Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/60
• Следующая

Увечері, коли Бекір привів невільників до фортеці, Осман розлютувався. Навіть у сутінках було видно, як гнівно блиснули його круглі очі. Він пхнув Бекіра в спину і почав виштовхувати за ворота.

— Геть звідси, негіднику! І не потикай сюди свого кривого носа, червонопикий лисе!

У Бекіра справді ніс дивився трохи набік, а вимазане в олію обличчя відбивало червоною міддю.

Бекір огризнувся:

— Забери руки. Османе, а то дуже довгі маєш!

— Що ти хочеш цим сказати? Що вкоротиш? Га? — Він знову штурхнув Бекіра в спину, так що той засторцював до воріт. — Іди, іди, — там я тобі покажу, скільки важить мій кулак, дурню!

Лаючись, Осман випхнув Бекіра за ворота. На деякий час невільники залишилися самі. Пан Спихальський і Квочка сіли в знемозі під стіною на кам'яну плиту, а Арсен відійшов убік і зупинився перед вікном, де колись бачив Адіке.

З того часу дівчина з'явилася у вікні ще раз і, як йому здалося, зробила рукою якийсь знак. Але наглядачі швидко загнали невільників у погріб, і він не зрозумів, що вона хотіла сказати. Вітала його? Чи ще раз дякувала за порятунок? А може, поманила, щоб підійшов ближче, і знову кинула б шматок пирога?

У вікні промайнула легка тінь. Адіке! З-під покривала показалась біла рука, і на землю полетіла якась маленька чорна річ.

Арсен оглянувся — чи ніхто не слідкує? А потім швидко нагнувся. Серце радісно тьохнуло: то був ключ від кайданів! Він сунув його в кишеню і вдавано байдуже почав розглядати галерею, в душі сподіваючись побачити ту, котра заради нього так ризикувала. Але у вікні вже нікого не було. Дівчина зникла.

Окрилений радісною надією на визволення, він не звертав уваги на лайку і штурхани, якими розлютований Осман заганяв їх у погріб. У голові без угаву дзвеніла думка: «Незабаром буду вільний! Незабаром буду вільний! А там усе залежатиме від щастя. Тільки б дістатися до моряі Я мушу виконати наказ Сірка! Обов'язково мушу!»

— Ти чого це такий раденький? — спитав Квочка.

— Пригадав, що рік тому його вгощали варениками з сметаною... Тепер приємно облизатися, прошу пана! — засміявся Спихальський.

У погребі зашелестів смішок, але Арсен не образився. Ліг на своє місце навпроти віконця під стіною, заклав під голову руку й задумався. Треба серйозно обмізкувати всі можливості втечі. Тікатиме сам. Піймають — ніхто не нарікатиме на нього. Випечуть очі — йому одному. Та самому й легше всюди пройти і сховатися... А головне — на нього покладено таке важливе завдання! Без виконання його він не може, не має права повернутися на батьківщину!.. Ключа ж обов'язково віддасть товаришам. Захочуть тікати — хай скористаються!..

Він уявив себе без кайданів — і тихий усміх заблукав на стомленому обличчі. Очі поволі склеплювалися. Розслаблене тіло приємно нило. На мить в уяві зринула гнучка постать Адіке, він простягнув до неї руки, пішов назустріч, та раптом спіткнувся і полетів у якесь чорне бездонне провалля...

На другий день опівдні почало збиратися на грозу. В повітрі зависла важка задуха. На півночі, в горах, загриміло. Небо встелили чорні, з багряно-бурим відсвітом хмари, їх раз у раз розтинали сліпучо-білі блискавиці. І хоча над Аксу яскраво світило сонце, батраки-каратюрки занепокоїлись.

— Буде сель, — сказав Реджеп. — Треба йти додому, поки не пізно.

Арсен не знав, що таке сель і чому так стривожилися турки.

— Справді, буде сель, — сказав Бекір і, поглянувши на купу підсмаженого сім'я, додав: — Давайте швидше закінчимо і підемої Не можемо ж ми кинути оце все так!..

— А чому б і ні? — спитав Реджеп. — Не твоє ж... Хай лежить до завтра! Шайтан його не забере!

— Коли б не вчорашня сутичка, — відповів Бекір. — А тепер страшно... Дізнається Гамід — буде мені ще гірше. А втім, я вас не тримаю. Ідіть! Ми з урусами самі закінчимо...

