По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/103
• Следующая

Обурення, гнів підіймалися в Юрковій душі. Правду кажучи, він не дуже любив поляків і навіть не раз мріяв про те, як метатиметься їм за кривди, заподіяні українцям, але те, що він побачив зараз, жахало його. Отак напасти на сплячих, потомлених працею хліборобів, палити їх хати, вбивати всіх підряд… А поляки? Адже вони теж спалили хутір Дубки, вирізавши всіх українців від малого до великого. Але ще до цього українці спалили польський хутір… Так можна без кінця вияснювати, хто перший почав. Юрко не зрозумів, а швидше відчув, що важливе не коріння ворожнечі, яке веде в глибину віків, а сьогоднішній і завтрашній день. Невже ворожнеча, нечувані мордування триватимуть без кінця-краю? Але при чому тут він, Стефа, їх кохання й щастя, на яке від народження має право кожна людина?

Знову залунали постріли, несамовиті крики. Стефа рвучко підняла голову й, застогнавши, безсило опустила її. Юрко знав, що Стефа в ці хвилини ненавидить його, що він їй гидкий, відворотний, і вона б вирвалася, втекла, якби в неї були сили. Найжахливішим було те, що він, сильний і сміливий, не міг їй допомогти. В нього не знаходилося навіть слів для втіхи, виправдання, він був кругом винен перед нею. Можливо, Петро, його улюблений брат, там… І Стефа здогадується про це.

Юрко почув тупіт ніг, голоси неподалік від себе. Поміж копами майнули освітлені вогнями постаті. Молоді хлопці. Поляки… Всі простоволосі, босі, один у білизні, але з карабіном.

— О, моя матка, моя матка…

— Франек, слово гонору, вони мені заплатять. За все заплатять кров'ю своєю свинячою, смердючою. Святою матір'ю божою присягаюся.

— Набої… Коли б я встиг дістати набої із схованки. Я б їм всипав..

— Моя бідна матка… Що вона їм зробила? Вони її ножами…

— Слово гонору, Франек…

— Панове, якби я мав набої…

Пробігли близько, захекані, з божевільно витріщеними очима на червоних спітнілих обличчях.

Хвалити бога, не помітили… А то б убили, роздерли обох. Треба швидше залишити це страшне місце, піти в рятівну темряву, в ніч.

— Стефо, — Юрко розтулив пальці, торкнувся до плеча дівчини. — Ходімо звідси, Стефо! Нам тут не можна… Чуєш?

Вона не відповідала, а тільки сіпала плечем, намагаючись скинути його руку.

— Я з тобою. Я тебе не кину, сховаю. Ходімо.

Ще постріли, і раптом хапаючий за серце тонкий пронизливий дитячий крик. Стефа зірвалася, але Юрко встиг схопити її за руку, зловив і другу, якою вона почала бити, дряпати його обличчя.

— Геть! Ненавиджу! Іди, пусти мене. Там мій братик… Пусти!

Дівчина звивалася, намагаючись вирватися, била його ногами, спробувала вкусити за руку, плече. Вона наче збожеволіла. Юрко зрозумів, що врешті-решт вона вирветься, втече. І загине. Тільки він один може врятувати її. Якщо можна притупати…

— Стефо, послухай, голубко… Ну, послухай же! Я піду з тобою. Тільки заспокойся. Чуєш?

— Не треба. Не хочу! Вони вб'ють тебе. Твій брат уб'є…

Стефа кидалася на всі боки, падала навколішки, намагаючись вирвати свої руки з хлопцевих.

— Я з тобою. Самої не пущу.

— Не треба. Не треба! Пусти!

— Підеш за мною… Чуєш? І тихо, Стефо. Благаю тебе.

— Пусти…

Юрко злегка відштовхнув її й першим побіг униз, на вогні. Він знав, на що зважився. Тільки чудо могло врятувати їх. Але хіба смерть Стефи не буде його смертю? В них одне серце… Якщо воно перестане битися, то для обох. Люди, весь світ був проти них, вони повинні були принести себе в жертву своїй любові й чужій спільній ненависті, ворожнечі.

Стефа бігла слідом. Юрко чув позаду шелестіння стерні під її ногами, поривчасте дихання, тихі схлипування. Він сповільнив біг і, коли дівчина порівнялася з ним, схопив її за руку. Стефа не пручалася. Вони бігли поруч, мовчки, освітлені зловісним полум'ям палаючих хат.

Ось і знайома дуплиста верба на леваді. Вони припали до її шорсткого стовбура, перевели подих. Не випускаючи руки дівчини, Юрко розглянувся навколо.

За вербою починався город — картоплиння припало до землі, а по ньому рядами тички, густо обвиті стеблами бобу, подібні на тонконогих жінок, що йдуть одна за одною, з головою закутавшись у подерті зелені покривала. Ряди тичок тягнуться майже до самої хати Стефиної бабусі; Маленька, тиха хатка наче присіла зі страху під своїм солом'яним дахом, освітлена вогнями недалекої пожежі.

