько обтесаний дубовий стовп, шикувалися в коло по куренях. Упівголоса перепитували один одного – що трапилося? З якої причини збирається рада?
Ніхто нічого не знав.
Зрозуміло стало тоді, коли молодики вивели під вартою Гурка і Стягайло загукав:
– До стовпа його ведіть! До стовпа! Скараємо киями проклятущого палія!
На майдані зчинився галас. Козаки з інших куренів, не знаючи, що скоїлося у переяславців, підтримали кошового і теж закричали:
– Скарати його! Скарати!
– Він спалив би усю Січ!
– За таке треба гарненько погладити по спині!
Хтось приніс із зброярні оберемок замашних кийків. Викотили бочку горілки і винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до стовпа. Все було готове до екзекуції, яка на Січі називалася «стовповою смертю».
Вражені переяславці деякий час мовчали. Ось як повернулося! З жарту вийшло смертовбивство! Прийом до товариства перетворився на криваву розправу. Хіба це справедливо?
Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожці почали перешіптуватися. Потім пролунали крики. Незадоволені гуртувалися навколо Воїнова та Спихальського, а також Метелиці, який не приховував своїх почуттів і думок, вздовж і впоперек лаючи Стягайла.
- Предыдущая
- 12/81
- Следующая