Коли всі пішли, Бекір гаряче взявся за роботу. Поспішав, літав, мов на крилах. Насипав насіння у полотняні ворочки, закладав під прес. На його круглій голеній голові рясно виступив піт. Загоріле худе обличчя розпашілося.

Невільники не відставали теж. Бекір завжди добре ставився до них, і їм хотілося допомогти йому в біді. Все ж роботу закінчили тільки перед вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутінки.

Селище, де жив Бекір, лежало на протилежному боці невеликого тихого струмка Аксу, що впадав у Кизил-Ірмак. Його завжди переходили вбрід, або по великих сірих валунах, що виступали з води. А тепер він перетворився на глибокий бурхливий потік, що вирував, котив каміння, ніс на своїх хвилях вирвані з корінням дерева, кущі і всіляке сміття.

Бекір прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:

— Сель!

Невільники теж прискорили ходу. Перед ними відкрилася сумна картина. Увесь лівий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою. Високі буруни руйнували глиняні халупи й хліви каратюрків, поглинали їхній мізерний бідняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана худоба.

Арсен з товаришами підійшов до Бекіра, що стояв над водою, охопивши руками голову. В його чорних очах світився безмежний відчай.

— О аллах, там у мене хвора дружина й донька! — простогнав розпачливо. — Сель уже підступає до нашої хатини! Ще хвилина — і знесе її... Чуєте, як кричать люди? Вони виносять усе найцінніше, виганяють скот... А хто допоможе моїм?

— Люди допоможуть і твоїм, — втішив його Арсен. Але Бекір безнадійно махнув рукою:

— Ти сам бачив, як допомогли мені мої сусіди. Знялись — і пішли, а ти лишайся, як хочеш... Ні, треба якось перебратися на той бік. Аллах допоможе мені — я вмію плавати... І тут, здається, не так глибоко. А ви, — звернувся він до невільників, — ідіть самі до замку... Ви ж не втечете, правда?

Він ступив у воду і, жахаючись вируючої каламуті, поволі почав переходити річку. На середині спіткнувся — і поплив. Сильна течія підхопила, закрутила у вирі, понесла до Кизил-Ірмаку. Бекір намагався пливти, але безуспішно. Його зносило на середину потоку. Раптом він зник під водою. Потім зразу ж виринув, і над шумом і ревом повені пролунав жахливий крик:

— А-а-а!..

Той крик ударив Арсенові в серце. Він кинувся вниз.

— Ти здурів! Куди? — крикнув Квочка.

Та Арсен уже був у воді. Коли б хтось рік тому сказав, що запорожець Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, він перший обізвав би такого вигадника дурнем. А от довелось!

Йому пощастило. Мимо прокотилося кілька валунів, але жоден не зачепив. Важкі кайдани тягнули донизу, обривали шкіру на ногах і руках, та він не зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того місця, де востаннє бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекір, на цей раз дуже прислужилася своєму хазяїнові: на хвилях замаячили її поли, і Арсен схопив їх, а потім витяг і самого хазяїна. Відчувши під ногами землю, узяв його на плечі і поніс на той бік.

Бекір довго відпльовувався водою, стогнав. Потім розплющив очі. Побачивши схилене над собою обличчя невільника, слабо усміхнувся:

— Спасибі, друже... Допоможи підвестися... Треба йти! Рятувати своїх!

Вони пішли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, і Арсен вирішив залишитися тут до ранку.

Густішали сутінки. На чистому небі розгоралися зірки. Вдалині чорними примарами здіймалося громаддя гір. З селища долітали крики людей, рев худоби і завивання собак.

Бекір і Арсен звернули у вузеньку бічну вуличку. Тут вода доходила до пояса. Попереду хтось бовтався і лаявся, не знаходячи в темряві дороги. Десь жалібно нявчала на покрівлі кішка. По вулицях, вигороджених глиняними тинами, пливло різне лахміття, солома, сухий хмиз.

За рогом вони наткнулись на темну постать.

— Це ти, Бекіре? Поспішай! У тебе нещастя...

— Яке? — кинувся той.

— Зникла Іраз.

— Втопилася? О аллах!

— Ні, її схопили Гамідові люди.

— Гамідові люди? Прокляття! — Бекір простягнув до неба худі руки. — Невже це правда? О аллах, як же ти допустив до цього? Як же ти не вразив громом тих смердючих шакалів? Моя Іраз, моя єдина втіха!..

• Предыдущая
• 22/60
• Следующая