Праворуч, де палали будівлі на кількох подвір'ях підряд, пролунало два постріли, а потім вигуки: «Ось він! Переймай! Бий, Іване!» Туди вулицею пробігло душ п'ять, за плотом майнули їх голови й плечі, дула карабінів. Юрко відчув, як тремтить Стефина рука.

— Я сам піду. Ти чекай тут.

— Ні, ні, — заплакала дівчина. — Бабуся тебе злякається… Ні, разом.

Тепер вона схопила Юрка за руку, стримувала його, тягла до себе.

— Тільки не плач. Тихо! Богом тебе благаю, Стефо.

Дівчина ковтнула сльози, слухняно кивнула головою. Юрко обхопив її голову долонями, поцілував у скроню.

— Ходімо… Не. відставай, пригинайся.

Тримаючись за руки, вони побігли до найближчої тички, причаїлись біля неї, наче бавились у піжмурки. Так перебігали від тички до тички. І ось вони біля хліва. Юрко визирнув з-за рогу й побачив, що двері в хаті відчинені. Треба було чекати найжахливішого. Але, може, бабуся з онуком устигли втекти, сховатися? Стефа штовхала його в спину, квапила. Хай буде що буде… Вперед!

Юрко перший ускочив у сінці й зупинився, охоплений жахом. Другі двері теж були відчинені, й за порогом на підлозі щось лежало…

— А-а-а! — дико закричала Стефа, раніше від Юрка здогадавшись, що лежить перед ними.

Хлопець затиснув їй рота долонею, втягнув у хату. Маленькі віконця пропускали рожевувате тремтяче світло. Юрко озирався на всі боки, готуючись побачити найстрашніше. Ліжко із зім'ятою постіллю, порожня широка лава біля стіни, на столі миска з печеною картоплею, окраєць хліба. Маленька, сухенька жінка з сивими кісками з-під білої хустки, що зсунулась на потилицю, лежала долілиць біля порога в темній, з відблисками, калюжі. Сама! В її правій руці був затиснутий ніж, звичайний селянський саморобний ніж, яким ріжуть хліб і чистять картоплю. З ним Стефина бабуся безстрашно кинулась назустріч ворогам і була вбита кулею. Де ж хлопчик?

— Славку! Славку!

Брудна завіска, що звисала з припічка, ворухнулась, наче від вітру. Юрко пригнувся й побачив босі дитячі ніжки.

— Він живий, Стефо… Живий. Ось він!

Юрко відкинув завіску. Хлопчик стояв у ніші підпіччя, закам'янівши від страху. Стефа кинулась до нього, впала на коліна, почала цілувати, гладити його голову, обличчя, плечі, руки.

— Славчику, рідний, любий… — говорила вона, захлинаючись від сліз. — Дорогий мій братику. Нещасливі ми з тобою сирітки. Бабуня наша…

Юрко відчув, що в нього з очей котяться сльози. Але він знав, що кожна секунда перебування в цій хаті може стати фатальною для них. Хлопець доторкнувся плеча дівчини.

— Ходімо, Стефо. Зараз же!

Різким, ворожим рухом вона відкинула його руку, заголосила ще дужче. Тоді він підняв її на ноги, струснув, ударив долонею по щоці.

— Тихо… Кому кажу? Цить!

Його охопила лють — дурне, безглузде дівчисько, дай їй волю, загубить усіх, усіх. Баби! Тільки піддайся їм, голову втратиш…

Ляпас і гнійний вигук подіяли на Стефу. Дівчина замовкла, й щось розумне, неспокійне майнуло в її очах. Вона випустила з рук хлопчика, кинулись до скрині, почала квапливо виймати речі, кидаючи їх на велику хустку, розстелену на підлозі. Купа росла — сукні, чоботи, пальта, сувій домашнього полотна, чоловічий костюм…

— Стефо, Стефо, досить. — зашипів Юрко. Стефина жадібність неприємно вразила його, здалася блюзнірською в цю мить. Однак дівчина продовжувала звільняти скриню. Юрко відштовхнув її, вхопив кінці хустки, почав зав'язувати вузол, а Стефа сунула й сунула якісь лахи йому під руки.

Нарешті величезний вузол був готовий. Юрко кинув його на плече, ступнув крок до дверей і обмер. Зовсім близько, видно, на вулиці, пролунав постріл, вигуки: «Ось він! Сюди, друже! Переймай!» Ще два постріли, тупіт ніг на подвір'ї. Здавалося, пальці самі розтиснулися, вузол м'яко впав на підлогу. Юрко озирнувся на Стефу. Дівчина стояла біля скрині з братом на руках, бліда, беззахисна, готова до смерті. От їх кінець…

• Предыдущая
• 7/103
• Следующая